У свої шістнадцять Вікторія Ушарук створила власний родинний музей у прадідусевій хатині, який назвала «У Вікторії та Тараса» і протягом двох останніх років видала п’ять поетичних збірок!

Вікторія Ушарук. Фото з родинного альбому

Обійстя в Ульбарові

Квіти - це невід'ємна частка всього музею

– Ми своє обійстя в селі Ульбарів Дубенського району облаштовували усією родиною, адже спершу створили там склад. Пригадую себе ще зовсім маленькою, і саме тоді бабуся Валентина Олексіївна, коли я йшла до сну, розповідала мені різні родинні історії, а жили ми вже у новій хаті, та обіцяла, що обов’язково із тієї старенької створимо казковий дім, облаштуємо його і прикрасимо.

Вікторія і Тарас (дідусь). 

Дідусь Тарас, наслухавшись усіх цих обіцянок, одного дня сказав, що негоже, щоб це було лише мрією, треба вже щось робити. Взяв тачку й поїхав за крейдою і глиною, щоб позашпакльовувати щілини між колодами, бо їх уже утворилося чимало. А ті колоди великі такі, діаметр однієї сягає більше сорока сантиметрів. Та й шашель їх трохи поточив. То треба було дати раду.

А довкола будинку - червоні маки...

– Коли ж цей дім був побудований?

– Понад півтора сторіччя тому!

- Як виглядає ваша старенька оселя?

– Хатина доволі простора, хоча і має дві кімнати. Одна відведена під музей, а інша слугує як комірчина. Мама, Світлана Володимирівна, білила будинок, пічку обмазувала глиною, а та взяла й потріскалася наступного дня. Усім так було образливо. Але ми переробили роботу і все стало гаразд. Я розфарбувала піч гуашевими фарбами – мала кілька готових трафаретів та чимало своїх ідей. Ото взяла пензлі та й зробила її такою різнокольоровою, намалювавши на ній старовинні українські орнаменти. А сама хатина біло-рожева.

В хаті-музеї

– А якою є та родинна кімната? Розкажіть нам про неї трішки.

 – Такою затишною! У ній стоять два великих дубових ліжка, застелені вишитими простирадлами і сила-силенна вишитих подушок лежить на них. Стіни завішані картинами моєї прабабусі, які вона вишивала власноруч хрестиком та гладдю. Серед них є навіть Богородиця! А ще ми маємо одну стареньку ікону, яку створили в позаминулому сторіччі, вона в куточку зберігається. Ця святиня нещодавно обновилася. Уявляєте? Раніше фольга у ній внизу була покрита якимось синьо-зеленим нашаруванням. Схоже чимось на окислення. А одного дня цього окислення не стало і фольга знову чисто-срібна.

Піч у хаті-музеї

- Які ще цікаві експонати живуть у вашому музеї?

– Є у нас нетиповий портрет Тараса Шевченка. На ньому поет зображений без головного убору. Збереглися автограф художника Красицького і дата написання роботи – 1938 рік. Маємо також старовинний коловороток, якому більше сотні років, але він і донині робочий, на ньому можна ткати полотно. І багато-багато світлин із сімейного архіву. Здебільшого вони зберігаються у рамах під склом на великому столі. Ситцеві фіранки на вікнах покроєні та оздоблені моєю мамою.

Старий коловороток

– У Ваших поезіях чимало говориться про аромат. А чим пахне вам ваше родове гніздо?

– Пахне? Аромати для мене ніколи не бувають чисто ароматами. Вони для мене асоціюються з почуттями, подіями. Зайду до господи і одразу відчуваю запах віків, історії і своє натхнення. Я у цій хатині вірші пишу. А ще з її вікон видніється ульбарівський храм. То моє святе місце. Все мені тут таке рідне…

Фото В. Ушарук

***

Кожна людина має свій запах:

Хтось пахне квітами,

Хтось – шоколадом,

Від когось за метр несе бензином,

Хтось ніжним ароматом сонця чарує,

Когось не здивуєш запахом миру,

А від когось димом та війною чути…

Чиясь душа несе у собі спокій,

Чиясь – ураганом болю сповнена.

