Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Рівнянин Юрій Загайчук: «Біль за рідною землею не минає, адже пам'ять дитинства - найболючіша».

04.04.2018 06:45   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

Нещодавно у Рівненській державній обласній бібліотеці відбулася презентація книги, приуроченої депортації українців із Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини до Радянської України.

Збірник спогадів та документів «У жорнах історії» (Київ, 2017) базується на споминах і свідченнях очевидців – уродженців тих країв. В них йдеться про саму депортацію, переїзд на спецпоселення у колгоспи без права повернення на батьківщину, варварське руйнування польською владою православних церков, спалення українських сіл, убивство їх мирних мешканців. Адже відповідно до угоди уряду УРСР та Польського комітету національного визволення насильно виселили з рідних місць майже півмільйона людей. Радянська пропаганда називала цю акцію добровільною. Однак очевидці добре пам’ятають, як все це було насправді й ті події озиваються гірким спомином у зболеній пам’яті. Не забувається й те, як із корінням назавжди виривали людей із насиджених місць і змусили поневірятися по світах. На цих важких дорогах довелося зазнати багато прикростей і горя.

null
 Юрій Загайчук. Фото автора

Юрій Михайлович Загайчук був ще дитиною, коли його рідне мальовниче село Турковичі, що поблизу Хелма, яке було відоме в світі православним монастирем та іконою Божої Матері, поляки повністю спалили, а частину його мешканців – знищили. І хоч щемить душа і серце, коли згадуються ті невтішні часи, він переконаний, що правду про сумні уроки історії повинні знати всі.

Варто наголосити, що українців, які жили на землях Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини із діда-прадіда, польська влада постійно пригноблювала. Закривалися й руйнувалися православні храми, в селах заборонялося навчання дітей українською мовою, носіння національного одягу, робота просвітницьких товариств. А після програної Польщею вересневої кампанії 1939 року, німецька окупаційна влада почала підтримували українське національно-культурне життя. У повітових містах було засновано українські допомогові комітети, організовано численні українські кооперативи. Розвинулася мережа шкіл, до того ж вперше на Холмщині вони перейшли на українську мову.

Зі спогадів Юрія Загайчука:

«Дуже добре пам’ятаю, що восени 1939 року я пішов у другий клас вже української школи. Коли навчався у першому класі польської школи, учні поклонялися Пілсудському, а тут довелося звикати до інших порядків. У школі повісили портрети Коновальця, Мазепи, Шевченка. Мені 1939 рік запам’ятався тим, що ми співали у школі гімни - «Ще не вмерла Україна».

До 1944 року я встиг успішно закінчити 5 класів. Наша сім’я жила за півтора кілометра від села, в тому монастирі, де свята вода, куди приїздили поклонятися Турковицькій іконі Божої матерів етнічні українці з усієї Польщі. У цьому святому місці поляки заснували дитячий будинок. А ми там жили, бо батька взяли туди завгоспом. Він і грубки топив, і прибирав територію. Акція поляків проти українців розпочалася 9 березня 1944 року зранку: село Турковичі спалили дощенту, людей, які попали під кулі, перестріляли. Тоді загинуло майже 70 наших громадян. Дід мій загинув, дядько загинув. Їх буквально на власних дворах повбивали. Тітка моя працювала в Сагрині. Це сусіднє село. Воно почало оборонятися від поляків, а тому загиблих  там було набагато більше. Тітку знайшли моя мати й друга тітка аж на третій день в полі. Там її й поховали.

А ввечері 9 березня поляки, повернувшись із Сагрина, почали знову стрілянину. Хто встиг повантажити нажите добро на воза та втік, той врятувався, а ті, котрі на згарищах сиділи, ті загинули. Найприкрішим було те, що цю криваву бійню влаштували поляки, з якими ми жили поруч, часто ділили хліб-сіль, родичалися.

Після тих страшних подій мешканці села змушені були перечікувати тривожний період.

Поляки, відчуваючи наближення Червоної Армії, трохи принишкли й припинили творити безчинства. А коли на територію Польщі ввійшли радянські війська, відразу розпочався запис українців на евакуацію. Переселення відбувалось у жахливих умовах. Людям доводилося тижнями чекати на перонах, в той час, коли тріщав мороз і лютував холод.

