Юному рівненському композитору сьогодні, 17 березня, виповнилося лише п’ятнадцять
Та його творчій спадщині позаздрив би кожен дорослий митець
Опубліковано : Олена Медведєва
Тільки-но переступила поріг дому Власюків, як спали на думку слова відомого естонського журналіста Урмаса Отта, який казав: «Я зайшов до Паулса в квартиру. У нього було дуже красиво. Мене почало мучити занепокоєння – я не забув купити квиток при вході?» Чому пригадалося саме це висловлювання? Просто в оселі звучала така гарна музика, що я подумала, що опинилася у концертній залі…
Не бачачи Назарового обличчя, я почула мелодію його настрою. Він грав на фортепіано власний твір «Оксамитовий вальс». У моїй уяві малювався велетенський океан, берегом якого ходять, сміються, бавляться щасливі дорослі і їхні діти.
Не потрібно бути музикантом аби зрозуміти, що фортепіанні твори Назара Власюка, учня 8-го класу Рівненської спеціалізованої школи I-III ступенів «Центр надії» Рівненської міської ради, а також учня 7-го класу Рівненської державної музичної школи №2, написані ним два-три роки тому (приблизно у віці 12 років), є професійними музичними роботами. І знову зазвучали його «Відтінки життя», «Ніжні квіти», залунала пісня на слова Олександра Войтицького.
– У тебе така феноменальна пам'ять, граєш без нотаток, чи ти все ж таки записуєш мелодії?
– Ні, я їх запам’ятовую. Але вже завантажив на планшет спеціальну програму, яка нотує музику.
– Це добре. А то не дай Бог забудеться така цінність.
– Ні, не забудеться (усміхається).
– Ти розкажи, як ти відпочиваєш, – до розмови долучаються мама Назара Оксана Сергіївна і тато Олег Сергійович. (Назар знову усміхається, проте мовчить.)
– Ми були за кордоном, потрібно було підлікуватися, – розповідає Оксана Сергіївна. – У фойє готелю, в якому ми зупинилися, стояв вишуканий рояль. Назар два дні сидів біля його в очікуванні, коли ж цей інструмент нарешті відкриють. Зрозуміло, що ніхто не хотів довіряти малій дитині такий рояль. Проте, коли його відімкнули і Назар заграв, то з усього готелю стали сходитися, збігатися люди з аплодисментами і зі словами захоплення. Наш хлопець тоді навіть гроші заробляв. Просто сідав і грав. Імпровізував. І це було настільки гарно!
– Він може дуже швидко скласти мелодію, – додає батько Олег Сергійович, – не так давно написав пісню для своєї школи. Назар виконував її на 25-ти річчя «Центру надії». Є у нього і гімн для табору, і твір для театральної студії «Сонях», чимало пісень на слова Олександра Войтицького, фортепіанні твори і така вже відома пісня «Небесна сотня», (музика Андрія Пастушенка, слова Петра Велесика), яку співає наш син.
– Можливо, про існування деяких своїх творів Назар і забув, бо не дозволяв записувати, коли був малим. – зізнається мама юного музиканта. – Сиджу, слухаю, плачу, настільки зворушує мене його музика. Запитую: «А що то було?», «А, це я так, просто граю» – відповідає. А я не записала, бо не можна було.
– Зараз готуюся до сольного концерту, – ділиться планами хлопець. – Він має відбутися 28 квітня. Я буду виконувати класичні фортепіанні твори, серед яких два моїх. Тому запрошую усіх до великої зали нашої Рівненської державної музичної школи №2 на 17 годину.
– Це вже його другий сольний концерт, – констатує тато.
– Нам це відомо. Відбувся перший – і збулася одна із Назарових мрій.
– Так, – погоджується юний музика.
– А ти не плануєш їхати здобувати освіту за кордоном, наскільки мені відомо із твоїх попередніх інтерв’ю. Чи плани змінилися?
– Ні. Хочу вступити до Львівського музичного училища, аби вивчати теорію музики і навчатися у хоровому відділі.
– У свої чотирнадцять років маєш власний диск.
– Так. Альбом називається «Небесна сотня». Він уміщує в собі шість пісень, які увійшли до музичного фільму «То рідна сторона», зйомки якого проводилися на території Дубенського замку.
