Юна рівнянка створила в оселі свого прадідуся родинний музей

Знайомтесь – Вікторія Ушарук: дівчина, закохана в рідний край і юна поетка, яка вже видала 5 поетичних збірок

11.04.2018 07:28   Джерело: RvNews
Опубліковано : Олена Медведєва

У свої шістнадцять Вікторія Ушарук створила власний родинний музей у прадідусевій хатині, який назвала «У Вікторії та Тараса» і протягом двох останніх років видала п’ять поетичних збірок!

null
Вікторія Ушарук. Фото з родинного альбому

 

null
Обійстя в Ульбарові

 

null
Квіти - це невід'ємна частка всього музею

– Ми своє обійстя в селі Ульбарів Дубенського району облаштовували усією родиною, адже спершу створили там склад. Пригадую себе ще зовсім маленькою, і саме тоді бабуся Валентина Олексіївна, коли я йшла до сну, розповідала мені різні родинні історії, а жили ми вже у новій хаті, та обіцяла, що обов’язково із тієї старенької створимо казковий дім, облаштуємо його і прикрасимо.

null
Вікторія і Тарас (дідусь). 

Дідусь Тарас, наслухавшись усіх цих обіцянок, одного дня сказав, що негоже, щоб це було лише мрією, треба вже щось робити. Взяв тачку й поїхав за крейдою і глиною, щоб позашпакльовувати щілини між колодами, бо їх уже утворилося чимало. А ті колоди великі такі, діаметр однієї сягає більше сорока сантиметрів. Та й шашель їх трохи поточив. То треба було дати раду.

null
А довкола будинку - червоні маки...

Коли ж цей дім був побудований?

– Понад півтора сторіччя тому!

- Як виглядає ваша старенька оселя?

– Хатина доволі простора, хоча і має дві кімнати. Одна відведена під музей, а інша слугує як комірчина. Мама, Світлана Володимирівна, білила будинок, пічку обмазувала глиною, а та взяла й потріскалася наступного дня. Усім так було образливо. Але ми переробили роботу і все стало гаразд. Я розфарбувала піч гуашевими фарбами – мала кілька готових трафаретів та чимало своїх ідей. Ото взяла пензлі та й зробила її такою різнокольоровою, намалювавши на ній старовинні українські орнаменти. А сама хатина біло-рожева.

null
В хаті-музеї

– А якою є та родинна кімната? Розкажіть нам про неї трішки.

 – Такою затишною! У ній стоять два великих дубових ліжка, застелені вишитими простирадлами і сила-силенна вишитих подушок лежить на них. Стіни завішані картинами моєї прабабусі, які вона вишивала власноруч хрестиком та гладдю. Серед них є навіть Богородиця! А ще ми маємо одну стареньку ікону, яку створили в позаминулому сторіччі, вона в куточку зберігається. Ця святиня нещодавно обновилася. Уявляєте? Раніше фольга у ній внизу була покрита якимось синьо-зеленим нашаруванням. Схоже чимось на окислення. А одного дня цього окислення не стало і фольга знову чисто-срібна.

null
Піч у хаті-музеї

- Які ще цікаві експонати живуть у вашому музеї?

– Є у нас нетиповий портрет Тараса Шевченка. На ньому поет зображений без головного убору. Збереглися автограф художника Красицького і дата написання роботи – 1938 рік. Маємо також старовинний коловороток, якому більше сотні років, але він і донині робочий, на ньому можна ткати полотно. І багато-багато світлин із сімейного архіву. Здебільшого вони зберігаються у рамах під склом на великому столі. Ситцеві фіранки на вікнах покроєні та оздоблені моєю мамою.

null
Старий коловороток

– У Ваших поезіях чимало говориться про аромат. А чим пахне вам ваше родове гніздо?

– Пахне? Аромати для мене ніколи не бувають чисто ароматами. Вони для мене асоціюються з почуттями, подіями. Зайду до господи і одразу відчуваю запах віків, історії і своє натхнення. Я у цій хатині вірші пишу. А ще з її вікон видніється ульбарівський храм. То моє святе місце. Все мені тут таке рідне…

null
Фото В. Ушарук

***

Кожна людина має свій запах:

Хтось пахне квітами,

Хтось – шоколадом,

Від когось за метр несе бензином,

Хтось ніжним ароматом сонця чарує,

Когось не здивуєш запахом миру,

А від когось димом та війною чути…

 

Чиясь душа несе у собі спокій,

Чиясь – ураганом болю сповнена.

Когось видають сумні блакитні очі,

Когось дивує ясний розум.

 

Кожна людина –

Частинка цілого світу.

 

Заплющивши очі лиш на хвилину –

Ти бачиш свого океану глибини.

 

null
Вишивані картини

– Чи проводите екскурсії? Адже це справжнісінький етнографічний музей однієї непересічної родини. До того ж він має навіть назву «У Вікторії та Тараса».

