Наші співвітчизники не раз, нарікаючи на важке життя, порівнюють наше сьогодення з голодомором. «Не гнівіть Бога!» – хочеться сказати таким людям, які насправді в житті голоду не знали. При всіх труднощах – дороговизні продуктів і нестачі на них коштів, ми хоч і живемо, рахуючи кожну копійчину, – проте як би не нарікали на владу й тяжке життя, наше теперішнє життя не до порівняння зі страшними тридцятими, коли народ в центрі Європи був доведений до божевілля й навіть до людоїдства.

Ці спомини про страшний голод, про час, коли чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертельному сні, навік закарбувалися в пам’яті тих, хто це пережив і якимсь дивом вижив. І як так  могло трапитися, що у житниці Європи зник хліб, а люди залишилися без жодної зернини? І щоб не говорили ідеологи комунізму і їхні прибічники, як би не трактували ті страшні події, але ті, котрі це пережили, до дрібниць пам'ятають трагедію, яка й донині ворушиться на самісінькому денці  серця й не дає спокою. 

Фото з мережі Інтернет

Рівнянка Ганна Шушкевич  народилася  селі Бобриця  Баранівського району (нині  Ємільчинський), що на Житомирщині. Їй було лише чотири роки, коли страшний голод постукав до їхнього дому. Усе життя перед її очима з’являлася страшна картина, коли  приїжджали уповноважені, скрізь нишпорили - в сіні, на горищі, навіть у піч заглядали, і забирали все їстівне, а горшки, де варилась їжа, перевертали. І було це не один раз. Такі рейди здійснювала іменована в народі «червона мітла», що без жалю і співчуття до людей, незважаючи на  плачі-голосіння  матерів та дітей, «змітала» все їстівне на свої підводи. 

Зі спогадів Ганни Шушкевич: 

«Мої батьки мали трохи землі, яка їм перейшла від діда. Хоча тяжко на ній працювали, але щось мали  в господарстві, в коморі. У сім’ї, крім мене, був старший брат і молодша сестра, а у 1932 році народився ще один братик. Та якось приїхали сільські активісти і забрали у нас геть усе з продуктів, і речі, які були цінніші, теж погрузили на підводу. І почався голод, бо їсти не було що. Тож збирали в лісі жолуді, їх товкли в ступі, мішали туди полову і пекли такий хліб. Залишилася у нас і корова. І цю корову батьки так берегли, що на ніч забирали в хату, туди, де ми спали і жили, щоб ніхто не вкрав  та не зарізав на м’ясо. Вона була  ялівка і давала за один удій лише літр молока.  У мами, яка тільки народила молодшого братика, молока  теж взагалі не було.  Але вона ту літру коров’ячого ділила всім по стопці: батьку, собі не знаю чи брала, нам по стопці й забілювала нею ту зелень, яку варила. А батько свою стопочку молока ще ділив із собакою. У нас собака був хороший. Батько собі забілював і собаці.  Бо цей собака вже настільки охляв, що гавкати не міг.

То тато відв’язав його і відпустив, щоб той сам міг якось рятуватися. Батьки міняли на продукти все, що ще залишилося з одягу. Віддавали  все за безцінь. Батько той костюм, в якому  вінчався, обміняв на миску пшона. Мама ще сварилася з ним,  а  він каже, ти ж бачиш, мовляв, що от-от діти помруть. А ще в  Білорусію люди їздили за хлібом. Грошей у нас  не було, а тільки те, що зосталось із одягу. І мама поскладала хустки тернові, спіднички, кофточки свої, й батько поїхав.  Вдалося йому привезти хліба булок дві чи три, ще пшона. Але все це скоро розійшлося. Вже й не знаю, як ми до весни дожили».

Фото з мережі Інтернет

Чи була того року весна? Чи прилітали до людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов’ї?  Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше! Одну безкінечну  «пісню»: їсти, їсти, їсти.

 «Як тільки розмерзлася земля, люди длубалися в ній і збирали, все що могли. На колишній нашій землі орали кіньми, а ми збирали коріння зілля. Я не пам’ятаю, як воно називається, але в нього коріння, як намистинки. Ось їх ми збирали і їли. Далі почав виростати щавель  та інша зелень. Згодом  зацвіла акація. Отож цвіт акації зривали, сушили і товкли. І дав Бог – дожили. На городі було посіяне жито і стало наливатися. І ми зривали ці колосочки, їх терли і так підживлялися. А тато опух і за порадою мами подався у  Житомир роботу шукати, щоб хоч якийсь кусок хліба заробити та врятуватися. Він поїхав і повернувся, коли жито почало дозрівати. Якраз  мама послала мене з братом колосочків наобрізати і натерти. І коли мама хліб спекла, прийшов тато. Прийшов він і собачка прибігла. Це було якесь диво. Коли батько повернувся в село, то пішов працювати в колгосп. Його поставили завфермою далеко від села і він нічим не міг нам допомогти, бо постійно був на роботі».  

 Умови життя селян того часу були дуже тяжкими. Жінка-колгоспниця повинна була виробити мінімум 120 трудоднів. А ще обробляти власний город, з якого харчувалася, одягалася сім’я й сплачувалися  непомірні податки. 

