«Слід забігти у супермаркет купити продукти. Дай, Боже, пам’яті! Що там у мене є у холодильнику? М’яса, молока, сиру немає, скінчились мило й пральний порошок», – турботливо перегортала Надія сторінки своєї пам’яті.

Вона не йшла – на автопілоті летіла з роботи вулицею, заклопотано міркуючи: «Сьогодні можу розкошувати: отримала заробітну платню за цілий місяць, обов’язково прикуплю дітям щось смачненького і солоденького! Ой, мало не забула, ще потрібно забрати з ремонту синові черевики, а дочці купити рукавички, бо знову десь у школі загубила».

Фото з мережі Інтернет

В середині магазину – справжнє стовпотворіння: черга-гусінь, море бажаючих придбати продукти, явно не передбачені колись для святкової трапези святим Валентином: шампанське, апельсини, цукерки. Спритні продавчині сьогодні «під шумок» з нагоди свята закоханих безсоромно втюхували покупцям прострочену продукцію.

Попереду Надії – високий, широкий у плечах військовий. Він терпляче чекає наближення своєї черги. Ось він звичним жестом стягує з плеча рюкзак, з нагрудної кишені бушлата виймає гаманець, повертається назад, уважним поглядом оглядає потенційних покупців, зупинивши свій погляд на Наді, чемно запитує:

– Пані, чи не допомогли б ви мені у виборі сосисок? Мій небіж обожнює їх більше за домашні котлети, а я у запропонованому тут асортименті не розуміюся.

Надя стверджувально киває головою в знак згоди:

– Чому «ні»? Звичайно, допоможу.

З магазину жінка стрімко випурхує з єдиною думкою: «Скільки часу втратила, поки скупилася! А сьогодні ще стільки справ! Головне зібрати й завести дітей до матусі, адже завтра – у відрядження».

Надійчині роздуми перетнув дзвінок мобільного телефону. Телефонувала сусідка й подруга, колишня одеситка Лола. Жінка в усіх розуміннях колоритна й екстравагантна, яка дуже пишається тим, що вона лише за два роки тут, на заході України, "опанувала" українську мову:

– Чим займаєшся, рідненька? Карочє, запрошую тебе до нас на аганьок. Підгрібай вєчєрком.

– Дякую, Лоло, але, мабуть, нічого не вийде. Завтра їду у відрядження. Сама розумієш, сьогодні ще потрібно завезти дітей до матері. Поки повернуся, буде вже пізно.

– Надя, ша! Нічого не хочу слишать! Что, знову тебя гаспажа дєпресія пасетила? Таки жени її в шею! Досить страждати через каково-то задрипанца! Я бачу, ти не проти підстригти волосся, одягнути на себе рубіще і атправитса к монахіням в монастирь? Не дурій! Приходь! І – баста!

– Лоло, люба, нічого не обіцяю, вибач. Ти глибоко помиляєшся, немає в мене ніякої депресії, мені просто не до неї, я не маю часу на такі дурниці.

– Тогда что? Ігнаріруєш кампашку? Не бажаєш зустрітися з друзями? Кстаті, буде мій кузен Ізя. І падчьорківаю: нє-а-каль-цо-ва-ний! Так шо маєш можливість пазнакомитса з бізнесменом Прівоза!

 – Лоло, облиш. Обійдетеся без мене. А дружна тепла компанія відданих друзів, як завжди, прикрасить ваш відпочинок!

Далі інтонація темпераментної одеситки помітно змінюється – її починають брати нерви. Надія за кілька років добре засвоїла манеру спілкування своєї подруги: коли вона нервує, то вже не добирає слів і не слідкує за елементарною культурою мови: сипле суржиком, лайливими виразами, замішаними на специфічному одеському діалекті:

 – Как вам ето нравитса? Та до фєні мнє «тепла компанія», якшо в нєй нєт тібя! Ти – всі мої вкупє «найкращі друзі», називаєтса падруга! Знаєш шо? Іди ти в дупу! Как хочєш, а у мене будь абізатєльно! Слушай сюда: «Прішла дамой, умилась, прінаряділась, улибнулась і пашла украшать мір! Уразумєла!?»