– Наразі лише односельчанам. Адже мало хто знає про нього.

- То може нам зробити рекламу?

– Я не проти.

- А що Ви зможете запропонувати туристам?

– Ночівлю у старовинній хатині, якій вже понад півтора сторіччя. Приготування українських страв у гарній печі, на якій, до речі, можна також погріти спину та й, зрештою, поспати. Ще – зайнятися ткацтвом домашнього полотна, попрацювати на коловороті. Мати сніданок, обід і вечерю за великим сільським столом. Прохолоду – в літні спекотні дні, гарні краєвиди, кумедні історії бабусь Соні та Люби. З ними навіть лірику можна почитати.

А взимку?

null
Ікона, яка сама оновлюється

Ой, взимку там багато снігу, треба стежки розчищати, дрова до грубки носити, піч топити.

- Пироги пекти, вареники ліпити, сало смажити, хату мести, воду носити, чоботи сушити і книжки читати, бо ж Інтернету там нема.

Вікторія сміється.

– Узимку ми зазвичай там не живемо, хоча… Треба все добре обмізкувати.

null
Поетичний дебют Вікторії Ушарук.

 

null
Інтерв'ю. Фото, надане В. Ушарук

 

null
Презентація збірки "Вірність між рядками". Із Віталієм Власюком

- У Вас такий вдалий літературний дебют. Ви маєте досвід написання поезій. Можливо, Вам започаткувати у Вашому музеї бодай одноденні літературні читання чи якість мистецькі бієнале? Не думали над цим?

– Ви мені сьогодні стільки ідей подали!.. Цікаво, треба поміркувати над цим.

– Подумайте. Вам є що запропонувати людям.

– А дідусь у дворі нашого дому ще поставив мангал. Ми шашлики там смажимо. І садок навколо росте такий великий! Вишні, груші… У нас родять найсолодші у селі груші, – справжнісінький мед!

– Переконали – збираємо валізи і вирушаємо до села Ульбарова, що на Дубенщині.

– Наше село відоме своїми людьми. Саме тут народився і виріс Борис Возницький, академік, Герой України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, експерт ЮНЕСКО.

null
Вікторія з бабусею Валентиною Олексіївною. Фото з родинного альбому

… Тримаю в руках першу книгу юного дарування. На обкладинці світлина Миколи Величковського, на якій видніється пагорб та маленька блакитна церква під сріблястим дахом, котра заховалася в обіймах зелених шатів ульбарівських дерев. Небо блакитно-сіре, видно, що готується до зустрічі з грозою. І напис: «Сонце в моїх долонях». 

– А сонечко де? – цікавлюся у Вікторії.

– Оскільки фото зроблене між нашим будинком-музеєм і церквою, то сонце саме тут, у цьому домі, в цій церкві й у цій відстані між ними, серед квітів, які оселилися у сільській траві. А ще у наших словах, думках, молитвах, які теж живуть і у домі, і у церкві, – зізнається Вікторія і геть світиться від щастя.

null
Вікторія Ушарук

– І у Вашій усмішці…

Вікторія розгортає книгу і читає:

Сонце в моїх долонях. –

Сонце на війні.

Сонце – мов теплий сонях.

Сонце… Весь світ у вогні.

 

Небо у твоїх очах.

Небо на війні.

Небо у твоїх очах.

Небо… У крові…

 

Земля – у їхньому серці.

Земля – на війні.

Земля у їхньому серці.

Земля… Життя – у сні…

 

Мир – у наших надіях.

Мир – берегти.

Мир у наших надіях.

Мир… Бо всі ми – брати!

null
Веселка в Ульбарові. Фото В. Ушарук

– З кого чи, можливо, з чого все почалося?

– Із мого тата, Олексія Юхимовича, я вся в нього. Він грав на багатьох музичних інструментах, обожнював книги, багато читав, без книг просто не уявляв свого життя. Багато – означає перечитані абсолютно усі книги в бібліотеці на Степана Бандери, поблизу якої ми колись жили. І писав. Писав вірші, котрі присвячував моїй мамі… Коли його не стало, а тато помер чотири роки тому після інсульту, я знайшла ці рукописи і бережу тепер як щось дуже цінне.

Вони у Вас?

– Звичайно! Нікому їх не віддам. Це ж татове! Я завжди любила писати шкільні твори. Любила настільки, що коли віддавала їх вчителю на перевірку, то просила дозволу переписати собі, щоб зберегти. Або коли залишалася сама вдома і було трохи вільного часу, то ніколи не бігла до телевізора, мені він був нецікавий, а сідала за стіл і починала писати. А що мене надихає писати? Абсолютно усе! Можу подивитися на годинник і написати вірша.

null
У колі рідних. Фото з сіс мейного альбому

– Це одна із метод Тетяни Іванівни Горбукової, яка рекомендує написати про звичайнісінький предмет так, як ніхто цього у світі не робив.

