Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Пане художнику, а де ж твоя могила? – Сьогодні, 4 березня, день пам'яті Ніла Хасевича

04.03.2018 09:35   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

Є тільки хрест у полі, груша та криниця, котрі пам'ятають твою смерть і нагадують про чиюсь чорну зраду...

 Незадовго до своєї загибелі Ніл Хасевич писав  у бункері на хуторі біля села Сухівці на Рівненщині: «Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо «Бей-Зот», а мої земляки-селяни не знають... Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка (інвалід), б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються...»
null
Ніл Хасевич. Автопортрет 1945 р. 

Понад десять років Ніл Хасевич перебував у підпіллі. Тривалий час органи МГБ були безсилі, їм не вдавалося натрапити на слід художника. Однак прикрий випадок вивів таки емгебістів на місце перебування патріота: в одному з захоплених бункерів вони виявили необачно не знищені зашифровані документи – оунівський «грипс» (записку). Зрештою їм удалося прочитати повідомлення про переправку запасу паперу та вишневого дерева для виготовлення кліше. Так вийшли на останній прихисток митця. 4 березня 1952 року емгебісти оточили хутір. Коли пролунала команда здаватися,  у відповідь пролунали постріли... Бункер було закидано гранатами... Так нескорено, зі зброєю в руках, загинув Ніл Хасевич... Тіла героїв для остраху місцевого населення кілька днів лежали в Клевані. До цього часу ніхто не знає, де твоя  могила, пане художнику, аби  прийти, згадати тебе добрим словом, покласти квіти. 

null
Тіла постанців, серед яких один без ноги (під числом 1 - Ніл Хасевич), кілька днів отак лежали у Клевані на пострах живим. Фото з мережі Інтернет

То хто ж він такий, цей художник, олівця та різця якого боялися більше ніж автомата чи гранати?..

«Малюнок є правдою абсолютною...»

У тінистих волинських лісах, де звивається річка Горинь, розкинулося мальовниче село Дюксин Костопільського району. Саме тут 13 листопада 1905 року (деякі історики стверджують, що 25 листопада) в родині диякона Антона Хасевича народився третій син, якого назвали Нілом. Сім'я була бідною, і батько  не підтримав  потяг дитини до малювання, а вирішив віддати сина до Житомирської духовної семінарії, щоб той мав змогу згодом мати свій шматок хліба. Перші ази малярства Ніл Хасевич здобув у  майстерні іконописця.  Згодом  вступив до Рівненської української гімназії.

Це був один із найтрагічніших періодів у житті майбутнього художника:  підвода, якою він разом iз матір'ю їхав на навчання  до Рівного, на залізничному переїзді  потрапила під потяг. Ніл втратив ліву ногу вище коліна, а його мати Федотія Олексіївна загинула. Ставши калікою в такому ранньому віці, хлопець не замкнувся в собі, а й далі продовжував студіювати науки. За компенсацію, яку виплатила  йому французька компанія, що володіла залізницею, Ніл Хасевич зміг навчатися у Варшавській академії мистецтв.  У 1926 році його зарахували вільним слухачем, а в 1930 році, завершивши матуру,  Хасевич став повноправним студентом. Майбутній художник не міг зупинитися на одному мистецькому напрямі, а прагнув охопити все відразу. Спочатку студіює малюнок і малярство в майстерні професора Мечислава Котарбінського та факультативно декоративне ткацтво у професора Чайковського. Якийсь час намагався знайти себе у педагогіці, але згодом обирає факультет графіки, де викладав відомий польський графік Владислав Скочиляс.

Наш земляк Петро Мегик, який теж студіював тоді у Варшаві, так згадує про Хасевича: «...Невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги – дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза... Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда... Рисунки ж його свідчать про неабиякий мистецький хист. Міркуємо, що при тій здібності до систематичної праці, яку посідає Хасевич, кар'єра в мистецтві йому забезпечена».

За картину "Прачка" художник Ніл Хасевич отримав відзнаку Ватикану

Уже 1931 року студент Варшавської академії мистецтв Ніл Хасевич за написану картину «Прачка» отримав відзнаку Ватикану. Його дипломною роботою стало зображення Святого Володимира, викликав захоплення і портрет Мазепи. На жаль, ці картини не збереглися. Про нього вже у 26-річному віці згадується в Українській загальній енциклопедії: «Ніл Хасевич – український маляр, член-засновник мистецького згуртування «Спокій». Напрями творчості: краєвиди, портрети, мертва натура, писанки, мотиви сільського будівництва».  Загалом за 1931-1944 роки роботи художника експонувалися на 35 виставках. Їх бачили у Львові, Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго, Лос-Анджелесі та інших містах світу.

Молоді художники, які об'єдналися навколо мистецького гуртка «Спокій», намагалися піднести українське мистецтво до загальноєвропейського рівня. У «Спокої» була своя бібліотека, відбувалися дискусії, діяли курси малярської технології. Ніл Хасевич  був одним із засновників гуртка, яким опікувалися такі видатні постаті, як митрополит Шептицький та письменник Юрій Липа.

