Уродженець села Шубків Рівненського району Микола Євстафієв  із того  покоління молодих, завзятих, у яких палав  вогонь любові до України, за яку були готові віддати своє життя. На його долю випали непрості випробування – тюрма, роки каторги на шахтах Воркути, а далі – на  довгий період  приклеєне  тавро бандита, націоналіста, яке заважало жити, працювати. Але такі поневіряння не витравили духу свободи й  чоловік залишився свідомим українцем. Згадуючи свою буремну молодість, Микола Володимирович хотів, щоб пережите не пропало у мороці минулих літ, щоб імена невідомих борців за волю України, за нашу незалежність не зникли з пам’яті людей.

Микола Євстафієв. Фото автора

Малолітній друкар

Народився Микола Євстафієв  у селянській родині. Його батько  був членом «Просвіти», грав у духовому оркестрі, виконував ролі в театрі, й  власним прикладом  прищепив синові любов до рідної землі, української культури, мови. Коли розпочалася війна, Миколі було 14 років. Через острах, щоб не забрали до Німеччини, школу довелося залишити. Але згодом у селі був організований гурток-боївка «Юнати», членом якої  він і став. Там читали національну та політичну літературу, вивчали зброю, принципи користування нею, навіть опановували стрільбу в ціль. А навесні  1942 року один із старших сусідів запропонував йому з товаришем  навчатися друкарської справи, й хлопці з радістю погодилися. Усе літо бігали до Тучина, але восени на  друкарню стався напад й машини забрали.

«Весною приходить один із товаришів і каже, щоб ввечері були готові: одягнені, з продуктами, зі зброєю, якщо в кого є. Назвав нам місце, куди підійти.  «Там буде підвода, – говорить, – на якій лежатиме бобіна з папером». Нам все  стало зрозуміло. А варто наголосити, що після першої операції нападу на Тучин був ще другий напад. Якщо першого разу забрали дві діючі друкарські машини, то іншого – недіючу, яка була розкомплектована. Отож коли нас привели у криївку, ми і побачили ту нашу розкомплектовану машину. Оце, мовляв, хлопці, ваше завдання, щоб вона почала діяти. А що зробиш, коли машина розкомплектована. Немає ні шрифту, ні кас. Запишіть, що бракує, говорять нам. Цим ми займалися два дні.  Після цього відправили нас додому,  сказавши, що коли будемо потрібні, покличуть. Коли прийшли додому, все розповіли товаришу, який нас загітував на навчання.

А він у відповідь: «А якщо вас направити на ті машини, що діють, то будете працювати?» «Будемо». По зв’язку дісталися на місце. Є папір, шрифт. І через деякий час випустили ми першу газету під назвою «Земля і влада», яка належала  формуванню УПА під проводом Бульби-Боровця. Те ж перше місце, куди ми потрапили, було від ОУН-УПА Бандери.  Отож ми перейшли від одного формування до іншого, самі про це не знаючи».

На той час ніхто не надавав значення, з якими формуваннями працювати. Молодь  не те, що не цікавилася цим, вона  просто не була обізнана про ті тертя, що відбувалися серед керівництва. Основна мета була – боротися. Отож довелося Миколі Володимировичу побувати і на Степанщині, де випускав газету «Оборона України» від  формування УНРА - Української народної революційної армії. Друкували  також листівки, відозви до селян. А з наближенням фронту прийшло розпорядження: вертатися додому і законспіруватися.

А зрадив товариш

Після  відновлення на теренах краю  радянської влади почалася масова мобілізація в армію. Хворого Миколу, який не зумів ніде сховатися, теж забрали. Доправили в Орловську область. Але, оскільки  йому на той час було лише 17 років, після кількох місяців перебування відправили додому під нагляд комісара районного військкомату. 

«Восени 1944 року пішов я до школи, провчився в 9 класі тижнів три. І один із товаришів моїх із Тучина Андрій, мабуть, пішов на службу до НКВД, тому що привів до мене гарнізон енкаведистів. Мене арештували і повезли. Я, звичайно, спочатку  відмовлявся від усього. А тоді начальник відкрив двері й впустив Андрія. Ну що ж відмовлятися, разом же були».

Далі було слідство. У в’язниці карали за будь-яке порушення – голосне слово, сміх. Відразу відправляли в карцер. Били немилосердно, домагаючись потрібних органам зізнань. Спочинку не було ні вдень, ні вночі.