– Знаю. Але мені не завжди вдається написати на замовлення чи тоді, коли дають завдання. Пишеться тоді, коли пишеться всередині тебе, коли воно звучить у тобі голосніше, аніж твій власний голос і ти просто не можеш його не записати на папері. Полюбляю писати, слухаючи музику. От звучить якась композиція, я вловила її ритм, і складаю вірші під цей ритм. Вдається! А ще – ви не повірите, надихають мене англомовні пісні. Досить часто їхній зміст народжує в моїй душі нові образи, почуття. Але якщо мені скажуть написати про стіл, то я сумніваюся, що у мене щось путнє вийде.

Різними бувають столи. Наприклад, парти у школі. Досить часто вони мають поважний вік – кілька десятків років, а також величезну кількість нашарувань фарби та сотні написів, видряпаних невихованими учнями, от тоді ці шкільні парти стають цікавими навіть науковцям. Люди дисертації захищають на подібні теми. А Ви кажете, столи… Скільки секретів, ароматів, розмов, кулінарних рецептів і військових таємниць тримають у власних спогадах домашні і службові столи. До них варто прислухатися казкарям.

null
В день інтерв'ю. Фото Олени Медведєвої

– Гаразд, буду. Адже моя перша робота – саме казка. Про буйногривих коників. Інколи сяду, перечитаю свій вірш, розкритикую – як таке можна було написати? А потім мине трохи часу, знову перечитаю його і зізнаюся сама собі – тож добре, чому ти така прискіплива?

Від чого це залежить?

– Від настрою, напевно, від літературного росту, самооцінки. Раніше відчувала дискомфорт, коли досвідчені літератори читали власні твори, а після них мені доводилося читати свої. А потім збагнула – кожен пише по-своєму, кожен пише про своє, і так, як уміє, розуміє, відчуває. Тому заспокоїлася.

Згадала випадок, коли молодих композиторів на одному престижному конкурсі спершу просили заграти твори Генделя, Паганіні, Гайнда, а потім свої. Багато хто, відчуваючи дисонанс у душі, не міг вдало виконати власну музичну композицію. В результаті вони не посідали якихось перших місць і на них не звертали уваги фахівці. Перемагали композитори зі сталевими нервами та стійкою психікою. І, звісно, із нормальною самооцінкою.

– От Вам доказ того, про що ми щойно розмовляли.

null
Фото з родинного альбому

– Окрім літератури чим ще захоплюєтеся?

– Дуже люблю театр. Досить часто ходимо на вистави до нашого драматичного театру із друзями чи мамою. Мені так цікаво стежити за грою акторів! Так важливі мені ці живі емоції!

Підозрюю, що вибираєте Ви місця у партері.

– Так, звісно. У театрі все по-справжньому. Це ж не кіно, де тебе з актором розділяє скло монітора. Нещодавно сама почала грати. На сцені Палацу дітей та молоді ми хочемо поставити виставу, у якій я зіграю роль вимогливої вчительки.

Вітаю!

– Дякую!

- Ви екстраверт?

– І так, і ні. Мабуть на п’ятдесят відсотків екстраверт і на п’ятдесят відсотків інтроверт.

У школі яким предметам надаєте перевагу?

– Англійській мові. Я її дуже люблю! Нещодавно з друзями побували на концерті англомовних музичних гуртів, то саме англійська допомогла мені познайомитися із музикантами, підтримати розмову і, навіть, отримати паличку барабанщика! Захоплююся творчістю Джонні Деппа і ним, як людиною, а ще я співаю…

null

 

null
Вікторія любить подорожувати...

– І, зрозуміло, читаєте англійські книжки.

– Так. Класику я читаю мовою оригіналу. Так, скажімо, свою улюблену казку Льюїса Керрола «Аліса в країні див» перечитала кілька разів лише англійською, Артура Конан Дойла «Записки Шерлока Холмса» теж перечитую тільки англійською. Сміється. Зізнаюсь, Шерлок – це моє кохання! Поезію Шекспіра та інших зарубіжних авторів теж читаю англійською.

Чи пишете вірші англійською?

– Так, маю трохи і таких віршів. Ось нещодавно написала «Ghost of your summer», що в перекладі української звучить як «Привид твого літа». Своє професійне життя мрію пов’язати  із цією мовою, тому вступатиму на факультет іноземних мов до столичних чи львівських вишів.

Вікторіє, якби у Вас була можливість відкрити якийсь цікавий заклад у місті, бо в селі Ви вже маєте один. Щоб це було?

