Рівнянка Нонна Марковець-Прохоренко: «Ось ця дитяча голівка, здається, ходить за мною все життя»

01.03.2018 15:01   Джерело: RvNews
Опубліковано : Яна Замкова

 У 30-х роках минулого століття в Березному, як і у багатьох інших районах Рівненщини, діяли потужні просвітянські організації, різноманітні гуртки з націоналістичним ухилом, у яких брала активну участь переважна більшість городян. А тому й не дивно, що в буремні часи війни багато березнівчан стали до лав Української Повстанчої армії або ж були її прихильниками.

null
"Просвіта". Фото з родинного архіву

Рівнянка Нонна Марковець-Прохоренко теж народилася в сім'ї, в якій над усе любили рідну землю, вболівали за долю України, боролися за її незалежність. Батько, мама, тітки, двоюрідні брати і сестра ввійшли до повстанcьких організацій. Сімейні сподівання здобути волю для України пані Нонна пронесла через усе своє життя. На світлинах - молоді й юні обличчя рідних, друзів, сусідів: такими вони залишилися назавжди у пам'яті, адже майже всі віддали свої життя за волю рідної землі. Одні загинули, іншим згодом довелося пройти тюрми, каторгу, виселення, але повернутися незломленими.

 

null
Батько з матір'ю та  сестрою. Фото з родинного архіву

Батька, напевно, спалили в концтабірній печі...

По лінії батька - Івана Марковця - загинули всі, з родини матері - Дарії Зосюк - живими залишилися тільки вона сама та дві її сестри. Нонна Іванівна була на той час ще маленькою, але ті трагічні й героїчні роки назавжди закарбувалися в її пам'яті.

Зі спогадів Нонна Марковець-Прохоренко:

 «Згадую нашу хату до війни, таку затишну і чисту. Я й досі бачу відмиту до жовтавого кольору підлогу, доріжки домашньої роботи, білі заслони на розчинених вікнах, а на столі - польові квіти. Так гарно, хороше й затишно вже не було більше ніколи. Тоді ще всі були живі, веселі, життєрадісні. Війна по-своєму розпорядилася долями рідних, одного за одним забираючи їх у свою ненажерливу пащеку. Батька пам'ятаю дуже мало. Більше його ногу, яку міцно обхопила, не відпускаючи, коли він знову кудись збирався. Згодом він поїхав із завданням ОУН до Кракова, а потiм від нього прийшла поштова листівка з концтабору в Гамбурзі. Просив вислати йому 300 грамів сухарів. Пізніше дізналися, що батько перебував у зоні суворого режиму, де в'язні навіть взуття поїли. Напевно, він згорів у концтабiрних печах, адже з 1943 року вже більше i не мали звісток від нього».

 Із початку війни в Березнівському, Костопільському районах було організувано багато українських шкіл, де, крім грамоти, дітей навчали любові до України, землі, на якій зростають.

null
Нонна з матір'ю. Фото з родинного архіву

Мама Нонни - Дарія Зосюк, маючи педагогічну освіту, була однією з тих, хто проводив вишкільні заняття для молоді. У глибокій конспірації її перевозили від школи до школи, від боївки до боївки, часто й не знала, куди направляється. Не відсиджувалися в лісах i вояки УПА. Постійні вилазки, напади на ворогів, не залишилися непоміченими. На початку 1943 року за непокору новим порядкам гітлерівці почали проводити масове знищення мирного населення. Тоді й загинули прабабця, дідусь та бабуся Марковці. Відчуваючи небезпеку, вони встигли передати маленьку хвору Нонну до мами в ліс.

null
Мала Нонна з тіткою. Фото з родинного архіву

«Я пам'ятаю, що лежала на ялинових гілках у курені без верху. Горіли колоди, падав сніг. Я лежу в гарячці й чую розмову дорослих про смерть рідних. І в мареві бачу живого дідуся, котрий кличе мене до себе, а я не хочу йти з ним. Отже, ще мала жити, адже через кілька днів почала поправлятися. Пізніше дізналася, що родичів розстріляли на єврейському кладовищі в Березному. Коли відбувалося перепоховання, мені заборонили туди йти. Та сусідка усе ж взяла мене з собою. Я стояла за пам'ятником і бачила, як із ям виймали темнокоричневі мертві тіла. Ті, що зверху, всі були роздягнені, а на дні серед жертв, які були в одязі, впізнала свою прабабусю. Вона як стояла на колінах і молилася, так і задерев'яніла. А коли поклали її у труну, вона просто розсипалася. Тоді також відкопали й тіло дев'ятимісячної дитинки, але її голівки ніяк не могли знайти. А коли відшукали, то поклали вже до іншої труни. І ось ця дитяча голівка, здається, ходить за мною все життя. Коли я хворію, хвилююся, відчуваю, що вона у мене за плечима».