У 1935 році, після завершення навчання у Варшаві, не побажавши прийняти польське громадянство, яке йому пропонували,  Ніл Хасевич повертається у рідне село.  У 1939 році у Варшаві вийшов у світ альбом «Книжні знаки Ніла Хасевича», в якому автор показав себе оригінальним майстром мініатюрних робіт. Роздумуючи про специфіку мистецтва, український художник писав: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди... Це єдина мова, якою можна висловити все...» 

«Я воюю з ворогом силою мистецтва»

На початку війни Ніл Хасевич деякий час працював як художник-графік у рівненській газеті «Волинь», яку редагував відомий письменник Улас Самчук. А ще виступав мировим суддею у райцентрі Деражне. Власне, на цю посаду погодився лише, щоб допомагати землякам. Проте, як тільки переконався, що німцям, як і більшовикам, самостійна Україна не потрібна, що вони дбають тільки про свої окупаційні інтереси, став до лав Української Повстанської Армії. Він став близьким другом Клима Савура (Дмитра Клячківського) – командира УПА-«Північ».

null
З дереворитів Хасевича

Як член крайової референтури пропаганди Ніл Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», випускав різні брошури, листівки. У 1943-44 роках художник виконав знаменитий цикл «Волинь у боротьбі», присвячений героїці повстанського руху. Вміщував графічні карикатури у підпільному гумористичному виданні «Український перець», створював композиції плакатно-агітаційного характеру – «За самостійну соборну державу», «Воля народам, воля людині», «Слава Україні! Героям слава!». Ці плакати були надзвичайно популярними серед повстанців. Якось Ніл Хасевич сказав: «Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя - різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва».

null
З дереворитів Хасевича

Поміж іншого Хасевич робив олівцем замальовки з натури під час проведення окупантами страт та екзекуцій місцевого населення, щоб залишити нащадкам пам'ять про злодіяння ворогів. Роботи, виконані в надзвичайно важких умовах, стали основою альбому художника «Графіка у бункерах УПА», що був виданий у 1952 році у Філадельфії.

null
Повстанський бофон. Худ Н. Хасевич)

Не менш важливою ділянкою роботи Ніла Хасевича була розробка ескізів орденів та медалей, інших нагород УПА, а ще паперових грошей – бофонів. Про них пам'ятає хіба що старше покоління, яке пережило війну. У нелегкі повоєнні роки інформація про бофони була засекреченою і надійно осідала в архівах НКВС-КДБ.  Бофони - це однобічні грошові документи або квитанції із символікою та відповідними написами: «Бойовий фонд ОУН», «Визвольний фонд ОУН» та іншими, які від імені керівництва руху опору видавалися населенню як боргові розписки за внесені добровільно або реквізовані кошти у вигляді грошей, продуктів харчування, одягу тощо.

null
Повстанський бофон. Худ. Ніл Хасевич

Використовували їх і в агітаційно-пропагандистській роботі підпілля. Перші такі документи з'явилися у Галичині, а з 1943 року набули поширення на Волині та Рівненщині. Цікаво, що побутували вони на території, котра сягала рівня середньоєвропейської держави й функціонували досить тривалий період. У 1945-46 роках командування УПА-«Північ» випустило «волинську» серію бофонів. Їхнім автором був Ніл Хасевич. Бофони художника випускалися номіналом 10, 25, 50, 100, 200, 500, 1000 карбованців і слугували своєрідним мистецьким еталоном для інших підпільних художників-графіків. До речі, Хасевич створив і підпільну художню школу, де навчав здібну молодь з Волині.

null
Графіка на бофоні авторства Н. Хасевича

П'ять кілограмів паперу та вишневе дерево

Плакати, летючки, гасла, що з'являлися з-під руки Зота, Бея, Старого (псевдоніми Ніла Хасевича), не давали спокою радянській владі. У 1947 році в перестрілці з опергрупою НКВС загинула зв'язкова одного з підрозділів УПА,  яка пробиралася до Луцька. У неї знайшли дві книжечки Хасевича – «Дереворити» та «Книжні знаки», які пролежали в архівах Волинського КДБ 45 років.

Самого Хасевича шукали, проте безуспішно: до 1952 року слідів не знаходили – художника  добре сховали побратими. Для зручності пересування вони виготовили для Хасевича навіть спеціальний велосипед. Врешті, з Москви в усі управління КДБ західних областей України  були розіслані фотокопії альбому «Волинь у боротьбі», що потрапив до рук енкаведистів. Мабуть, надто сильно він дошкуляв, якщо наказ знайти й знешкодити його автора збуло віддано самої Москви.  Керівником операції призначили тоді капітана Бориса Стекляра. 