 – На разі нічого не можу обіцяти – забагато справ, потім зателефоную, – коротко відповіла Надія, зовсім збита з пантелику.

В цей момент ззаду почувся ритмічний рип кроків по морозному снігу. Надія повернула голову назад і побачила, що за нею поспішає той самий військовий із супермаркету. Його рюкзак став об’ємним і, мабуть, тяжчим, але руки, на відміну від Надійчиних – зовсім вільні. При вигляді сусідки з магазинної черги його обличчя набуває привітного погляду, а доброзичлива посмішка дає зрозуміти, що він радий несподіваній зустрічі:

– То виявляється, нам з вами ще й по дорозі?

– Якщо вам на вулицю Грушевського, то – «по дорозі».

– Влучили в ціль – саме туди! Дозвольте вам допомогти нести «сухий пайок»? Замислившись, продовжував:

– Мабуть, у вас велика родина?

– Зовсім ні, сім’я невеличка. А накупляла усього багато, бо отримала за місяць зарплатню та вирішила порадувати дітей, – скоромовкою вимовила жінка.

Тим часом військовий наблизився до Надії, співчутливо простягнув руку для допомоги. Жінка засумнівалась, недовірливо зробила крок назад. Але її замішання тривало недовго. Чистий, відкритий погляд виразних карих очей випромінював доброту і говорив про порядність його володаря. Вона з легкістю подала йому один з пакетів.

– Якщо нам з вами доля приготувала ще одну зустріч, то гріх не познайомитись! Як ви гадаєте? І, не чекаючи відповіді від незнайомки, рішуче подав праву руку:

– Валентин!

– Надія, – неголосно вимовила жінка, приємно спантеличена несподіваним знайомством просто неба на дорозі:

– У День святого Валентина я знайомлюсь з Валентином?!

– Що ж, мабуть, це знак! Власне, для мене ваше ім’я також – певний символ-сюрприз.
– Дозвольте поцікавитись, – чому?

– У моєму житті саме зараз не вистачає надії.

Жінка сором’язливо похнюпилася, убік відвела погляд

Між іншим, шлях до Надійчиного будинку був майже подоланий. Валентин, скоса глянув на свою супутницю, крадькома запитав:

– А чоловік не заревнує, коли випадково у віконце побачить ваш супровід?

– Я думаю, це мені не загрожує. Ну, що ж, будемо прощатися, я бажаю вам повернутися звідти здоровим і неушкодженим, – з теплими нотками в голосі вимовила Надія, і пильно подивившись на Валентина додала: – Бережіть себе,– і простягнула руку для прощального рукостискання.

Валентин поклав на сніг пакет з продуктами і з неприхованою делікатністю зняв з руки жінки рукавичку, посміхаючись узяв у свої великі сильні долоні Надійчину тендітну руку і по-гусарськи поцілував її коротким, але ніжним поцілунком. Від несподіванки жінка знітилася і миттєво почервоніла: «Добре, що надворі вже темно і мій новий знайомий не може бачити мого конфузу – червоних, як стиглі помідори, щік».

Фото з мережі Інтернет

А чоловік, ніби виправдовуючись за свій спонтанний вчинок, вимовив:

- Що ж, дай, Боже, може, ще побачимося. Сьогодні я радий нашому короткому знайомству. І продовжуючи тримати руку жінки, тепло і зворушливо завершив фразу: «Буду радий побачити вас ще коли-небудь. Гадаю, що це цілком можливо. Через півроку я знову буду тут у службових справах. Будинок, в якому ви живете, я побачив, знаю ваше ім’я. Цієї інформації достатньо, щоб досвідченому  військовому знайти у просторі «живий об’єкт».

При цих словах Валентин засміявся, звичним рухом підтягнув рюкзак, насунув рукавиці, зобразив жест «під козирьок» і бадьоро рушив по хрусткому морозному снігу.

