Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Рівнянці Раїсі Снігір вдалося вижити в концтаборі Освенцім

П’ятнадцятирічне дівча бачило смерть щодня дуже близько й тільки дивом її уникло. Вважає, що завдяки вірі…

08.02.2018 18:02   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

У житті – як на довгій ниві. Не всі колоски мають можливість купатися під золотими променями сонця. Проте кожен бореться за поцілунок небесного світила, за очікувану спекотним літом крапельку дощу. І переможцями стають найсильніші, найзавзятіші. Так і з людьми. Мешканка Рівного Раїса Снігір потрапила до гітлерівського табору Освенцім п’ятнадцятирічною дівчинкою, який називали нацистською «фабрикою смерті». І вижила. Завдяки незборимій вірі в те, що зуміє вибратися з того страшного пекла. 

Без вини винна

Раїса Олександрівна родом із Білорусі. Коли розпочалася війна, їй було 14 років. Білоруське населення відразу почало чинити шалений опір фашистським загарбникам. Навіть діти піднялися на боротьбу. Уже на другий-третій день війни були створені групи, які допомагали підпільникам і партизанам. Отож майже всі дівчатка 6-8 класів мінської школи, в якій навчалася Рая, відносили на явочні квартири медикаменти. 

null
Раїса Снігір. Фото авторки

Зі спогадів Раїси Снігір:

«Дуже потрібні були йод, бинти. Ходити з ними Мінськом було вкрай небезпечно. А у нас була корова. Отож мама наливала нам у бідончик молоко, складала туди пляшечки з йодом, а бинтами ми обв’язувалися навколо тіла і відносили за адресою. Приходили, казали пароль, без слів віддавали все і поверталися назад».

 Але згодом німцям стало відомо, що члени родини перебувають у партизанах та ще й допомагають родичам продуктами, які дістати в окупованому Мінську було дуже складно, а у сім’ї Снігірів повна хата малих дітей та ще й прикутий до ліжка батько. 

«Німці з автоматами оточили наш будинок. Та кого арештовувати? Батько лежить хворий, у мами мала дитина. А один із поліцаїв, знайомий родини, говорить: ось цю старшу беремо, вона піонерка. Руки-ноги мені скрутили, на кузов машини кинули і повезли. Мама за машиною біжить й кричать: «Рая, ось тобі моя спідниця, штани, панчохи». І кидає на машину. Правда, німець зловив і мені віддав».

 Одинадцять місяців дівчинка провела у мінській тюрмі, а однієї ночі в’язнів перерахували, загнали у вагони і повезли у невідомому напрямку. Поїзд зупинився аж в Катовіце. Майже половина в дорозі померли, а тих, хто залишився, пішки погнали на Освенцім. Йшли дуже довго. Здавалося, що сили залишили повністю, багато в’язнів замертво падали прямо на дорозі.

null
Фото з мережі Інтернет

Коли туди прийшли, відразу біля воріт табору всіх прибулих вишикували, наказали підняти вгору ліві руки й накололи номери. Цифри 69694 залишилися на руці жінки на все життя. 

«Після того нас погнали на ревір, в карантинну зону, але перед тим обстригли наголо і змастили якоюсь пекучою рідиною, від вошей. На ревірі були місяць. Там стільки людей померло, що важко назвати їхню кількість! А я весь час думала: «Ні, я залишусь жива». Весь час про це думала і була в цьому впевнена. Хоч смерть витала скрізь. Встаємо зранку, уже витягують гаками трупи, вантажать на візок – і в піч крематорію». 

Наїстися вволю – найсильніше бажання

Доля була милосердною до дівчинки. Й серед німців-охоронців їй теж трапилися хороші люди. Старий полковник-комуніст Данчик постійно намагався дати дівчинці, яка аж світилася від недоїдання, густішої баланди, інколи приносив із дому шматочок хліба з кров’янкою, казав, що прислала його дружина, але наказував нікому не показувати пригощення, а швиденько з’їдати самій. 

null
Ровесниця Раїси Снігір 14-літня Чеслава Квока, яка загинула в Аушвіці за три місяці перебування в ньому разом з матір'ю. Це фото, на яке дівчинка випадково потрапила, сьогодні в експозиції табірного музею. Фото з мережі Інтернет

«У таборі лише про їжу й говорили. Одна говорить, от би зараз млинців картопляних, а інша – от би риба смакувала, а третя – хоч би хліба вдосталь. Від тих слів все всередині переверталося. А як ту пайку їси! Потрошечку-потрошечку, щоб на довше вистачило. А баланди давали такий маленький ковшик, що можна за один раз проковтнути. Якось мені одна жінка каже: «Дівчинко, їж швидше, а то бачиш, як на тебе дивляться. Прийдуть і заберуть. А ти все мусолиш». А так хотілося довше розтягнути задоволення від смакування їжі».   

null
У табірному бараці. Фото з мережі Інтернет

Щоб не обтяжувати себе збором посуду, німці запровадили у таборі правило: кожен ув’язнений мав носити свою миску на шнурку. І звичайно – свою ложку. 