– А коли плануєш випустити другий диск уже із власними фортепіанними творами?
– Минулий рік був настільки зайнятий… – розповідає Олег Сергійович. – Ціле літо ми провели у Києві, адже брали участь у проекті «Голос діти», що й не було часу думати про щось інше.
– У Назара було близько ста виступів за рік! Це дуже багато. –додає Оксана Сергіївна.
– Вражає! Для такого ритму життя потрібно бути ще й фізично витривалою людиною. А які проекти «гріють душу»?
– Все, що було в 2016-му. А це чимало: телепроект «Голос діти», 3 сезон; всеукраїнський фестиваль «Весняний первоцвіт», на якому отримав гран-прі за виконання пісні «Небесна сотня»; музична олімпіада «Голос країни», де дістав перше місце в номінації «Академічний вокал»; міжнародний конкурс «Перлини мистецтва», де також перше місце у номінації «Академічний вокал». В усі ці перемоги вклали чимало праці і мої вчителі: Олена Олександрівна Огонь (викладач вокалу) та Ярослава Кирилівна Слокотович-Дунайcька (викладач фортепіано).
– Такий плідний лише один рік! А як ти ставишся до невдач?
– Нормально.
– Носиш гарні вишиванки. Чиїх рук робота?
– Одну із них вишила Анна Марчук, наша рівненська майстриня.
– Ми сьогодні чимало говорили про твої заняття, виступи. А як же ти відпочиваєш? Відпочиваєш?
– Відпочиваю… Працюючи в таборі. (усміхається). Він розташований у селі Дубечне Старовижівського району на Волині. Неймовірно гарна місцевість! Чисте повітря, красива природа, багато озер! Проводжу там радіопрограми.
– Якби у тебе була можливість поїхати відпочити на безлюдний острів, щоби ти взяв із собою?
– Рояль. (усміхається). А якщо серйозно, то їжу взяв би, щоб вижити, нотний зошит, і щось таке, щоби озвучувати музику (знову усміхається), якийсь інструмент. А щодо їжі… Дуже люблю готувати! Вчора у школі проводили ярмарок. Я взяв із дому тостера і ми з однокласниками насмажили канапок. Наші бутерброди користувалися великим попитом, бо були такими запашними!
Розмовляли 17 квітня 2017 р.
Зустріч друга
– Які у тебе оригінальні жовті лаковані черевики! Ти граєш роль болгарського перця у виставі «Мрії кабачка» на сцені театру «Сонях». Виходить, що ти, Назаре, таки крутий перець!
– У виставі так. (Сміється).
– Хто автор цього театрального дійства?
– Автор твору Юлія Бекетова, український драматург, а режисер вистави Анастасія Титаренко, наш наставник, посестра. Це казка для малюків, тому ми намагалися поставити її якнайдоступніше, просто, щоб маленькі глядачі зрозуміли її зміст і вона була цікавою з точки зору освітлення.
– Це вам вдалося. У вас є художник зі світла?
– Так, це Ярослав Братійчук.
– Його роботу можна оцінити на «відмінно» з плюсом. Сучасно, сміливо, несподівано, елегантно…
– У нашому театрі три освітлювачі. Це Ярослав Братійчук, Анастасія Титаренко і минулого року до цієї когорти ще я й приєднався.
– Вразив! Назаре, який же ти багатогранний!
– У драмі Біляни Срблянович «Недитячі ігри» художником зі світла працюю саме я. Історія про підлітків, про їхні ігри у сім’ю. Мета вистави – показати глядачеві, як підлітки кепкують із свого ровесника через його неприглядний зовнішній вигляд, не знаючи при цьому краси внутрішнього світу підлітка. Мораль – засудження будь-якого емоційного насилля. Режисер вистави Олексій Титаренко, директор нашого театру.
– А як це – бути художником з освітлення?
– Світло у виставі відіграє велику роль. Є моменти, коли потрібно зробити затемнення, щоб той чи інший актор міг непомітно щезнути зі сцени або зробити певний ефект щезання, або, як у виставі «Мрії кабачка», коли лактобактерія з’їдає свого клона, вимикається світло, з’являється на сцені дим і починає працювати стробоскоп. Ось тут і виринає на сцені різнокольорове світло, яке підсилює сприйняття сюжету вистави.