«20 грудня нас посадили на студебекери - вантажні автомобілі. Як правило вміщалося на машину три сім’ї, бо ж меблів ні в кого не залишилося, все було спалено. У нас залишилось ліжко, шафа, столи. Відвезли на вокзал до Любліна, де ми три доби мерзли під відкритим небом. А тоді десь два тижні нас везли в Дніпропетровську область. Пам’ятаю, що у вагоні ми святкували Різдво. Мати наварила вареників. Начинки не було, то вона розмочила сухарі, піддобрила їх, - отакі були ласощі.

А коли ми побачили, куди нас привезли, то вжахнулися: хати з глини, огорожа із черепашника. Де яке дерево було, все спалено. Лісу ж не було. А нам, як переселенцям, привезли гнилу вербу, велика така колода, а ще підводу соломи. Це вважалося в селі великою благодаттю, бо ж місцеві ходили за курієм - перекотиполем в поле. Він давав гарне тепло, отож його збирали і ним топили».

Довго сидіти без роботи не довелося. Батька, який був хорошим теслею, відразу ж відправили в колгосп виконувати різні ремонтні роботи, а Юрій пішов до школи. Але навчання російською мовою йому не сподобалося, отож і сам вирішив піти працювати, хоча б за їжу, якої вдома вдосталь не вистачало. Робота знайшлася йому на фермі.

 «Бригада була кілометрів 15 від села. Там раніше  була  колонія етнічних німців. Що було дерев’яне, розграбували і спалили, залишилася лише школа.  Отож мали де ночувати. Соломи привезли, нари поробили. І в тій соломі ночували. Пасли корів, телят, овець. А харчували так собі: варили баланду з борошна,  інколи галушки. Але пропрацювавши рік у колгоспі,  чомусь виявився ще винен колгоспу. Напевно за те, що  в бригаді галушки їв. І батькові це дуже не сподобалося. На наступне літо повторилося теж саме».

 А того року ще незмужнілому Юркові довелося працювати помічником на комбайні та  тракторі, сторожем, возити кінною підводою зерно на тік.  Отож дивується, чому 1946 рік, коли пшениця сягала пояса, назвали неурожайним. А про те, що населення на Східній Україні жило дуже бідно, коли не вистачало найнеобхіднішого, згадується з гіркотою.

«Ми з собою борошна привезли, сала, й переважно  жили за цим два роки, скільки там перебували. У колгоспі нічого не платили. Наші хазяйки дадуть  місцевим мисочку борошна, а вони й не бачили такого білого борошна.  Виживали переважно завдяки соняшниковому насінню. Куди не зайди, тільки й те роблять, що плюють насіння. Ну ще сади були. Родили абрикоси, вишні, сушили їх та варили узвар. А загалом дуже бідно жили. Приїжджі старі люди, які не звикли  до такого життя, зберуться разом і плачуть. Мої батьки так плакали, так жаліли, що приїхали сюди, адже їх попереджали, яке тяжке життя їх чекає».

Отож восени 1946 року родина спродала всі речі й у товарному вагоні вирушила на захід,  поближче до землі, на якій народилися й яка була наймилішою на всім білім  світі. Оселилися  на Волині, спочатку знімали куток, а згодом і на хату стягнулися й  почали господарювати. Але недовго, адже колективізація розпочалася й тут.

«Батько вже добре знав, що то таке. Він так був наляканий тим соціалізмом. Мовчав, нічого не говорив, але зайвого в господарстві нічого не добудовував, адже знав, що все буде забиратися на розвиток колгоспу. У 1947 році мені сказав: виробляй паспорт і втікай звідси. Я його виходив, бо  було зробити це дуже складно. А у 1948 році  пішов навчатися у школу ФЗН  в Луцьку. І продовжилися далі мої трудові будні».

 Після навчання у ФЗН Юрій Михайлович працював спочатку на відбудові Донецька, служив в армії, добував вугілля на шахтах  Ново-Волинська, пізніше були Волзький автомобільний завод, будіництво газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. Коли приїздив на гостину до сестри, полюбилося йому наше місто. Отож після виходу на пенсію оселився в Рівному.

Цінність втраченого усвідомлюється з плином часу. Тепер, по стількох роках виселення, після обнародування багатьох страхітливих фактів, ці події можна якось об’ємніше збагнути. Але де б не довелося жили, біль за рідною землею не минає, адже пам'ять дитинства - найболючіша.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1170