Когось видають сумні блакитні очі,

Когось дивує ясний розум.

Кожна людина –

Частинка цілого світу.

Заплющивши очі лиш на хвилину –

Ти бачиш свого океану глибини.

Вишивані картини

– Чи проводите екскурсії? Адже це справжнісінький етнографічний музей однієї непересічної родини. До того ж він має навіть назву «У Вікторії та Тараса».

– Наразі лише односельчанам. Адже мало хто знає про нього.

- То може нам зробити рекламу?

– Я не проти.

- А що Ви зможете запропонувати туристам?

– Ночівлю у старовинній хатині, якій вже понад півтора сторіччя. Приготування українських страв у гарній печі, на якій, до речі, можна також погріти спину та й, зрештою, поспати. Ще – зайнятися ткацтвом домашнього полотна, попрацювати на коловороті. Мати сніданок, обід і вечерю за великим сільським столом. Прохолоду – в літні спекотні дні, гарні краєвиди, кумедні історії бабусь Соні та Люби. З ними навіть лірику можна почитати.

– А взимку?

Ікона, яка сама оновлюється

Ой, взимку там багато снігу, треба стежки розчищати, дрова до грубки носити, піч топити.

- Пироги пекти, вареники ліпити, сало смажити, хату мести, воду носити, чоботи сушити і книжки читати, бо ж Інтернету там нема.

Вікторія сміється.

– Узимку ми зазвичай там не живемо, хоча… Треба все добре обмізкувати.

Поетичний дебют Вікторії Ушарук.

Інтерв'ю. Фото, надане В. Ушарук

Презентація збірки "Вірність між рядками". Із Віталієм Власюком

- У Вас такий вдалий літературний дебют. Ви маєте досвід написання поезій. Можливо, Вам започаткувати у Вашому музеї бодай одноденні літературні читання чи якість мистецькі бієнале? Не думали над цим?

– Ви мені сьогодні стільки ідей подали!.. Цікаво, треба поміркувати над цим.

– Подумайте. Вам є що запропонувати людям.

– А дідусь у дворі нашого дому ще поставив мангал. Ми шашлики там смажимо. І садок навколо росте такий великий! Вишні, груші… У нас родять найсолодші у селі груші, – справжнісінький мед!

– Переконали – збираємо валізи і вирушаємо до села Ульбарова, що на Дубенщині.

– Наше село відоме своїми людьми. Саме тут народився і виріс Борис Возницький, академік, Герой України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, експерт ЮНЕСКО.

Вікторія з бабусею Валентиною Олексіївною. Фото з родинного альбому

… Тримаю в руках першу книгу юного дарування. На обкладинці світлина Миколи Величковського, на якій видніється пагорб та маленька блакитна церква під сріблястим дахом, котра заховалася в обіймах зелених шатів ульбарівських дерев. Небо блакитно-сіре, видно, що готується до зустрічі з грозою. І напис: «Сонце в моїх долонях». 

– А сонечко де? – цікавлюся у Вікторії.

– Оскільки фото зроблене між нашим будинком-музеєм і церквою, то сонце саме тут, у цьому домі, в цій церкві й у цій відстані між ними, серед квітів, які оселилися у сільській траві. А ще у наших словах, думках, молитвах, які теж живуть і у домі, і у церкві, – зізнається Вікторія і геть світиться від щастя.

Вікторія Ушарук

– І у Вашій усмішці…

Вікторія розгортає книгу і читає:

Сонце в моїх долонях. –

Сонце на війні.

Сонце – мов теплий сонях.

Сонце… Весь світ у вогні.

Небо у твоїх очах.

Небо на війні.

Небо у твоїх очах.

Небо… У крові…

Земля – у їхньому серці.

Земля – на війні.

Земля у їхньому серці.

Земля… Життя – у сні…

Мир – у наших надіях.

Мир – берегти.

Мир у наших надіях.

Мир… Бо всі ми – брати!

