Запізнілий ранок повільно переходив у день. Насуплене небо, з якого цілу ніч на землю сипав лапатий сніг, не давало жодної надії побачити промені сонця. Надвечір сонце таки вийшло з-за хмар, прогнозуючи морозну ніч. У густих сутінках дерева сколихнулися від легенького вітерцю, кожен подих якого видував із замерзлого гілля тріскотливі звуки… 

Тієї суворої зими пернатим жилося неймовірно важко. Лютий мороз і постійні заметілі  виснажували здорових птахів, не даючи шансу вижити хворим.  У такий скрутний час серед граків, що мешкали на продуктовому ринку міста, з’явився кволий птах зі зламаною верхньою частиною дзьоба. Брудне й розтріпане пір’я птаха ще більше ускладнювало його політ. Хоча й без того він був дуже слабким і менш рухливим від інших птахів. Грак зі зламаним дзьобом тяжко здобував їжу, без якої пережити холодну пору просто неможливо. Зазвичай птах усідався осторонь від своїх пернатих родичів і мовчки чекав, коли на землі опиниться щось їстівне.

Живитися граку було складно. З неймовірними зусиллями він розкльовував їжу, вдаряючи нижньою частиною дзьоба.  Потім, перехиляючи на бік голову, підбирав роздроблені дрібні частинки корму. Із великими шматками їжі птах намагався сісти на електричний дріт, де йому було легше її розкльовувати. Та в більшості випадків поживу в нього просто забирали родичі – граки та галки.

Не чорне, а майже сіре оперення птаха, покалічений дзьоб і опущений донизу хвіст викликали у людей подив та жалість. «Погляньте, яка ворона, в неї немає дзьоба», – тільки й чулося від підприємців та відвідувачів ринку. Але ніхто з людей не звертав уваги на очі грака – в них горіло жадання жити!

Хлопець працював на ринку давно. Змалку цікавився птахами, що живуть у природі і знав, що цього птаха звати не ворона, а грак. Як ніхто, він розумів, що перезимувати покаліченому птаху буде дуже-дуже складно. Люди вважали грака приреченим, пернаті родичі не сприймали його за свого, а хлопець не міг допустити, аби грак загинув… Хоча єдине, чим він міг врятувати пораненого грака – це його підгодовувати.

Помітивши птаха неподалік свого робочого місця, хлопець мчав до нього, щоб погодувати. Спочатку грак полохливо реагував на помахи рук, коли той кидав корм. Натомість цим користалися інші птахи та миттю забирали їжу. Однак, грак знову повертався. Згодом хлопець став кидати корм дещо осторонь від птаха. Тоді він не так полохався і встигав схопити їжу першим. А з часом і зовсім звик до підгодівлі й перестав боятися хлопця. Із самого світанку грак мовчки чекав на нього, сидячи десь неподалік. Більшу частину дня птах також проводив на ринку десь поблизу, часто прилітаючи до свого годувальника.  Та бувало, що він навіть не злітав із місця, коли хлопець кидав їжу, – просто сидів, мовчки спостерігаючи за подіями довкола. Стало зрозуміло, що птах не просто чекає від хлопця допомоги у підгодівлі, а відчуває тепле ставлення до себе, почувається тут захищеним і не таким самотнім.

Так вони потоваришували – людина і птах. Хлопець не жалів ані свого часу, ні грошей, – підгодовував птаха якнайкращою їжею: ковбасою, сиром, печивом тощо. «А, купуєш такий дорогий сир для ворони,» – не раз дивувалися колеги по роботі. «Та не ворона це, – подумки відповідав хлопець.  – Це грак. І він мій друг».  З часом колеги й самі це зрозуміли і при появі птаха одразу кликали хлопця: «Біжи хутчіш, твій друг прилетів!»

Календарна зима минула. Холод відступав неохоче, але незважаючи на це, граки активно зайнялися своїми шлюбними клопотами. Стали енергійними й галасливими, та потроху залишали ті вулиці міста, на яких жили всю зиму, ринок – також. Тепер великі зграї галасливих птахів скупчувалися у парках біля минулорічних гнізд: квапилися відновити або ж вимостити по-новому гнізда, в яких виводитимуть пташенят.

А на продуктовому ринку самотньо походжав лиш один грак зі зламаним дзьобом. Брудний, змучений, і як  завжди мовчазний… Як і раніше, він днями просиджував неподалік торгового місця, де працював хлопець та прилітав похарчуватися.  Теплі промені сонця нагадували про настання справжньої весни і що місце зимівлі пора залишати. Галасливі родичі манили птаха за собою, проте дружба з людиною вочевидь зігрівала птаха більше, ніж сонячне проміння. Він явно не квапився покидати свого двоногого товариша…

…Того дня хлопця не було на роботі. Ключі перелітних гусей покликали його за собою відвідати ті місця, де ці птахи зупиняються на відпочинок під час далекої дороги. Подзвонив колега з ринку: «Ми  тут спробували нагодувати твого друга, але він відмовився їсти. Чим ти його годуєш? Він нічого не хоче…» згодом колега подзвонив ще раз: «Ти знаєш, він заговорив. Свариться на нас. Про тебе питає!» 

Звістка ця була наче радісною, проте в серці чомусь защеміло… Не покидало тривожне передчуття. Захотілося опинитися на своєму звичному місці праці, вислухати мовчазного друга… Проте відстань була неблизька та й справи тут треба було завершити… Чи  міг хлопець тоді здогадуватися, що свого крилатого товариша більше не побачить ніколи?

   Автор: Василь Ільчук, голова Рівненського обласного відділення Українського товариства охорони птахів. Фото автора (це справжній герой оповідання на ринку «Дикого») - публікація з газети "Дикі вісті" (Торговий центр-Д")