Із Самчука міг вийти  хороший політик 

Трилогія «Волинь», повість «Марія», трилогії «Ост»: «Морозів хутір», «Темнота» і «Втеча від себе» «На білому коні» , «Чого не гоїть огонь»,  «На коні вороному», «Плянета Ді-Пі»  «Слідами піонерів» – це лише частина художніх творів українського письменника, нашого земляка Уласа Самчука. Із  ними переважна більшість українців познайомилися вже після проголошення незалежності, адже  письменник майже 40 років знаходився і  творив в еміграції.

А ось у період німецької окупації в 1941-1943 років, коли він перебував на території України, з-під пера Уласа Самчука вийшло сотні передовиць, репортажів, фейлетонів, що публікувалися у газеті «Волинь», яка видавалася в Рівному,  та інших легальних українських часописах  і які були взагалі маловідомі й малодоступні читачеві.

Свого часу світ побачила книга «Документ доби. Публіцистика Уласа Самчука 1941-1943 років», упорядником якої  став кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука Андрій Жив’юк.  Також він є автором багатьох монографій та статей, присвячених життю і творчості Уласа Самчука. Отож напередодні річниці знаного письменника ми поспілкувалися з науковцем, щоб він поділився думками стосовно відомої особистості. 

Андрій Жив'юк. Фото з мережі Інтернет

Родом із Дерманя 

- Пане Андрію, ви вже давно досліджуєте творчість Уласа Самчука. Це данина часу чи цікавість?

 - Перший поштовх до вивчення творчості дало те, що ми з Самчуком земляки. Я народився у тому ж селі Дермань, виростав на тій землі, де побачив світ відомий письменник. Перші враження, цілісні образи світу, можливо формувалися так само, як це було і в Уласа Самчука. У першій частині книги «Волинь» «Куди тече та річка» він пише про свої дитячі враження, про Лебедщину, де вони жили з батьками до 8-річного віку, про отой луг, млин, річку. Я жив на тому кутку Дерманя, що має назву Варшава, і виходив своїм краєм до Лебедщини.  На пам’ятному письменникові лузі ми, дітлахи, пасли корів. Загалом там пройшло все моє дитинство, і та річка, яку досліджував, куди вона тече, і залишки млина, ще його пам’ятали. Звичайно, воно вже було інакше, адже навіть у 40-х роках, коли Самчук приїжджав до Дерманя, краєвиди змінилися і він багато чого не впізнавав. Друга причина полягає в тому, що життя і творчість Самчука є гарною ілюстрацією тієї ситуації, що було з українською літературою в XX столітті, коли письменник,  свідомий свого призначення на землі,  змушений був тягти на собі і політичного, і громадського воза. 

Ходити по вістрю ножа і вийти живим – то справжній політичний хист 

- Чи не заважким для Самчука був той громадсько-політичний віз? 

Улас Самчук (сидить крайній справа)  та Олена Теліга в колі друзів. 1940-ві рр. Фото з мережі Інтернет

 У той час не було української держави, а тому не було фахових українських урядовців, політиків. І той літератор, який єдиний добився, щоб його голос почули, звалював всі турботи на свої плечі. Переконаний, у нашому землякові загинув хороший політик. Він був людиною, котра мала дуже розвинену інтуїцію, вмів балансувати на грані леза бритви, якось домовлятися з різними силами, зорієнтуватися, пройти і вціліти. Взяти навіть його воєнний досвід, період перебування в Рівному: бути постійно на виду, займати видне становище, відігравати помітну роль  у подіях, що відбувалися в столиці рейхскомісаріату , ще й постійно промовляти через газету, яку редагував, промовляти досить гостро, наражаючись на нерозуміння та роздратування однієї чи іншої сторони, вціліти, залишитися живим і вийти з цієї колотнечі -  це справжній політичний хист. Я думаю, що він його свідомо глибоко зарив, бо відчув в собі іскру таланту. 

 - Навіть важко уявити, як у той буремний непростий час можна було все це встигати робити, бути завжди у вирі подій. 

- Улас Самчук, можна сказати, по гарячих слідах нотував і записував все, що відбувалося навкруги, а тому не варто шукати там художньої естетики, знахідок довершеної форми. Все це писалося поспіхом, на ходу, але в цьому його цінність для історії. У роки війни Улас Самчук об’їздив значну частину України, зокрема побував у Харкові, Полтаві, Кременчуці, Києві, Львові, Берліні, пишучи з коліс, й з точки зору літератора висловлював свої думки з приводу того, що бачив. Звичайно, не все міг помітити, можливо, деякі моменти виокремлював, робив на них акцент. Але там немає того, чого він не бачив. Через призму написаного ми можемо зрозуміти, що відбувалося, зокрема,  навколо українського питання в умовах окупації. Що в умовах окупаційного Рівного відбувалося із самим автором, що він міг собі дозволити писати, а що ні. 

Віддзеркалення підокупаційної дійсності 

- Саме в публіцистиці Самчук проявив себе як трибун, як оратор найяскравіше. Та й, напевно, «піднімати на гора» те, що ще не всім відомо, теж цікаво? 