На цвинтарі було не страшно, бо мертві не катують та не вбивають

 Таких спогадів із далекого дитинства у пам'яті пані Нонни збереглося багато. Дуже теплі спомини залишилися у неї про День святого Миколая. Щоб лише порадувати внучку, бабуся Єлизавета Зосюк вночі принесла до лісу горщик пахучої пшоняної каші. До ранку вона змушена була непомітно повернутися додому, бо в хаті жили німці. Вона дуже ризикувала, але яка радість була для малої Нонни, коли зранку знайшла під подушкою смачний подарунок.

null
Дівчата в національних строях. Фото з родинного архіву

 «А ось ще один випадок назавжди врізався у пам'ять. Знаю, що це якесь релігійне свято, на вулиці тепло, сонячно. Жінки готують вареники для загального обіду. Частина уже вариться. І в цей момент чується крик: «Німці!» Що робити? Залишити вареники ворогам? І тут одна з жінок - Уляна Куниця, міцної статури молодиця, котра й двох чоловіків могла побороти, - схопила мішок та давай виловлювати вареники з окропу. Закинула їх на плечі й гайда до лісу. Біжить, підкидає мішок, адже гарячі вареники печуть у плечі та спину, й співає «Ми йшли до бою...» Коли все заспокоїлося, вареники доварили. Але їх уже довелося розрізати ножем. Усі їли й дуже сміялися, та це був якийсь істеричний сміх».

  За роки війни у родині пані Нонни було багато втрат. У бою з енкаведистами під Гурбами загинула тітка Надія. Смерть була страшною. Один із катів пізніше похвалявся, що вона була поранена в плече, просила її добити, й він вистрелив їй у голову. Так ніхто й не знає, де могила мужньої жінки. Загинула десь на Львівщині й двоюрідна сестра Христинка. Не стало також і брата Леоніда.

 Коли ж прийшли радянські війська, мама та її сестри жили в постійному страху бути ув'язненими. Доводилося переховуватися в сусідів, а часто - й на цвинтарі.

 «Тітонька Настя брала шматок грубого сукна й стелила мені на могилі під акацією, наказуючи: «Спи тут, тут не страшно, мертві не вивозять, не катують, не вбивають».

 І все ж зла доля родину не обминула - тітка Олена відбула каторгу в Норильську. Вийшла звідти в 30 років зовсім сивою. Мріяла про Україну. Повернулася додому, й через кілька місяців померла. Мати Дарія була в тюрмі у Рівному. Після того ніяк не могла влаштуватися на роботу в Березному. Працювала у Вараші, Рокитному, але коли ставало відомо про її минуле, зі звільненням не барилися. Дядька Володимира Марковця засудили до страти, яку пізніше замінили 20-річною каторгою. У Караганді він помирав від цинги, і лише те, що його немічного викинули за межі табору, де поїдав хвойні пагінці, врятувало від смерті. Після звільнення жив у Казахстані й на Україну не повернувся.

 А тітонька Настя Шабатюк померла за кілька днів до проголошення незалежності  України. Почула гімн, побачила жовто-блакитний стяг, що майорів над Березним. Дуже хотіла бачити Україну вільною. Все говорила: «Ой, не доживу до тієї волі, помру в кайданах». Раділа, коли сусідка їй заперечувала: «Доживеш». І все ж не встигла.

Із тавром доньки «ворогів народу»

 Участь родини в УПА наклала свій відбиток і на долю Нонни Іванівни: школяркою її кілька разів намагалися виключити з комсомолу, пізніше з інституту, не давали дозволу на роботу. Але на життєвому шляху молодої дівчини зустрічалися хороші люди, які підтримували, виручали, часто заплющуючи очі на висунуті звинувачення.

 «Після закінчення педагогічного інституту виникли проблеми з влаштуванням на роботу. У Березнівському відділі народної освіти мені поставили умову: лише тоді отримаю місце вчителя в дитячому будинку, якщо відмовлюся від батьків. Звичайно, я на це не погодилася. А пощастило знайти роботу в Сарненському районі, де нашу родину не знали. Отож я влаштувалася в школу села Немовичі. Викладала українську, російську та німецьку мови. Працювала з бажанням, намагалася навчити дітей усього, що знала сама. Це мене й згубило. Нічого не знаючи про минуле моєї родини, директор школи запропонувала мою кандидатуру на посаду інспектора відділу народної освіти. При ретельній перевірці документів кандидадата на таку важливу ідеологічну посаду усе з'ясувалося, і я знову залишилася без роботи. Далі поневіряння продовжувалися. Згодом і чоловіка звільнили з роботи, наголосивши, що він поєднав свою долю з донькою «ворогів народу». І ми були змушені виїхати до Воркути. Чоловік залишився в тих краях навіки, а я, пропрацювавши сім років у професійному училищі, повернулася в Україну й почала освоювати нову професію - інспектора з охорони дитинства. Було важко, але мала змогу допомагати дітям із неблагополучних сімей».

 Довелося Нонні Іванівні пожити понад рік й у США. Вона доглядала свою підопічну - хвору дівчинку, яку всиновили українці з діаспори.

  «Але довго бути я там не змогла. Коли надходив вечір й справ не було, у грудях стискалося серце, ставало так сумно й тужливо, що, здавалося, пішки йшла б в Україну, пташкою полетіла б. Нічого не було миле, все здавалося чужим, далеким, неприродним. І хоч які скрутні часи переживала тоді Україна, а це був 1993 рік, я все покинула і повернулася на рідну землю».

Жінка щиро вболівала за долю України, а ще їй боліла все життя  душа, що так і залишилися непокараними ті, хто знущався, принижував, знищував вірних синів і дочок українського народу. Тих, котрі, не шкодуючи свого молодого життя, йшли на смерть, аби рідна земля була вільною. 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews
Загрузка...