Літа спливають, а от спогади про далекі юність і молодість не минають. Не дають спокою і ятрять змучену душу. Івану Мануйлику, жителю села Великий Олексин Рівненського району  було що згадувати й розповідати, бо в житті йому довелося зачерпнути добрячий ківш лиха й біди, зазнати всякого – голоду, холоду і навіть зустрічатися на вузенькій доріжці  віч-на-віч із смертю, відчути її подих і... щасливо розминутись… 

Іван Мануйлик  народився  на Волині в місті Олика. Як сам стверджував: «Там народився, там хрестився, там потрапив у неволю. Тоді мені було 16 років.  Народився ж  у 1926 році. Нас у сім’ї було троє – дві сестри і я, найстарший. Батьки займалися сільським господарством.  Мали десять гектарів землі. Хороші господарі були, гарно хазяйнували, і я при них жив».

40-і роки минулого століття були найтрагічніші, найважчі для жителів західних земель України. Встановлена радянська  влада без дозволу забирала в селян все  нажите потом і кров’ю, а кожний новий день приносив  проблеми і клопоти, що переростали у страх і безвихідь.

Фото автора

 «У 1941 році організували колгосп. До кого по зерно? - До Мануйлика. У батька магазинчик був, покритий бляхою, призначений тільки для зерна. Набрали того зерна дві підводи, приїжджають  ще й на другий день. Батько бачить, що буде біда. Викопав яму, обклав околотом і трохи того зерна засипав у ту яму.  І тут знову приїхали за зерном: «Іване Гавриловичу, де зерно подів?» А він: «Ви ж усе забрали». Вони його  в плечі та в тюрму, що в Луцьку була. А у 1941 році майже  всіх в тюрмі  розстріляли. Там загинуло 2800 чоловік,  дивом залишилось живими тільки 60. У тому числі й мій батько».  

Німецька окупація також не принесла ні волі, ні свободи, а посіяла тільки ще більше сум’яття в душах. В серцях українців росла лють і жадоба помсти. 

«У 1943 році німці  мене арештували разом із багатьма іншими. В Олиці є замок, то нас туди загнали, поставили в один ряд  й наказали кожному 15-му вийти. І так  вибрали п’ять чоловік заручників і розстріляли. На щастя, я був чотирнадцятим».

Українська молодь, не бажаючи підкорятися чужинцям, добровільно вступала до лав УПА, утікала в ліси, чинила опір. Іван Мануйлик, перейнявшись духом визвольної боротьби, попри постійні небезпеку і труднощі підпільного життя, теж долучився до загонів повстанців.

«Я був у сотні Крука. Ми воювали проти німців й боролися за Україну, за краще життя. При приході совітів, коли вони прийшли другий раз у 1944 році, нас розпустили, сказали, що згодом визвуть. Я зі зброєю  прийшов додому, але сексоти  за два дні доложили. Відразу оточили хату і мене забрали».

У Луцькій в’язниці, куди потрапив, зізнання вибивали страшними побоями, залякуваннями, цькуванням та погрозами.

«Мене коли викликали  на допити, то били до втрати свідомості. Згодом я захворів на тиф. Місяць пролежав на підлозі, там навіть ніяких нар не було. Після кинули мене в «одиночку» і підселили  одного Крука. Мене визвуть на  допит і приносять, як кусок м’яса  в камеру побитого. Як хотіли, так і  знущалися. А він підходить і сміється. «Іване, – питає, – а чого тебе так побили?»

Іван Мануйлик з побратимом по УПА. Фото автора

Звичайно, у кожного в  житті  є вибір. Іван Мануйлик залишився вірним своїм переконанням, поклику серця, й готовий  був покласти буйну голову за справу, за яку боровся.

«Закінчилося слідство, а я не підписував ніяких документів.  Визивають мене,  ніби на розстріл. Слідчий, старший лейтенант, повертає мене до стіни, щоб я туди дивився, й стріляє. Через кілька днів я підписав всі папери.  Думаю, загинути, то загинути. Через  кілька днів визивають на суд й оголошують вирок: 20 років каторжних робіт і 5 років позбавлення волі».  

Протягом  1944- 53 років тільки із Західної України до сталінських таборів  було вислано сотні тисяч учасників та прихильників ОУН-УПА. 

 «Через  кілька днів забирають на етап. Я  мав кожух, але його  у тюрмі забрали. В одному френчику поїхав у Харків на пересилку. Тоді в мене ще були добрі хромові чоботи, красиві такі. Приходить наглядач й каже, що, мовляв, знімай чоботи. Я кажу, з якої це ласки я маю їх знімати. А він: як не хочеш, то прийдуть вночі задушать і знімуть. Потім знову прийшов той наглядач, я скинув чоботи, а він приніс мені якісь черевики і шинель. Оце мене і  врятувало в Сибіру».  

І потягнулися товарні вагони із загратованими вікнами, крізь які виднілося шматочок неба, як нагадування про волю, далеко-далеко на схід. А в них перемерзлі, посинілі, голодні люди.   

«Видали хліб. Просяний, великі буханки. Мерзлий. На вісім чоловік буханка. А як його розділити? У вагоні була бочка на воду, але вона порожня була. Ми зняли з бочки обруча, зробили  щось подібне на ножа і цю хлібину порізали. Прийшла перевірка, а тут нема одного обруча. То вони тоді старосту визвали і лопатками забили». 

Івану Мануйлику  було  всього сімнадцять літ. Та замість юнацьких мрій  і сподівань був змушений сьорбати баланду, терпіти знущання, мав усе  витримати і не зламатися. 