– Що важче – бути актором чи художником зі світла?
– Актором, звичайно.
– Працювати освітлювачем у виставі – це нервова робота?
– Ні, в тебе перед очима сценарій (я вчу його напам’ять, бо ті долі секунди, коли ти зазираєш до паперу, грають важливу роль). Для цього робиться спеціальна партитура, коли потрібно вмикати світло, коли вимикати, і ти просто стежиш за перебігом подій у виставі.
– На сьогодні в театрі ти актор і художник зі світла. Це все?
– Ні, у виставі «Недитячі ігри» я ще працюю звукорежисером.
– Лівою рукою ти стежиш за звуком, а правою за світлом?
– Так. І це все нормально поєднується. (Сміється). Намагаюся не підводити театр.
– Скільки часу ти вже в театрі?
– Із 2015 року. Тобто три роки.
– Не набридло?
– Ні, навпаки, – у «Соняху» я розвиваюся й розкриваюся, адже чимало навчальних тренінгів відвідав, навчився з нуля театральному ремеслу. Ми поставили концертне дійство в комічному жанрі «Новорічний переполох» з виставою «Машина часу». У ній я був і актором, і художником зі світла. Ще грав роль фокусника.
– Своєрідне поєднання! Яку роль вважаєш найвдалішою?
– Не знаю, чи коректно говорити щось хороше про себе як про актора… (Думає). Краще спитати про це у глядачів. Але подобається мені роль жовтого болгарського перця. Він показує свій характер. Позиціонує себе як крутого, охайного, педантичного. Жовтий колір – мій улюблений. Він мені асоціюється із сонцем, енергією, оптимізмом. Словом – з ним не засумуєш.
– Чи отримуєш ти гонорар за свою роботу у театрі?
– Ні. Жодного разу. Я працюю на добровільних засадах. Для мене це хобі. Ось знову готуємо нову роботу. Назву, на жаль, не можу афішувати. Вистава має бути для дорослих. Ми самі її пишемо. Презентуватимемо у квітні.
– Що значить «самі її пишемо»?
– Наша трупа, яка складається із дев’яти акторів, прийняла рішення скласти колективний сценарій.
– Девіз вашої трупи: «Чим складніше, тим цікавіше»?
– Ні. У єдності – сила! Ми обговорили сюжет, але хтось один буде писати всю п’єсу, щоб глядач відчував один почерк.
– Це мудре і доросле вирішення питання. Цікаво… Перепрошую, події будуть стосуватися сучасності?
– Так. Скажу одне – це про корупцію. І все це закінчиться не хеппі ендом.
– Актуально. Музику до цієї вистави не писатимеш?
– Думаю, що ні, будемо послуговуватися українською. Хоча в майбутньому я мрію про написання опери.
– Назаре, ти плануєш присвятити своє життя сцені і музиці. У нашій державі це неприбуткові професії. Ти не передумаєш?
– Ні, не передумаю, бо саме музика і театр є моїми талантами. Я планую все життя не сходити зі сцени. Буду вчитися на диригента хору та оркестру, а також хочу здобути спеціальність режисера. Тому моїми основними регаліями будуть: композитор, піаніст, співак, режисер, актор та диригент.
– Кілька разів слухала твою музичну композицію «Відтінки життя». Мені сподобалася ця робота. Чимось перегукується із ранніми Бахівськими творами. У нього теж у звуках і між ними звучить суцільний океан. Поділися таємницею творення: як виникає бажання написати музику?
– Це в мене йде від душі. Буває, що усамітнююся, сідаю увечері за клавіші й починаю імпровізувати. Позаду залишається все: заняття у музичній школі, виконання домашнього завдання… І якось з’являється мелодія, сама по собі приходить. Згодом починаю відчувати натхнення, здебільшого все залежить від настрою. Від подій на зразок: «О, ура, ми ставимо нову виставу!», або – «О, ура, в школі щось цікаве відбулося!» І ось саме це впливає на мій настрій і, відповідно, на музику. Мелодія народжується вже в процесі імпровізації. Починаю будувати музичну лінію, намагаюся логічно пов’язати між собою частини. Ось так і з’являється на світ нова мелодія.