Надія дивилась йому вслід. Чоловік ступав стрімко, широкими кроками. Високий, статечний, з військовою виправкою. «Справжній чоловік. Головне, що в усьому його вигляді відчувається чоловіче начало: поважність, впевненість, надійність», – подумки жінка усміхнулась сама до себе, пригадавши бабусину приказку: «Хороших чоловіків розбирають рано, як породистих маленьких песиків, які вперше вилізли з кошика та міцно стали на лапки». Я ж впевнена, Валентин вже є чийсь чоловік, голова родини. Та, що там фантазувати? Він на війну, а я в хомут шкапи. Мабуть, у моїй долі казкам місця не-ма-є!» 

За годину Надія з дітьми вже сиділа за столом у мами в протилежному кінці міста. Бабуся частувала найдорожчих гостей пиріжками власної випічки, з цікавістю розпитувала про їх навчання й успіхи в спортивній і музичній школах. На час Надійчиного відрядження Толя і Оля з великим задоволенням поживуть у бабусі.

Лютневий вечір надходить рано, насувається ніч. Мороз міцніє. Особливо це відчувається на зупинці маршрутного таксі. Аж ось з-за рогу з’являється довгоочікувана маршрутка. Надія ледве спромоглася в неї сісти: у святковий вечір – людей хоч греблю гати!

Нарешті вдома. Речова сумка майже налаштована. «Ще попрасувати костюм і можна вважати, що вже все в мене на завтра до ладу. Ось тільки слід переглянути завдання відрядження, перевірити наявність необхідних для перевірки документів», – подумки зауважує інспектор Надя. Раптом її внутрішній монолог перериває пронизливий дзвінок у двері. На порозі – сусід Сашко-програміст з першого поверху. Невпевнено, тупцює на місці, у руці тримає за нитку «валентинку» у вигляді сердечка і пляшку вина під пахвою. «Ось тільки цього мені зараз і не вистачало! – Надія демонстративно відвертає голову убік:

 – Це ж треба, присунувся герой-коханець, – роздратовано запитала:

– Сашо? Що потрібно?

– А ти, сусідко, не здогадуєшся? Поздоровити тебе хочу з Днем святого Валентина. Ну, і все-таке. По-сусідськи!

Сашко-програміст стрімко робить крок уперед, намагаючись перетнути поріг Надійчиної квартири. Господиня миттєво реагує на неочікуване вторгнення нахабного гостя – приймає позу – руки в боки, ноги на ширину плечей, спроможна з непристойною поспішністю у будь-який момент перед самим носом зачинити двері квартири-фортеці. У цю саму мить на горішньому поверсі грюкають двері і по сходах донизу стрімко спускається Лола. Вона миттєво врубається в ситуацію стосунків обох сторін, артистично здіймає руки до гори і з удаваною патетикою виголошує: «Оце-то так! Чуттєва млосна мізансцена з інтригуючою назвою: «Ми вас нє ждалі, а ви пріпьорліся». Сашко-програміст ніяковіє, не знає, куди подіти руки з подарунками, опускає і ховає за спиною пляшку вина, а ось куди подіти те кляте серце на ниточці: в кишеню не покладеш, пожмакається, тож так і тримає, а воно велике червоне, усміхнене, та ще, як на гріх, крутиться, як заведене. Уїдлива сусідка продовжує словесну екзекуцію лагідним тоном:

– Бідний закоханий! Ромео під балконом (пардон!) під порогом Джульєтти! Серце на ниточці бачу, а де ж квіти, серенада? Ой, не помітила: замість букета – пляшка вина! Клас!

 Програміст помітно червоніє: ляпсус очевидний. Він ніяк не очікував такого повороту у своїх романтичних планах на вечір: «І звідки тут узялася ця клята одеситка-чортівка? Не інакше – лихий її приніс у найнесприятливіший час!» Чоловік продовжує тупцювати на одному місці, все ще плекаючи надію на милість Наді, але командний тон мови Лоли, скерований у бік сусідки перериває його думки:

   – І довго ще, люба моя, тебе чекати? Вся кампашка за столом, одна ти десь моняєшся. Хавчик холоне! – владно звертається до подруги.

