В ці лютневі дні, починаючи з 20-го у всій Україні й у Рівному люди вшановують пам’ять Героїв Небесної сотні – загиблих на київському Майдані у 2014-му, поминають і загиблих захисників Вітчизни – воїнів АТО. Ця сторінка нашої історії – одна з найтрагічніших, історичний злам в свідомості українського суспільства на шляху до відстоювання  волі народу та незалежності своєї держави.

На центральному майдані Рівного на спеціально виготовлених стендах люди читають розповіді про наших земляків-патріотів, які віддали своє життя за гідне  майбутнє нас і наших дітей.

 Рівне: вшанування Героїв Небесної сотні. Фото Л. Марчук

З динаміків лине сумна музика, люди – хто поодинці, хто групками ближче підходять до джерела  інформації – розгорнутих стендів, зупиняються, уважно вдивляються в обличчя героїв, змужнілих міцних чоловіків та зовсім ще молодих хлопців у камуфляжній формі. Люди зітхають, хрестяться, хтось щось занотовує, фотографує. А дехто розповідає своїм супутникам про те, якою людиною був при житті загиблий воїн. Адже вони ходили разом з нами  вулицями рідного міста, сиділи на цих лавах, зустрічались з коханими  в парку Шевченка, гуляли з дітьми на Лебединці, зустрічалися  з друзями в затишних кав’ярнях. Кожен  з них мріяв про світле майбутнє, мріяв здобути улюблену професію: стати кадровим офіцером, захисником-миротворцем ( як Євген Рєпін, Олександр Борисенко), чи режисером (Олександр Храпаченко), дехто не встиг поставити на ноги своїх малолітніх дітей (Валерій Опанасюк), не доглянув літніх батьків.

 Рівне: вшанування Героїв Небесної сотні. Фото Л. Марчук

Молебінь за загиблими на Майдані. Фото Л. Марчук

Все перекреслила підступна куля снайпера на Майдані…  Або ж смерть в бою на Донбасі…

Сьогодні ми повинні  віддати належну шану батькам, які виховали гідних дітей – патріотів України. Біль огортає серце, коли читаєш, що загиблий  був молодим хлопцем та ще й єдиною дитиною в сім’ї: (Рєпін Женя, Волошин Ігор, Медведєв Максим). Що можуть відчувати їх батьки? Відтак їм прийдеться жити з цим болем до кінця життя, страждати щодня від неминучого почуття душевної рани, самотності, карати себе, за те, що не змогли вберегти дитину від  смерті.

Рівняни - родичі вояків, загиблих на сході України. Фото Віри Мельникової

А ми? Ми в неоплатному боргу перед цими сміливцями, майже хлопчаками, але такими мужніми і по-чоловічому відповідальними за долю рідної країни.

 Сьогодні вшанувати пам’ять героїв прийшли до центрального собору родини загиблих, учасники лютневих подій у Києві, громадськість та усі небайдужі рівняни. Відбувся молебень  за загиблими в церквах і соборах України. В Рівному в Свято-Воскресенському соборі було відправлено панахиду за загиблими, вшановано пам’ять хвилиною мовчання,  покладено квіти біля Дошки Пам’яті Героїв Небесної Сотні та героям, які загинули в зоні АТО.  Як найшанобливіший  вияв поваги до  загиблих патріотів була проведена  акція «Тихий янгол», яка  нагадала кожному рівнянину про подвиг наших земляків. Сто паперових янголиків знайшли собі прихисток на алеї Віктора Чайки.

Не приходиться сумніватися в тому, що в наш час є справжні патріоти, які не байдужі до того, що відбувається на їхній землі, які жертвують своїм власним життям заради щастя свого народу свідомо. Підтвердженням цьому їх слова, сказані рідним, друзям чи написані в листах:

 Георгій Арутюнян: «Як це так? Молодих будуть вбивати, а я буду сидіти на дивані? Я вже світ побачив». 

Сергій Голубєв: «В усі часи, коли ворог плюндрував нашу землю, матері благословляли синів на війну, а ти (звертаючись до своєї мами) – робиш протилежне».

Андрій Нечипорук: «За чиєюсь спиною я ніколи не ховався, і зараз ховатися не збираюся». 

В’ячеслав Мірошник: «Я пішов туди, щоб вони не прийшли сюди». 

Олександр Храпаченко: «Я не можу сидіти вдома, коли в країні таке робиться». 

Фото Віри Мельникової

В народі кажуть: «Господь завжди забирає до себе найкращих». Можливо, це так і є. Бо як же тоді пояснити неабияку жертовність Олександра Черниченка, який за своїх солдатів був «годен душу віддати», багато чого вартує дійсно батьківське піклування Миколи Карнаухова, котрий повсякчас турбувався і, як тільки міг, підтримував в складних ситуаціях молодих бійців. Його жарти і батьківська участь не раз рятували настрій і самопочуття вояків. Недарма мав позивний «Не журись». А В’ячеслав Мірошник «на службу в АТО» віддав власного буса, Микола Куліба пішов на фронт в 55 років, бо «шкодував молодь».

Інформаційні стенди на Майдані Незалежності в Рівному. Фото Віри Мельникової

Їхні чисті й щирі душі потрапили на Небеса, а пам’ять про них людей на Землі  – вічна. Вона увічнена в літературних творах, в творах образотворчого мистецтва, у назвах вулиць, бульварів, майданів: вулиця Миколи Карнаухова, провулок Ігоря Волошина, вулиця Небесної Сотні. Але найдорожчою ознакою цивілізованого суспільства є пам’ять, яка зберігається в серцях і душах живих людей. 

Як важливо для наступних поколінь зберегти її! Священні знання про Героїв, про подвиг наших співвітчизників. Їхні імена назавжди залишаться в пам’яті українців як мужніх рятівників долі своєї Батьківщини, як незламних борців за світле майбутнє українського народу. Пам’ятаймо про подвиг наших співвітчизників! Слава Героям!