Фото автора

-«Документ доби» - видання не ювілейне, не під річницю. Його просто потрібно було видати, щоб про це знали, вчилися на цьому, можливо, щось запозичували.  Отож я постарався все, що було опубліковане в роки війни і розкидане по різних виданнях, зібрати до купи. Воно нині є важкодоступне для читачів, воно є малодоступне і для дослідників.  Зокрема комплекти часопису «Волинь» є лише в Держархіві в Рівному, в бібліотеці ім. Вернадського у Києві та бібліотеці ім. Стефаника у Львові.  Інші видання ще менш доступні. Та навіть коли береш до рук підшивку, то в ній все розпорошене, розкидане по сторінках, місяцях, роках. Як цілісності, його немає. А я от переконався, що як цілісність, воно має зовсім інший ефект для сприйняття. Це свого роду віддзеркалення підокупаційної дійсності. І все що написане, сприймається, як документ доби. Саме ця фраза зі статті й послужила для назви книжки. І як на мене - найвдаліше сюди підходить. 

- Чи багато ще залишилось поза увагою попередніх дослідників його творчості? 

- У книзі є кілька речей, що  зберігалися лише в архіві, не були опубліковані, я ж наважився їх включити до книжки. Власне вони були готові до друку, але в силу обставин не були опубліковані. Зокрема так сталося зі статтею, приуроченою до першої річниці газети «Волинь». Німці втрутилися і не дозволили її опублікувати. Вона дуже цікава, так як у  ній висловлена позиція Уласа Самчука з дистанції прожитого року щодо того, що відбувалося з ним і навколишньою дійсністю.

 Решта вміщених у книзі матеріалів  побачили світ в основному в часописі «Волинь», тираж якого перевищував 40 тисяч примірників. «Волинь» читали не тільки в Західній Україні, вона мала попит у центральних і східних регіонах. Чи не в кожний номер часопису Улас Самчук писав передову статтю. До речі, практично  жодне легальне видання на території рейхскомісаріату не обходилося без його матеріалів, але в основному то були передруки. Першоосновою все ж таки була «Волинь». Правда, частково першодруки були і в «Українському слові», що виходило в Києві восени 1941 року. Зокрема  передовиця «Нарід чи чернь?» була опублікована там і у «Волині» ніколи не друкувалася.

Я впевнений, що з цими текстами будуть працювати, й  однозначно будуть щось закидати Самчукові, відзначати,  де позитив, де негатив. Але власне, вихід цієї книжки, поклав край спекуляціям. Бо до сьогоднішнього дня існує багато міркувань щодо його діяльності в роки окупації. Отож у книзі поміщено усе, написане Самчуком: від статті «Адольф Гітлєр» і до яскраво виражених націоналістичних речей -  «Нарід і чернь», «Шевченко», «Крути», «Так було і так буде». Для прикладу,  22 березня 1942 року Улас Самчук надрукував у «Волині» передовицю під заголовком «Так було - так буде» в якій сміливо  наголосив, що без вільної України «не може бути здоровою ціла Європа». За що й поплатився. Його відразу ж було ув’язнено. На щастя, відсидів він за гратами тільки місяць, звільнили письменника за клопотаннями німецьких друзів. 

Самчук без купюр

- Загалом публіцистичні  матеріали, особливо патріотичного спрямування, частково вже були опубліковані.

- Так, у 90-х роках минулого століття було надруковано багато окремих статей Уласа Самчука. Але той, хто передруковував, брав на себе місію цензора: а, цей абзац не зовсім підходить, давайте викинемо. І в багатьох випадках  викидалися цілі шматки. Тому я  вибрав усе, не змінюючи жодного рядка. Книжка поділена на три великі блоки - передовиці, репортажі, фейлетони. Репортажі, якщо розглядати їх через призму документа доби, найцінніші. Його підокупаційну хроніку можна розглядати як літопис. Ну і третій розділ - це фейлетони. Тут зібрані театральні рецензії, літературні портрети,  краєзнавчі замальовки, психологічні етюди. Переглядаючи газети і аналізуючи матеріал, я навіть висунув таку гіпотезу: особливість фейлетону полягала в тому, що він мав певне місце на сторінці й  відмежовувався  від решти матеріалів певним обрамленням. Мені здається, що і Самчук відмежовував себе від того, що мало місце в інших публікаціях. Цим самим підкреслюючи: мене не потрібно пов’язувати ні з чим іншим. Отож нехай читачі книги розбираються, критикують, де варто, але не закидають того, чого немає. 

- Пане Андрію, Ви й надалі продовжуєте працювати з публіцистикою Уласа Самчука. Чи після виходу книги з’явилася вже повна картина його творчості? 

- Малодослідженою є ще його публіцистика періоду Карпатської України. Він був там кореспондентом від «Українського слова», яке видавалося у Парижі, й надрукував майже два десятки репортажів, як Карпатська Україна йшла до проголошення своєї незалежності. Комплект «Українського слова» є в бібліотеці Стефаника у Львові, звичайно, й у Парижі. У Києві, наскільки мені відомо, примірників цього видання немає.  Цікавою є публіцистика 30-х років, коли молодий письменник друкувався в нелегальному часописі «Сурма». Там він опублікував цикл новел «Месники». Цей цикл мені пов’язується з таким неопублікованим текстом, який називається «Саботаж УВО» (Українська військова організація), який лежить у архіві письменника в Інституті літератури у відділі рукописів у Києві. Це майже 500 сторінок машинопису, які ніде і ніколи не були опубліковані. Може Улас Самчук  вважав написане занадто слабким, сируватим, але воно цікаве тим, що  відкриває нам ту частинку життя письменника, яка практично нікому невідома - співпраця з УВО. Отож роботи - непочатий край.