– Від чого залежить її тривалість, завершення?
– Я намагаюся, щоб моя композиція тривала не більше чотирьох хвилин.
– Чому?
– Більше чотирьох хвилин важко слухати…
– Це як яку музику! А якщо слухач захоче довше послухати твій твір, йому вмикати опцію «автореверс»?
– Так (усміхається), «автореверс». На сьогодні я маю чотирнадцять власних фортепіанних творів і десять пісень.
– Бо тобі чотирнадцять років.
– Так, чотирнадцять. 17 березня святкуватиму п'ятнадцять.
– Тоді в тебе є час написати ще одну, п’ятнадцяту фортепіанну композицію, щоб без докору сумління поїдати святковий торт 15 х 15.
– Не знаю. Не знаю. (Сміється). Хотілося б.
– Творчість якого композитора тебе надихає на написання власної музики?
– Мої роботи подібні до творів французького піаніста Річарда Клайдермана, нашого сучасника. Саме його лірична творчість мені близька і є тією, яка надихає. Дуже глибока і душевна музика у польського композитора Фредеріка Шопена. Взагалі, мені не подобаються швидкі композиції. Хоча маю власних десь дві. В мене ще не відпрацьована техніка рук для такого темпу.
– Ти меланхолік? До речі, Шопен теж був меланхоліком.
– Можливо. Не знаю. Не можу наразі відповісти на це запитання.
– Якщо ми вже почали розмову про дядечка Шопена, то варто процитувати слова музичних критиків, які, згадуючи про нього, кажуть наступне: «Бог спершу цілує, а потім б’є». Поцілунок Бога – це геніальність Фредеріка, а удар – це хвороба. Чоловік хворів на туберкульоз. Лікарі після виявлення хвороби прогнозували, що він житиме рік, максимум півтора. Досить часто сам Шопен запевняв рідних, що незабаром помре і розумів, що кожен написаний твір може бути останнім. Але… він писав і писав, і писав. Продовжував давати концерти. Більше того, коли писав, то не кашляв. А концерт давав у перерві між приступами кашлю. Публіка знала про це, тому співчутливе і терпляче чекала його виходу на сцену після кожної виконаної композиції. І Фредерік прожив ще двадцять років замість обіцяних півтора! Він жив, тому що творив. Моє запитання до тебе – як ти вважаєш: музика справді може рятувати від хвороби?
– Так, і доказ того життя багатьох митців. Коли виконую Шопенівський ноктюрн «До-дієз мінор», вальс «Мі-мінор», переношуся уявою у ті далекі часи, де люди танцювали на балах, відпочивали на природі і музика їх постійно супроводжувала. Скільки ж задоволення отримував композитор, коли публіці вона подобалася! Мабуть, схвальна оцінка оточуючих і додавала йому сили жити й боротися з недугою, а також творити нове й неповторне.
– У музеї Лесі Українки, який розташований в селі Колодяжне Ковельського району Волинської області, зберігся рояль французької фабрики «Pleyel» часів Шопена. Гармонійна та елегантна музика талановитого Фредеріка по-особливому гарно звучала саме на цих роялях. Відомо, що польський композитор надавав перевагу інструментам Плейєля. Зі слів Наталії Свириденко, народної артистки України, професора, експерта-музикознавця з Києва, в Україні нині є три найбільш раритетних роялі, серед яких – Лесин. До речі, він досі в гарному робочому стані і на ньому грають тоді, коли музейники влаштовують музичні вечори. Не хотів би зіграти на ньому свої твори?
– Звичайно! Я просто навіть і не здогадувався про його існування! Треба буде обов’язково поїхати до музею Лесі Українки. Це цікаво!
– Яка, на твою думку, найжахливіша музика?
– Попса.
– Чому?
– Здебільшого чув і чую попсові пісні, у яких сюжети пісень жахливі: ні про що або ж вони зовсім відсутні.
– Кажуть, що раніше пісні писали на вірші, а тепер на слова…
– Люблю джаз, блюз, спокійну релаксуючу класичну старовинну і сучасну музику.