«Мама не могла працювати в колгоспі, вона хворіла, але не дивлячись на те, що в  неї була мала дитина, наділили їй два гектари льону полоти. Мама брала мене і брата старшого й ми ходили те зілля виривати. А братик маленький помер. Йому було лише вісім місяців, і помер він від голоду. Мамі треба було мінімум трудоднів виробити, а вона не виробила.

А ще батьки не змогли заплатити накладеного на них податку. Було це вже під осінь. А у нас було небагато картоплі посаджено на городі. Отож прислали з колгоспу людей і викопали всю картоплю та забрали до комори. Жито вижате  було складене у копи. Його склали на другу безтарку і теж забрали в колгосп. Була свиночка, годували її, надіялися, що  буде що їсти, але забрали і свиночку, і корову. Усе забрали. Залишили лише гарбузи.

А ще сад у нас був старий і  яблука гарно вродили, то мама все сушила ті яблука. Ото  й варила ті гарбузи з яблуками. Це ми їли місяців два: тільки гарбуза варена з яблуками. Мама, брат і сестра їли те вариво, а в мене організм його не приймав. Так хотілося хліба! Хоча б маленьку скибочку духмяного хліба. Він навіть снився. Здавалося, ось простягнеш руку і омріяний шматок у  твоїх руках. Страшний то був час –  їли усе: жаб, котів, собак, – все люди їли».

  У  колгоспі на трудодень давали лише 90 грам стоколосу – того відсіву, що залишалося після перевіювання зерна. Цього вкрай не вистачало, й лише в рідному селі Ганни Шушкевич від голоду померло понад двісті чоловік. 

«Я  теж від постійного голоду дуже захворіла. Окрім того, що не було що їсти, було ще й  холодно. І хоч біля нашої хати поряд ріс ліс, але не дозволялося навіть гілля збирати. Мама пожалілася в сільраду і звідти таки прийшли на нас подивитися, а я лежала вже майже при смерті. Пам’ятаю,  заходить до хати Кононов, голова сільради. Підходить до мого до ліжка: «Ты что, девочка, лежишь?» А я мовчу, не могла вже говорити, а мама й каже, що дитя вмирає з голоду.  А в хаті страшенно холодно і мама одягла кожух, підперезалася й виглядала повною. А Кононов до неї: «Сама смотри какая, а дети умирают!». Правда на другий день приїхала підвода і мене з сестрою   відправили  в дитячий будинок – «діти куркулів» так нас там називали».

  Страшно навіть подумати, що робили сталінські посіпаки з українським людом – мудрим, добрим, працьовитим, який умів любити землю, як рідну дитину. 

«А в мами ще одна дитина народилася. Залишились мама, дитина маленька і старший братик.  А їсти взагалі нічого не було. Через те, що мама не виробила трудоднів  у колгоспі, її відправили на відпрацювання у  Малинський район. Сказали: «Кидай хату, бери дітей і їдь. Мама була в розпачі – куди вона подінеться з малими дітьми? Їй директор школи підказав: залишай дітей самих у хаті, скажи сусідам, щоб переказали у сільраду, а сама їдь. І мама прийшла, й плачучи розказує все це братику, якому лише сім років  було. А він каже: «Їдьте мамо, їдьте, бо ж ми всі помремо». Отож вранці мама зібралася й тільки двері зачинила, а брат притулився до маленького в колисці та як стане плакати та кричати: «Ой Колечко, Коля, ми помремо, нас мама покинула!». У мами серце не витримує, вона бігом знову до дверей: «Васю, відкрий!». Вася відкрив: «Мамо, їдьте!». Мама тільки за двері, а  він знову голосить. І так разів зо три. Аж потім, коли вже мама таки пішла, сусідка добилася в сільраді, щоб Колю з Васею  в дитбудинок відправили. Старшого брата туди, де ми були з сестрою,  а маленького до немовлят. А поки нікого не було вдома, то хату нашу та велику клуню розкидали і все забрали до колгоспу. Через деякий час батьки нас із дитячого будинку забрали, але довго ще нашій родині довелося поневірятися по світах. Перебиратися з району в район, бо скрізь за батьками ходила тінь, що вони куркулі. А вже коли став голод у післявоєнні роки, то я  перебралася на роботу в Рівне, бо навіть не могла уявити, що знову доведеться таке страхіття пережити».

 Ганна Шушкевич так і залишилася жити в Рівному. Тут познайомилася зі своїм чоловіком, разом виростили дітей, раділи внуками.  А ще зрозуміла, що правду про минуле країни повинні знати усі, хто належить до українського народу і живе на українській землі, щоб ніколи не повторилися пережиті страхіття. 

Ганна Шушкевич. Фото авторки

1932-33 роки  - найчорніші в історії  України. Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу, а ні пошесті. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто достеменно не знає, скільки невинного люду лягло в могилу – старих, молодих,  дітей  і ще ненароджених.  За статистикою, навесні 1933-го в  Україні вмирали  25 тисяч людей щодня, 1000 – щогодини, 17 - щохвилини. Всього жертвами голоду за неповними даними стали від 7 до 10 мільйонів чоловік, із них три мільйони  дітей.  Хай пам’ятають про це ті, хто ще й нині сумує за Радянським Союзом.

Фото з мережі Інтернет