Веселка в Ульбарові. Фото В. Ушарук

– З кого чи, можливо, з чого все почалося?

– Із мого тата, Олексія Юхимовича, я вся в нього. Він грав на багатьох музичних інструментах, обожнював книги, багато читав, без книг просто не уявляв свого життя. Багато – означає перечитані абсолютно усі книги в бібліотеці на Степана Бандери, поблизу якої ми колись жили. І писав. Писав вірші, котрі присвячував моїй мамі… Коли його не стало, а тато помер чотири роки тому після інсульту, я знайшла ці рукописи і бережу тепер як щось дуже цінне.

– Вони у Вас?

– Звичайно! Нікому їх не віддам. Це ж татове! Я завжди любила писати шкільні твори. Любила настільки, що коли віддавала їх вчителю на перевірку, то просила дозволу переписати собі, щоб зберегти. Або коли залишалася сама вдома і було трохи вільного часу, то ніколи не бігла до телевізора, мені він був нецікавий, а сідала за стіл і починала писати. А що мене надихає писати? Абсолютно усе! Можу подивитися на годинник і написати вірша.

У колі рідних. Фото з сіс мейного альбому

– Це одна із метод Тетяни Іванівни Горбукової, яка рекомендує написати про звичайнісінький предмет так, як ніхто цього у світі не робив.

– Знаю. Але мені не завжди вдається написати на замовлення чи тоді, коли дають завдання. Пишеться тоді, коли пишеться всередині тебе, коли воно звучить у тобі голосніше, аніж твій власний голос і ти просто не можеш його не записати на папері. Полюбляю писати, слухаючи музику. От звучить якась композиція, я вловила її ритм, і складаю вірші під цей ритм. Вдається! А ще – ви не повірите, надихають мене англомовні пісні. Досить часто їхній зміст народжує в моїй душі нові образи, почуття. Але якщо мені скажуть написати про стіл, то я сумніваюся, що у мене щось путнє вийде.

– Різними бувають столи. Наприклад, парти у школі. Досить часто вони мають поважний вік – кілька десятків років, а також величезну кількість нашарувань фарби та сотні написів, видряпаних невихованими учнями, от тоді ці шкільні парти стають цікавими навіть науковцям. Люди дисертації захищають на подібні теми. А Ви кажете, столи… Скільки секретів, ароматів, розмов, кулінарних рецептів і військових таємниць тримають у власних спогадах домашні і службові столи. До них варто прислухатися казкарям.

В день інтерв'ю. Фото Олени Медведєвої

– Гаразд, буду. Адже моя перша робота – саме казка. Про буйногривих коників. Інколи сяду, перечитаю свій вірш, розкритикую – як таке можна було написати? А потім мине трохи часу, знову перечитаю його і зізнаюся сама собі – тож добре, чому ти така прискіплива?

– Від чого це залежить?

– Від настрою, напевно, від літературного росту, самооцінки. Раніше відчувала дискомфорт, коли досвідчені літератори читали власні твори, а після них мені доводилося читати свої. А потім збагнула – кожен пише по-своєму, кожен пише про своє, і так, як уміє, розуміє, відчуває. Тому заспокоїлася.

– Згадала випадок, коли молодих композиторів на одному престижному конкурсі спершу просили заграти твори Генделя, Паганіні, Гайнда, а потім свої. Багато хто, відчуваючи дисонанс у душі, не міг вдало виконати власну музичну композицію. В результаті вони не посідали якихось перших місць і на них не звертали уваги фахівці. Перемагали композитори зі сталевими нервами та стійкою психікою. І, звісно, із нормальною самооцінкою.

– От Вам доказ того, про що ми щойно розмовляли.

Фото з родинного альбому

– Окрім літератури чим ще захоплюєтеся?

– Дуже люблю театр. Досить часто ходимо на вистави до нашого драматичного театру із друзями чи мамою. Мені так цікаво стежити за грою акторів! Так важливі мені ці живі емоції!

– Підозрюю, що вибираєте Ви місця у партері.