«На Новий рік я вже був у бухті Находка. Там нам видали взуття - американські черевики. За одну ніч хтось викрав їх і ми всі до одного залишились босі. Тоді видали калоші литі. То ми  в них цілу зиму будували порт у Находці. Та бухта замерзала, отож зробили проруб. Підірвали скалу, і ми цілий день ходимо один за одним й  камінь за каменемь  кидаємо у цей проруб. Отак будували порт».

 Виснажлива каторжна праця, глум та збиткуванням табірних посіпак – ось через що довелося пройти хлопцю.

 «У 1945 році в травні місяці відкрилася навігація, лід сплив. Нас забирають і грузять на параход. Погрузили 850 чоловік. Поки пливли,  шторм був 12 балів.  Багато хто не міг переносити, а я якось спокійно. Тож доглядав тих, які хворіли. Багато загинуло, багатьох викинули в море. Добралися до Магадана, там мороз, а ми босі. Жене нас конвой по трапу. Люди, щоправда, повиходили, стрічали, дехто хліб виносив, дехто кричав - «фашисти».

 Сліди сотень босих ніг на білому снігу. В голові не вкладається, що усі ці страждання та поневіряння пережили люди лише  за любов до своєї рідної землі.  

«Привезли нас туди, обгородили проволокою: отут будете жить. Ні барака, нічого, голо. Стали будувати потроху.  Благо  мох ріс до 70 сантиметрів, а під ним - вічна мерзлота. Як холодно стало, то колошви позав’язуємо, а туди моху. А цього ж не дозволялося. На прохідній як знайшли мох, то до втрати свідомості били. Та вже на зиму побудували барак. А вікна не засклили,  тільки  марлею затулили і все. А мороз був до 55 градусів».

У Магадані  в’язням видали одяг із номерами,   що значилися на спині, на грудях, на шапці. Івану дістався номер 966, за яким жив довгих 12 років.

«Долина, де ми працювали, називалася «будугичан». По-їхньому «будугичан» - долина смерті, бо вони як їхали туди, то в них там олені дохли. Нашого брата похоронили там немало. Було 850 чоловік, то залишилося 350. Мерли так, що не встигали вивозити, й біля медпункта штабелювали трупи. Накривали брезентом, а на ногу бірку, й усе. Але ніхто не звертав уваги, що трупи лежать. Проходили мимо,  аби в столову швидше попасти, щоб баланди якоїсь захватити».

Годували в таборі препогано, а працювати примушували по 12 годин на добу. 

«Що то баланда з буряка, така собі червона юшка, який із неї наїдок. Якось влітку привезли цілу машину риби горбуші. Розгрузили, а холодильників немає.  Перший день зварили, хороша, другий теж, на третій вже тхне від неї, на четвертий - добре смердить. Але ніхто не звертав на це уваги. Вже смерділа риба так, що вивертало, а її все варили. Як виробляли норму, то 100 г хліба добавляли. Так получали 600 г, а так 700. Але хліб такий, закалець, важко вгризти. Я якось вижив, бо не курив, а хто курив, той помер. Курити хочуть, то  пайку хліба сховає за пазуху і  на цигарки міняли. День, другий, а тоді запух, і кінець».

 Довгі роки – ні, довгі десятиліття! – в таборах найбезжальнішої до власних громадян держави. Для Івана  Мануйлика - це шість років на вугільній шахті, три  - на золотих копальнях і ще три - на уранових рудниках.  

«У шахту я не ходив, працював у кузні – робили цвяхи для приборів для промивання золота. Золото промивали таке, як зерна ячменю чи пшениці. Зимою в шахтах добували щебьонку, видавали «на гора». А весною, як зійде сніг, будують прибори і водою промивають золото. Золото падало на дно лотка, яке було  вистелене сукном. Пощастило золото тримати цілими  пригоршнями. Ув’язнені крали його і цілу жменю золота продавали за дві буханки хліба, за оселедець. Так виживали, хоч ризикували сильно».  

Написана скарга до Москви про  перегляд справи  не залишилася не розглянутою, й після смерті Сталіна прийшло довгоочікуване звільнення.

«Визиває мене кум й каже: щоб завтра тебе в таборі не було. На твою скаргу прийшла відповідь – звільнити. Як вияснилось, мені 10 років зняли, а я вже 12 відсидів. У 1956 році звільнився. Дали мені квиток на поїзд, бо 12 років нічого не виплачували нам. Безплатно робили. Як повернувся  додому, через місяць визиває НКВД:  чого на роботу не влаштовуєшся. Я, кажу, 12 років без вихідних, без відпустки. Вже згодом пішов у сільськогосподарську школу в Межирічах, що якраз  відкрилася, а пізніше закінчив Львівський ветеринарний технікум. Працював на м’ясокомбінаті. Навіть був начальником цеху, але як дізнався директор, що я сидів, понизив». 

Іван Мануйлик - перший у другому ряду  зліва направо. Фото автора

Іван Мануйлик, пройшовши усі кола пекла сталінських таборів, вижив, аби дочекатися Дня незалежності України, аби вільно співати гімн «Ще не вмерла Україна...» Він залишився вірний своїм переконанням. Разом із  своїми побратимами неодноразово згадували  пережите, а ще упорядкували сотні могил повстанців, бо ж є гріхом забути відчайдушних синів країни.  І країна має поважати своїх героїв, які боролися за її свободу, бо не можна будувати майбутнього, забуваючи минуле.