«Коли ізолятор сухий, то ще півбіди, два кроки вперед, два назад, та й усе. Але були карцери під сходами, де весь час капала вода. Холодно, зима ж надворі».

На шахтах Воркути

У грудні 1944 року доправили Миколу Євстафієва з Тучина до Рівного, де і відбувся суд, який виніс вирок – 20 років каторжних робіт і 5 років позбавлення волі. Згодом етапом відправили на Воркуту, до якої довелося добиратися в голоді та холоді 21 добу.

«Коли під час слідства ще все це можна було витримати, то на етапі було щось страшне. Годували нас раз на добу. Давали  скибочку мерзлого хліба і кілька солоних хамсин. Води коли дадуть, а коли й ні. Пити дуже хотілося. А вагони поїзда скріплювалися великими болтами, на  яких від морозу з’являвся іній. То ми ото ставали в чергу, щоб злизувати ті болти, щоб втамувати спрагу».

Воркута запам’яталася Миколі Володимировичу тяжкою непосильною працею на шахті, коли доводилося довбати мерзлу землю й  витягувати  «на гора»  тисячі тонн вугілля, дірявими  бараками,  через які залітав сніг, і постійним бажанням щось поїсти та попити.

 «Я не мав ніякої шахтної спеціальності. Доводилося працювати землекопом, довбати вічну мерзлоту. Бараки, в які поселили, світилися дірами. Коли мороз, то ще нічого, а у відлигу, прокинувшись, відриваєш мокрого бушлата від нар, й сам мокрий наскрізь. А ще постійно хотілося води. Рятував сніг. Сніг пили, їли, ним і вмивалися. Добре, що зима там триває довго».

Можливо, саме перебування в забої  й врятувало життя  Миколі Євстафієву, адже під час суворих воркутинських зим, коли температура сягала 50 градусів морозу, а хуртовина збивала з ніг, у шахті, як-не-як, а було хоча б тепло.  А вже на четвертому році перебування  на засланні освоїв ще й нову професію – машиніст підйому. Тоді стало трохи легше: краще почали годувати, постіль видали. А після смерті Сталіна взагалі відбулися зміни. У 1954 році стали потроху відпускати додому.  Із Миколи Євстафієва,  який свій проступок скоїв  неповнолітнім, зняли судимість і відпустили додому.  Спочатку він поїхав із товаришем на Херсонщину, де починали будувати зрошувальний канал. Влаштувався там машиністом, а допоки роботи не розпочалися, навідався додому. Там повна хата бід: страшні нестатки,  мама інвалід.  Її сльози і  прохання повернутися додому, виявилися сильнішими за бажання їхати на чужину.

«Я не скажу, що тут було дуже  погано, але тавро бандита, буржуазного націоналіста носив з собою завжди. Ми були звичайні хлопці, які любили Україну, які не чинили розбою. А взяли  в руки зброю, щоб боронити  від німців землю, щоб не вивозили людей в Німеччину, щоб не грабували збіжжя, худобу. Отож після повернення додому спочатку не міг влаштуватися на роботу, місця колишньому каторжанину не було ніде. Згодом допомогли добрі люди вступити до Великомежиріцької сільськогогосподарської школи, де здобув професію пасічника».

Були в житті періоди, коли Миколі Володимировичу доводилося  працювати будівельником, а ще 26 років присвятив поштовому зв’язку. І скрізь свою роботу виконував добросовісно, але постійно тінь минулого переслідувала його.

 «Позбувся її, коли проголосили  незалежність. Через деякий час у нас в селі організувався  осередок Народного Руху, де мене обрали його першим головою. Ми упорядковували могили загиблих за Україну, що були занедбані,  реставрували пам’ятник загиблим петлюрівцям , що був знищений. Як згадую молодість й те, через що довелося пройти, думаю, як це витримав, а от довелося. От і вам про це розповів. Дякувати Богові, що дав сили».

Найкращими своїми надбаннями Микола Євстафієв вважає знайомство і одруження  з дружиною Вірою Трохимівною, з якою прожили душа в душу понад 50 років. Виховали разом із нею трьох дочок.

 А ще в чоловік завжди вірив, що Україна ще розквітне і стане такою, про яку  мріяли сотні тисяч нескорених.