– Так, звісно. У театрі все по-справжньому. Це ж не кіно, де тебе з актором розділяє скло монітора. Нещодавно сама почала грати. На сцені Палацу дітей та молоді ми хочемо поставити виставу, у якій я зіграю роль вимогливої вчительки.

– Вітаю!

– Дякую!

- Ви екстраверт?

– І так, і ні. Мабуть на п’ятдесят відсотків екстраверт і на п’ятдесят відсотків інтроверт.

– У школі яким предметам надаєте перевагу?

– Англійській мові. Я її дуже люблю! Нещодавно з друзями побували на концерті англомовних музичних гуртів, то саме англійська допомогла мені познайомитися із музикантами, підтримати розмову і, навіть, отримати паличку барабанщика! Захоплююся творчістю Джонні Деппа і ним, як людиною, а ще я співаю…

Вікторія любить подорожувати...

– І, зрозуміло, читаєте англійські книжки.

– Так. Класику я читаю мовою оригіналу. Так, скажімо, свою улюблену казку Льюїса Керрола «Аліса в країні див» перечитала кілька разів лише англійською, Артура Конан Дойла «Записки Шерлока Холмса» теж перечитую тільки англійською. Сміється. Зізнаюсь, Шерлок – це моє кохання! Поезію Шекспіра та інших зарубіжних авторів теж читаю англійською.

– Чи пишете вірші англійською?

– Так, маю трохи і таких віршів. Ось нещодавно написала «Ghost of your summer», що в перекладі української звучить як «Привид твого літа». Своє професійне життя мрію пов’язати  із цією мовою, тому вступатиму на факультет іноземних мов до столичних чи львівських вишів.

– Вікторіє, якби у Вас була можливість відкрити якийсь цікавий заклад у місті, бо в селі Ви вже маєте один. Щоб це було?

– Тематична кав’ярня. Очевидно, музична в готичному стилі. У ній звучала б найрізноманітніша музика. І продавалася б там кава за доступними цінами. А ще – мала б ця кав’ярня одну велику перевагу над іншими. У ній був би мініатюрний готель для тих, хто з якихось причин опинився без даху над головою. Людина могла би зупинитися у ній на кілька днів, доки вирішувала свої житлові питання.

– Що для Вас ніжність? Бо що таке доброта я зрозуміла із Ваших слів, дій та мрій.

– Це не гарні слова, а вчинки. Маленька дрібничка, обійми, погляд, легенький дотик.

– Віра, надія, любов. Для Вас це рідні сестри?

– Так, це пов’язані між собою поняття. Без віри немає людини, якщо вона не вміє вірити, значить, вона не людина. Надія – це та частинка душі, яка, як кажуть, завжди помирає останньою. Коли зникає віра, на допомогу приходить – надія. А любов – це те, що живе вічно!.. Хочете прочитаю Вам свій улюблений вірш? Я написала його після численного слухання музичних творів «Океану Ельзи». Обожнюю Вакарчука.

– За що?

– За щиру творчість.

– Хочу. Читайте.

– ***

Самотня –

У своїй двокімнатній квартирі,

На своїй маленькій кухні –

Готуєш сніданок

На одну персону.

Ключі десь під ліжком

Загубилися.

Із ними – парфуми

Твого літа.

Фіранки щільно сховали

Осінній пейзаж,

Вберігають тебе від світла.

Двері, замкнені

На усі чотири замки,

Більше не пустять Його

У твій замок,

Не дозволять вкрасти

Із затишку помаранчевих пледів

Та чорних плеєрів,

Де Океан Ельзи

Розлився по всьому тілу

Й потопив Твого корабля

Перед самісіньким портом.

Твоя зима вже так близько,

Саме Твоя.

Уже чекає на порозі з валізами

Чистого, холодного снігу.

Точно такого ж,

Як той, що в Твоїх очах.

ЙОГО вже нічого не впустить,

Йому вже ніхто не скаже,

Що у війні, котру створили не ви,

Вона віддала своє життя.

– Вікторіє, Вам поталанило на початку свого життєвого шляху одразу знайти себе в літературі.