Надія невимовно радіє чудесній появі своєї рятівниці і звільненню від непроханого гостя. А Сашко-програміст ще намагається щось озвучити, на кшталт: «…я прийшов до тебе із серйозними намірами, а ти хочеш кудись йти…»

Лола різко повертається до Сашка всім своїм принадним корпусом і остаточно наближує розв’язку невдалого залицяння колоритною одеською говіркою :

– Саша, ша! Нє дєлай мнє смєшно! Я тєбя умаляю! Сдєлай так, штоби я тєбя іскала. Давай, масік, чєши, чєши, атсюда в темпє вальса! Угамані сваі гармони! Ми імєєм другіє плани!

Таке нахабство викликало у програміста обурення і непродуктивне почуття жалю до самого себе. Він тепер уже безнадійно подивився на Надію і, похнюпившись, попрямував до своєї квартири. Потім зненацька повернувся, накинув на ручку Надійчиної двері червоне усміхнене серце і неспішною ходою пішов геть.

Лола зі швидкістю чудернацьких маніпуляцій чарівної феї здійcнила підйом до себе на третій поверх з почуттям чесно виконаного обов’язку, а інспектор Надя поспіхом одягала святкову сукню. Чого доброго, Сашко-програміст раптом надумає повернутись.

«Кампашка», за виразом Лоли, була постійна. Всі знали один одного багато років, тому стосунки між гостями були щирі й довірливі. Двоюрідний брат господині Ізя виявився, як і всі одесити, комунікабельним, легким у спілкуванні. Він розповідав про останні міські події, при цьому не забуваючи гострими очима-буравчиками «сканувати» сором’язливу Надію. Намагався розважити гостей новими анекдотами і син Лоли Георгій (по-домашньому Жорик) – студент Одеського універу. Він в ролях презентував кумедні діалоги: «Мара Саламоновна, шо вам больше падходит – гарячій чай ілі гарячій мужчина?» Після півгодинного прослуховування подібних опусів абсолютно всі погодились з тією думкою, що мова і гумор одеситів – це восьме чудо світу.

Але сьогодні вже не спостерігається колишніх веселощів та безтурботності у спілкуванні, пресловутої романтики й відчайдушного гламуру: тема війни у розмові за столом є головною, вона вносить напруження і протвереження усіх без винятку гостей. Обличчя людей виказують деяке занепокоєння і пересторогу.

Надя всупереч вмовлянням подруги за годину все ж таки залишає закадичну компанію і чудовий святковий стіл, аргументовано пояснивши друзям причину свого поспіху.

В квартирі незвично тихо: не чути дитячої метушні, традиційної розмови і перешіптування близнят перед сном. Жінка втомлена. Повіки поволі стуляються і душа бажає полинути у царство Морфея.

Аж ось несподіваний дзвінок у двері вражає і розбурхує її майже сонну свідомість. Надія не поспішає відчиняти двері, у голові промайнуло припущення: «Напевно, хтось хильнув зайвого і ноги привели не туди, помилився дверима». За кілька секунд дзвінок повторився. Жінка лежить, все ще плекаючи надію, що «дзвонар» скоро припинить свою божевільну атаку вторгнення на чужу територію і ні з чим піде далі. За хвилину дзвінок відновив свій наступальний звук тепер уже в «брутальній» формі, на цей раз лише мрець не піднявся б з ліжка.

– Дідько б його узяв! І кому там не йметься! – висварилася Надія. З розгону влетіла у капці, на ходу вдягнула халат. Вдивляється у дверне «очко». І що ж вона бачить? Величезний букет з білих і червоних гербер! Потім картинка з боку коридора змінюється і жінка бачить велику коробку з цукерками. Вона затуляє весь обзір «очка». "Це тобі не Сашкова паперова «валентинка» та пляшка дешевого вина. Невже військовий з гастроному? А, може, то Ізя вирішив продовжити знайомство? Що робити? Пізно, на дворі ніч. Надія вагається. Але від дверей не відходить. Знову настирливий дзвінок! «Боже, як стидно! Це ж я так усіх сусідів розбурхаю! Мабуть, все ж таки доведеться відчинити», - І жінка відчиняє двері…

Від побаченого враз остовпіла і згубила мову. Цей "хтось" з квітами і цукерками був для господині таким же несподіваним «сюрпризом», якби зараз на її порозі опинилися б гуманоїди у срібних костюмах із сузір’я Кассіопея. На порозі власної квартири вона побачила своє… «украдене щастя», колишнього чоловіка. Цілком було зрозуміло, що Олег десь гарно відсвяткував День святого Валентина. На його обличчі сяяла дурнувата посмішка. Від нього за кілометр пахтіло зловісним перегаром, а ноги були такі неслухняні, що раз у раз розсувалися у різні боки набагато ширше за ширину плечей, очевидно задля збереження рівноваги.