– Та повернімося до наших класиків. Згадаймо Бетховена. Коли він переїхав до Вени, то мав від Бога абсолютно все: здоров’я, силу, успіх, визнання, прийняття, навчання у самого Антоніо Сальєрі! Але одного дня у його вухах з’являється дзвін, потім шум і він поступово починає втрачати слух. Але, незважаючи на це, він продовжує писати музику. Композитор стає повністю глухим. Це катастрофа для звичайної людини, не кажучи про музиканта, який пише музику, адже він не може її почути! Чим сильніше розвивається глухота, тим потужніша музика народжується у Людвига ван Бетховена. Знову повторюється стара схема: «Бог спершу цілує, а потім карає». Як ти ставишся до такої боротьби із хворобою, горя композитора зі світовим іменем? Як оцінюєш ці його змагання із долею, котра з якихось причин стала його випробовувати?
– Так, втрата слуху – це величезна проблема. Але для музиканта, для якого слух – його професійний інструмент, то є трагедія. Я чую біль і трагізм у пізніх творах Бетховена, особливо у його сонатах. І, звісно, захоплююся цією боротьбою, силою волі та результатами, адже людина не здалася. Він справді жив музикою. З іншого боку – бути глухим і писати неперевершену музику – це особливий дар від Бога… Просто дивовижно, що музика була прекрасною у абсолютно глухого композитора. Як це пояснити? Це треба чути її в середині себе, в розумі, у серці, треба пам’ятати звучання кожної ноти і їх поєднання. Він же диригував, навіть не чуючи. Уявляєте? Повторю – це унікальний дар від Бога!
– Чи впливає на твоє сприйняття музичних творів того чи іншого композитора її тлумачення і бачення відомих критиків, учителів музичної школи?
– Так, я прислухаюся до їхньої думки, проте здебільшого сам намагаюся її зрозуміти. У мене є власна думка щодо того, яким я бачу твір, адже музика передає настрій і його можна відчути, вловити.
– Згадаємо у нашій розмові про Вівальді?
– З радістю.
– Італійського композитора Антоніо Вівальді називали «рудим попом», адже він був католицьким священиком. Чому рудим? Існує дві версії. Перша – його волосся справді було рудим, хоча цього ніхто не міг бачити, адже того часу чоловіки носили перуки. Друга – рудим в Італії називали клоуна, жартівника. І… доказом цього є його музичні композиції – веселі, грайливі. Був час, коли Антоніо Вівальді поставав перед інквізицією, адже дозволяв собі залишати прихожан у храмі під час служби, бо біг записувати ту музику, яку йому диктував Бог. Згодом про Вівальді забули на 200 років. А перед другою світовою війною знайшли ноти композитора, заграли, й… оніміли. Такої краси люди давно вже не чули. Минули жахіття війни. Музиканти знову стали грати твори Антоніо Вівальді й помітили, що почали заспокоюватися душі, люди стали зцілюватися від цих смертей, голоду, нелюдських мук і пережитих катувань… Як ти вважаєш, музика справді здатна зцілювати людські душі, розбиті горем?
– Так, бо це правда. Я сам з цим зіштовхувався. Коли болить голова, сідаю за фортепіано, починаю грати, і біль проходить, десь з’являються крила і ніби починаю літати та ніби переношуся в інший світ. Тому можу сміливо сказати, що музика лікує не лише на емоційному рівні, але і на фізичному. Вона справді допомагає і заспокоює, коли переживаєш якийсь стрес. Приблизно у віці восьми років я вперше почув Вівальді «Чотири пори року». Пригадую, вони мені дуже сподобалися. Згодом я почув «Дванадцять місяців» Чайковського, але мої улюблені – це «Пори року» Астора П’яццоли. У нього вони звучать як «Пори року в Буенос-Айресі». Ще мені подобається його «Аргентинське танго». Музичні «Літо» і «Осінь» Вівальді завжди додають мені настрою, хочеться щось творити самому.
– Якщо згадати про Йоганна Себастьяна Баха, чемного протестанта, котрий щонеділі на богослужінні мав сталу публіку, яка була зачарована його музикою і слухала в благоговінні… Що можеш сказати про його роботи?