«У мене двічі пропадала ложка. І я була змушена її купувати. У таборі, як це не дивно звучить, був базар, там і продавали всякі дрібниці. От я і купувала ложку. А за неї потрібно було півпайки віддати». 

Табірне життя складалося з щоденних перевірок. За будь-якої погоди всіх піднімали о п’ятій ранку, вишиковували в шеренги і перераховували, далі звірка по бараках, й через браму табору з цинічним написом «Arbeit macht frei» («Робота робить вільним») в’язнів гнали на роботу. 

«Йдемо кілометрів 5-6 у поле, і там копали траншеї. Потрібно було викопати відведену норму: 2-3 метри завдовжки і 90 сантиметрів у глибину. Земля глиниста, копати було важко неймовірно. А виконати норму потрібно обов’язково. Після нас йшла чоловіча команда і вкладала у траншеї керамічні трубки. Так проводилося осушування болота. І так три роки ми копали ті траншеї. А ще удобрювали поля. Від крематоріїв підвозили попіл у мішках, насипали ми його у кошики і розсипали. Бувало, серед того попелу знаходили золоті зубні коронки, гребінці, що дивом пройшли повз око охоронців ще перед крематорієм. Усе знайдене віддавали охороні. Яка подальша доля цих речей, невідомо».

null
Такий попіл зі спалених у крематорії людей в'язні змушені були розсипати по полях. Фото з мережі Інтернет

 Вирвеш зуби – вбережеш життя

Раїса Снігір навчилася терпіти голод, холод, знущання і майже ніколи не впадала у відчай. Іскра віри в життя в її серці не згасала ніколи. 

 «Пішла по Освенціму легенда: як вирвеш зуби, будеш жива. І я вирішила, що зроблю це, чого б мені це не коштувало. Приходжу і говорю: «Пані блокова, мені болить зуб». Вона записує мій номер, барак, і я іду виривати зуб. По дорозі одна жінка каже мені: ти рви посередині, а крайні не займай. Як залишишся жива, то буде за що зачепити коронки. Я йду та язиком рахую: цей вирву, а цей залишу, цей вирву, а цей залишу. Заходжу в кабінет, німка-лікар до мене: «Який зуб болить?». Я мовчу. Вона мене по голові: «Який зуб болить?». Показую на будь-який. Бере щипці і без ін’єкції вириває. А я сама до себе: витримаю, витримаю і буду жива. Вирвала без уколів шість зубів. Німка дала мені малесенький кусочок вати і вигнала з кабінету. Іду я, повен рот крові. Спочатку її випльовувала, а тоді почала ковтати. От через те, мабуть, і залишилася  жива. Всім потрібно бути впевненими. Хто хоче жити, той і буде жити». 

А виживати в тих нелюдських умовах – дорівнювало подвигу. Із одягу було лише плаття та сорочка в смужку. Ні штанів, ні панчіх, ні хустки, тільки дерев’яки на ногах. У бараках голі нари, і лише взимку видавали ковдри, напхані людським волоссям, на яких було повно гнид. Від одного їх вигляду робилося моторошно, й багато ув’язнених просто-напросто відмовлялися ними вкриватися. 

Щастить сильним духом

Уже коли німці відступали й у повітрі витав запах їхньої поразки, в таборі почалися перетурбації. Отож під час транспортування в’язнів до концтабору Дахау дівчині разом із подругами вдалося втекти. Це сталося 10 квітня 1944 року.

 «Чеські партизани перекрили дорогу, поїзд зупинився, й самі німкені, які супроводжували ешелон, відкрили нам двері: ми стрибнули під вагон і покотились по похилому спуску. А там труби, по яких вода стікала. Нас туди набилось, як у бочку. Неподалік діти пасли корови, вони й побігли та сказали своїм. Прийшли чеські партизани і нас забрали». 

Коли підійшли частини Червоної Армії, Рая з подругами працювали і прачками, і на кухні, і офіціантками в офіцерській їдальні, щоб заробити на шматок хліба і вижити. Там я й зустріла свого майбутнього чоловіка Івана, з яким у 1946 році у Відні зареєстрували шлюб. Після повернення на батьківщину чоловіка направили на роботу на Рівненщину до Зарічного, де родина жила довгий час, й лише згодом переїхала до Рівного.

Раїса Снігір після пережитого жодного разу не була в Освенцімі. Ця страшна сторінка її життя залишилася з нею у її спогадах.

 Колишній найбільший гітлерівський концентраційний табір Освенцім (німці називали його Аушвіц-Біркенау) знаходився в 70 кілометрах від Кракова, на півдні Польщі. Це місце і сьогодні похмуре, непривітне, здається, що кожний камінчик тут увібрав у себе концентрацію болю, душевних мук, крові невинних жертв. Вважається, що у таборі загинули від 1,5 до 4 мільйонів чоловік: замучених, отруєних у газових камерах, померлих від голоду та під час варварських медичних експериментів. Серед них громадяни практично всіх країн Європи. 27 січня 1945 року в’язнів найбільшого табору смерті звільнили радянські війська.

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1323