У книзі «Со щитом и мечом», що побачила світ у 1988 році у львівському видавництві «Каменяр», нарис відомого московського кадебістського літератора Теодора Гладкова «Прийшов із війни лейтенант» призначався для прославлення одного з чекістів – Бориса Стекляра. А втім саме завдяки хизуванням-одкровенням у цій книзі й знаємо не лише ім’я вбивці, а й вагомі деталі щодо останніх хвилин земного шляху українського художника Ніла Хасевича.

Борис Стекляр добре пам’ятає травневий ранок 1951 року, коли отримав, очевидно, найнезвичніше для себе завдання: «Це «добро» нам прислали із Москви, – пояснив полковник. – Суть справи полягає в тому, що цей альбом з провокаційною метою нині широко розповсюджується на Заході. Його підкидають у посольства, журналістам-міжнародникам, делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН... Нам доручено терміново розшукати автора альбому і покласти край його антирадянській діяльності».

Спеціально створеній опергрупі допоміг випадок: в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи – грипси. Найзначнішою знахідкою КДБ стала не здобута вибухівка та зброя, а записка, яку вдалося розшифрувати. Її зміст був короткий: «Заготували для вас п'ять кілограмів паперу, вишневе дерево». Хоч імені Ніла Хасевича в записці не було, кадебісти відразу здогадалися, кому те все могло знадобитися.  Врешті, після низки допитів, арештів, аналітичних напрацювань було виявлено місце перебування Ніла Хасевича – криївку на хуторі за кілометр від села Сухівці, що неподалік селища Клевань. У криївці їх цікавив лише один повстанець – Хасевич.

Звернімося до нарису «Прийшов із війни лейтенант»: «Операцію із захоплення Зота капітан Стекляр призначив на 4 березня 1952 року... «Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» – крикнув Стекляр. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення... Сержант точно на півметра, не вище, підняв важку ляду... Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух... Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову наказово вигукнув: «Хто живий – виходьте! Інакше пустимо гранати в хід». Ніхто не вийшов... Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один без ноги – це був Зот. У руці бандит стискав автомат».

Тіла Ніла Хасевича і його побратимів привезли для опізнання.

Зі спогадів Дмитра Удодика, вояка УПА. Спогади записав рівненський письменник Степан Бабій

«Це було 1952 року в Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Білівські хутори, де в криївці був убитий Ніл Хасевич. Повстанців привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати... Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь так і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок».

null
За вбивство Хасевича на Стекляра чекала слава,  премії й нагороди. Фото з мережі Інтернет

 На Стекляра після загибелі чекали винагороди, звання, пошана. І лише у 2017 році Генеральна прокуратура України доручила своїм підлеглим у Рівненській області провести розслідування за фактом вбивства відомого художника-графіка, громадського і політичного діяча, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича працівником органів Держбезпеки СРСР Борисом Стекляром. Досудове розслідування розпочато за фактом скоєння у березні 1952 року навмисного вбивства двох і більше осіб на території Рівненської області. Але згодом у Рівненському окружному адмінсуді відбулося судове засідання за позовом Бориса Стекляра до управління СБУ в Рівненській області. У своєму позові всупереч Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» просив суд зобов’язати УСБУ в Рівненській області не надавати стороннім особам для ознайомлення його особову справу №2095. Однак на саме засідання він не з’явився, проте звернувся до суду із заявою залишити його справу без розгляду. Цього року в січні Стекляр залишив цей світ.

null
Убивця Хасевича Борис Стекляр у 1940-50-х та 9 травня (в День перемоги) в радянські часи. Фото з мережі Інтернет

Та епоха видалася надзвичайно жорстокою до справжніх талантів

Трагічною виявилась і доля всієї родини Хасевичів: в часи того  лихоліття згинули всі. Під час облави в Дюксині загинув від рук фашистів батько, а молодшого брата вбили у 1944 році радянські партизани. Старшого брата Федора, який був священиком Української автокефальної церкви, після війни заслали у Томські табори, звідки він так і не повернувся.

Сам Ніл Хасевич, за бажання, звичайно, міг би перебратися на Захід. І вочевидь не пропав би там зі своїм великим талантом художника. Однак, він був великим українцем і долю залишатися до кінця зі своїм розтерзаним катами народом він обрав свідомо.

Хоча Хасевич не очолював збройних формувань УПА і не керував бойовими групами підпільників, його боротьба підносила бойовий дух повстанців, кликала до звитяги.

«Мені було відомо, що провід нашої організації його дуже беріг, – згадує Степан Мудрик. –  Причина того – він був надзвичайно талановитим митцем і, крім того, мав розвинутий політичний розум. А ще Хасевич не належав до людей, що мають якийсь догматично-ідеологічний профіль. Він мав профіль українця-самостійника

 У безкомпромісній  боротьбі  за визволення України художник загинув як герой. Вічна йому пам'ять і слава!

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews
Загрузка...