– Я також про це думала. А ще… Мені інколи так хочеться почитати свої вірші тату, розповісти йому про свої досягнення… Коли він працював у Чехії, я робила це у скайпі. А потім його не стало. Дівчина витирає сльози.

– Він пишається Вами! Звідти, з неба, видно набагато краще.

– А знаєте, тато зі мною завжди. Досить часто він приходить до мене уві сні. Якщо він сумний – значить я можу захворіти чи щось прикре може статися, а коли усміхається – у мене буде якась перемога, щось приємне і радісне. Ось нещодавно тато приснився мені вночі з четверга на п’ятницю і так довго усміхався! Того ж дня зателефонували Ви і запропонували мені зустрітися, щоб записати інтерв’ю.

– Приємно, що нашій розмові передував такий добрий сон.

– Авжеж.

– А Ваша мама, Світлана Володимирівна...

– Вона медсестра, працює в лоркабінеті в поліклініці на Драгоманова.

– Не так давно там у фойє розмістили невеличкий іконостас. Помітили?

– Так. Але для мене святе місце – це церква в моєму селі Ульбарові, дуже стара і дуже проста, спокійна, де не треба платити за все. Ти можеш туди зайти без грошей і просто постояти, помолитися, тобі ніхто не скаже – плати за те і за те, одразу, як тільки увійшов до храму. Мені дійсно там добре. Відштовхують ті церкви, де багато золота і грошей. Це вже не церкви. Їх не назвеш святим місцем, а тільки купленим.

– А що для Вас святе місце?

– Місце, куди люди ідуть із чистим серцем, де з них не вимагають плату за те, що вони хочуть помолитися… Святе місце – це там, де людина відпочиває з Богом, де вона стає ближче до нього.

– А як звати священика у Вашому селі?

– Його нещодавно перевели із Дубна, то я, напевно, одразу і не пригадаю імені. А от попередника звали Тарасом, як і мого дідуся. Він мені нерідний по крові, але найріднішого дідуся годі і шукати. Завжди мене захищав, коли бабуся з мамою сварили і казав: «Та вислухайте ви дитину, побалакайте з нею спокійно». Завжди-завжди допомагає. Дідусь Тарас Володимирович ходить пішки на роботу (ми живемо в районі Луцького кільця, а працює він на вул. Вербовій), аби тільки зекономити і віддати мені ці останні 10 гривень, щоб я поласувала чимось смачненьким у школі чи проїхала на маршрутці. Іду, бувало, гуляти з подругами, а він кладе гроші у руки і просить, щоб я їх взяла, запевняючи, що вони мені треба більше, ніж йому. Я спершу беру, а потім тихцем повертаю у його гаманець і швиденько вибігаю з дому. Насправді, це йому вони потрібні більше ніж мені.

 Вікторія знову витирає сльози, а потім усміхається.

Вікторія

Розмовляла Олена Медведєва

12 лютого 2018 року

1. PS. Досягнення Вікторії Ушарук поза стінами ЗОШ I-III ступенів № 20 міста Рівного:

– п’ять власних книг: «Сонце в моїх долонях», «Вірність між рядків», «Вже й у джерелах кров, а не вода…», «Буде воля… Буде правда… Будемо народом…», «Війна між світами»;

– участь в літературній секції МАН;

– заняття в «Поетарху» Рівненського Палацу дітей та молоді;

– участь у всеукраїнському конкурсі «Об’єднаймося, брати мої» - перші місця у міському та обласному етапах, теперішнє очікування результатів на всеукраїнському етапі;

– перемоги в літературних конкурсах «Перло многоцінне»;

– гра у виставі на сцені Рівненського Палацу дітей та молоді;

– навчання в англомовних таборах;

– звучання поезій на обласному радіо;

– публікації в газетах «Вісті Рівненщини», «Скриня», «Дзеркало плюс»;

– співпраця із відомими рівненськими письменниками – Миколою та Любов’ю Пшеничними;

– виступи у Дубенській районній бібліотеці, у військовому госпіталі, у тронній залі Дубенського замку.