– Бах жив в епоху строгості та певного обмеження. Він грав на органі та клавесині, клавікорді. Свою музику писав і виконував безпосередньо на органі. На той час якась людина-помічник завжди качала повітря для органу і з труб воно виходило, а зараз електрика його видуває. Сьогодні ж його твори можна виконувати на фортепіано. Я граю у музичній школі цього року органну прелюдію та чотирьохголосну фугу. Складний твір. Я розумію, що Бах писав так, щоб у кожному творі «вівся» голос. І в нього кожен голос «проводить» свою тему, і вони начебто говорять між собою. Бах дуже любив ці голоси – тут вступає скрипка, тут арфа, тут інший інструмент. І все це разом звучало, композитор шанував гармонію і глибину звуку. Тому я зараз намагаюся грати на фортепіано як на органі, а орган – це глибокий звук і ми маємо передати це на клавішах фортепіано. Хочеться, щоб твір відповідав тому часу, коли писався.
– Непросто.
– Справді непросто.
– А ти ніколи не порівнював своє дитинство із дитинством Моцарта, адже той теж рано почав писати музику? У скільки років ти написав свій перший музичний твір?
– У дев’ять років. Він називається «Ніжні квіти». Я його написав, коли гостював у бабусі влітку. Тоді, зазвичай, імпровізував і дивився у вікно, за яким були кущі троянд. От це і надихнуло мене на написання першого твору.
– Які твори українських композиторів ти граєш у себе вдома, коли ваша родина збирається за святковим столом? Знаю, що ви співучі люди.
– Зазвичай на свята я готую концерти. Для прикладу, на Різдво я вивчаю різдвяні пісні в обробці українських композиторів. Ще ми всі разом співаємо.
– Я спеціально не перечитувала наше попереднє інтерв’ю. Однак добре пам’ятаю, що була поставила тобі запитання щодо безлюдного острова і музичного інструменту, який би ти взяв із собою на той острівець. Сьогодні дозволь поцікавитися, а ноти якого одного композитора ти взяв би з собою на ту дикувату землю?
– Це складно сказати. Напевно, все таки ноти Астора П’яццоли.
– Чому?
– Тому що він мій улюблений композитор.
– Ти не сумував би, граючи його музику?
– Ні, ніскільки. Я б ще свою писав. Це ж не забороняється (Сміється). Замість того, щоб кричати: «Заберіть мене звідси!», «SOS!», я б використав час для усамітнення, роботи і глибшого вивчення та дослідження творів Астора П’яццоли.
– І розважався б. Назаре, от якби ваша машина часу, яку ви створили у себе в театрі, рівно на 60 хвилин стала реальною, і тобі дозволили перенестися в будь-який час та поспілкуватися із одним композитором, кого би ти обрав?
– Знову одного… Я б і до Бетховена хотів би завітати й запитати, як йому вдається із такою серйозною вадою писати музику, і до Астора П’яццоли, бо він мій улюблений композитор, і до Баха, щоб почути, як у його виконанні звучить орган.
– А який би свій музичний твір ти заграв Баху?
– Я би заграв… (довга пауза) – «Мрії». Він спонукає людину задуматися над власними мріями, побачити і відчути їх у музиці. Думаю, Баху сподобалося б.
– Яким є твій дзвінок на телефоні?
– У мене птахи співають. Дуже вже я їх люблю.
– Якби у тебе була можливість написати комусь листа. Кого б ти обрав?
– Написав би комусь із драматургів: чи Юрію Рибчинському, чи якомусь талановитому поетові, щоб організувати творчий тандем і створити оперу. Тоді і театр, і музика об’єднаються.
– Чи не думав ти про заснування свого театру?
– Думав. У Львові. Бо це досить культурне і театральне місто.
– Приємно, що у твоєму життєвому човні є два весла – театр і музика. Отже, човен повноцінно пливтиме!
– Тому що в житті небезпечно мати одну мету. Неодмінно про запас треба мати ще одну. Якщо не вдалося втілити першу, вдасться із другою.
– Назаре, хоч я і не відомий композитор, але твою «Мрію» я б послухала. (Хлопець сміється, йде до фортепіано і починає грати).
Розмова від 10 лютого 2018 року
Джерело: RvNews
Військовослужбовцям, які вперше самовільно залишили військові частини, але згодом добровільно прибули до місця проходження служби, військова служба продовжується 