Поки колишня дружина приходила до тями, Олег буквально ввалився в двері, зачепивши «неслухняною» ногою хокейну ключку сина, яка у свою чергу стягнула з тумби серветку з великим керамічним цуциком-скарбничкою, на шиї якого красувалася дощечка з вигадливою текстовою мотивацією благодійного змісту: «Панове, подайте копійчину…». «Песик» розбився на маленькі фрагменти, як зазвичай розбивається глечик. Копійки різних номіналів покотилися по підлозі, по килиму, а «найспритніші» намагалися вскочити навіть у велику кімнату. Квіти з чарівного букета розлетілись по всій вітальні, мальовничо примостилися біля дитячих капців, якимось незбагненним чином опинились у чобітках господині, а найбільша червона гербера влетіла в капюшон куртки, що висіла на гачку.

На неймовірний гуркіт і гамір миттєво прилетіла Лола. Манерно, з притаманним їй  гумором й їдким сарказмом заголосила:

– Ой, тримайте мене! І хто ж це до нас у гості підвалив? Який такий метросексуал?

А «метросексуал» продовжував борсатися на підлозі, загрожуючи вхопитися за край вішалки з великим прагненням все ж таки зіп’ятися на ноги і, нарешті, піднятися з клятої підлоги. І щоб уникнути нової побутової катастрофи, подруги миттєво зметикували: кинули на килимок стару Надійчину шубу і великодушно «дозволили» розбишаці кілька годин поспати. Іншого виходу просто не існувало. «Не виженеш же ти цього гультіпаку-мартопляса на лютневий мороз. Все ж таки батько моїх дітей», – ніби виправдовувалась перед сусідкою Надя.

Коли Олег, згорнувшись калачиком, заспокоївся і захропів, подруги попрямували до кухні, увімкнули електрочайник, розпакували коробку з цукерками, чудом збережену від несподіваного гардимера і розпочали обговорювати святковий вечір, що відбувся, з усіма його наслідками.

Лола упереджено батожила алконавтів, які руйнують власні родини, завіряла Надію в тому, що їй потрібно серйозно подбати про своє майбутнє особисте життя, натякала на потенційного «настоящего мужчину» – двоюрідного брата Ізю. наприкінці свого спичу резюмувала: «Запам’ятай! З алкаша не зробити десантника, а Ізя не п’є і дохід має непоганий, а також авторитетний бізнесмен на Привозі. А Саша-програміст – чудо в пір’ях, ну, я йому дала джосу! Ми його затюкаємо, більше сюди не посунеться!»

Надя слухала «цінні» поради подруги, а сама думала: «Лолочко, що ти мені говориш? Я й сама знаю, що моєму життю – не позаздриш. Я сама розумію, що потрібно в ньому щось змінювати, але як я можу комусь тепер вірити, коли зрадили мене у святому? У щирому коханні? Зламані мої крила! Не можу більше літати! І чи колись вони зростуться?»

А Лола все повчала і повчала подругу: « А ось твій колишній… Кіно і німці! Це ж треба таке вчверити!? Хай тільки прокинеться! Ми влаштуємо йому Армагеддон! Словом, два придурки – шо Саша-програміст, шо Олег – ідійоти!

Сьогодні Надії важко було заснути. Стільки подій в одному прожитому дні! І якщо спомини про дивну появу Олега, доморощені залицяння сусіда програміста, "сканування" її Ізею викликали в неї неприємні почуття, то благодатна тепла хвиля пам’яті жінки вихлюпувала з нетрів засинаючої свідомості окремі приємні кадри-епізоди вражень дня, що минув. Мальовничою кольоровою мозаїкою миготіли, як на екрані, образи людей, які сьогодні були присутні у її житті, але всіх їх заступав вольовий мужній профіль чоловіка у військовій формі.