– Тематична кав’ярня. Очевидно, музична в готичному стилі. У ній звучала б найрізноманітніша музика. І продавалася б там кава за доступними цінами. А ще – мала б ця кав’ярня одну велику перевагу над іншими. У ній був би мініатюрний готель для тих, хто з якихось причин опинився без даху над головою. Людина могла би зупинитися у ній на кілька днів, доки вирішувала свої житлові питання.

Що для Вас ніжність? Бо що таке доброта я зрозуміла із Ваших слів, дій та мрій.

– Це не гарні слова, а вчинки. Маленька дрібничка, обійми, погляд, легенький дотик.

Віра, надія, любов. Для Вас це рідні сестри?

– Так, це пов’язані між собою поняття. Без віри немає людини, якщо вона не вміє вірити, значить, вона не людина. Надія – це та частинка душі, яка, як кажуть, завжди помирає останньою. Коли зникає віра, на допомогу приходить – надія. А любов – це те, що живе вічно!.. Хочете прочитаю Вам свій улюблений вірш? Я написала його після численного слухання музичних творів «Океану Ельзи». Обожнюю Вакарчука.

– За що?

– За щиру творчість.

Хочу. Читайте.

– ***

Самотня –

У своїй двокімнатній квартирі,

На своїй маленькій кухні –

Готуєш сніданок

На одну персону.

Ключі десь під ліжком

Загубилися.

Із ними – парфуми

Твого літа.

Фіранки щільно сховали

Осінній пейзаж,

Вберігають тебе від світла.

Двері, замкнені

На усі чотири замки,

Більше не пустять Його

У твій замок,

Не дозволять вкрасти

Із затишку помаранчевих пледів

Та чорних плеєрів,

Де Океан Ельзи

Розлився по всьому тілу

Й потопив Твого корабля

Перед самісіньким портом.

Твоя зима вже так близько,

Саме Твоя.

Уже чекає на порозі з валізами

Чистого, холодного снігу.

Точно такого ж,

Як той, що в Твоїх очах.

ЙОГО вже нічого не впустить,

Йому вже ніхто не скаже,

Що у війні, котру створили не ви,

Вона віддала своє життя.

Вікторіє, Вам поталанило на початку свого життєвого шляху одразу знайти себе в літературі.

– Я також про це думала. А ще… Мені інколи так хочеться почитати свої вірші тату, розповісти йому про свої досягнення… Коли він працював у Чехії, я робила це у скайпі. А потім його не стало. Дівчина витирає сльози.

Він пишається Вами! Звідти, з неба, видно набагато краще.

– А знаєте, тато зі мною завжди. Досить часто він приходить до мене уві сні. Якщо він сумний – значить я можу захворіти чи щось прикре може статися, а коли усміхається – у мене буде якась перемога, щось приємне і радісне. Ось нещодавно тато приснився мені вночі з четверга на п’ятницю і так довго усміхався! Того ж дня зателефонували Ви і запропонували мені зустрітися, щоб записати інтерв’ю.

Приємно, що нашій розмові передував такий добрий сон.

– Авжеж.

А Ваша мама, Світлана Володимирівна...

– Вона медсестра, працює в лоркабінеті в поліклініці на Драгоманова.

Не так давно там у фойє розмістили невеличкий іконостас. Помітили?

– Так. Але для мене святе місце – це церква в моєму селі Ульбарові, дуже стара і дуже проста, спокійна, де не треба платити за все. Ти можеш туди зайти без грошей і просто постояти, помолитися, тобі ніхто не скаже – плати за те і за те, одразу, як тільки увійшов до храму. Мені дійсно там добре. Відштовхують ті церкви, де багато золота і грошей. Це вже не церкви. Їх не назвеш святим місцем, а тільки купленим.

А що для Вас святе місце?

– Місце, куди люди ідуть із чистим серцем, де з них не вимагають плату за те, що вони хочуть помолитися… Святе місце – це там, де людина відпочиває з Богом, де вона стає ближче до нього.

А як звати священика у Вашому селі?

– Його нещодавно перевели із Дубна, то я, напевно, одразу і не пригадаю імені. А от попередника звали Тарасом, як і мого дідуся. Він мені нерідний по крові, але найріднішого дідуся годі і шукати. Завжди мене захищав, коли бабуся з мамою сварили і казав: «Та вислухайте ви дитину, побалакайте з нею спокійно». Завжди-завжди допомагає. Дідусь Тарас Володимирович ходить пішки на роботу (ми живемо в районі Луцького кільця, а працює він на вул. Вербовій), аби тільки зекономити і віддати мені ці останні 10 гривень, щоб я поласувала чимось смачненьким у школі чи проїхала на маршрутці. Іду, бувало, гуляти з подругами, а він кладе гроші у руки і просить, щоб я їх взяла, запевняючи, що вони мені треба більше, ніж йому. Я спершу беру, а потім тихцем повертаю у його гаманець і швиденько вибігаю з дому. Насправді, це йому вони потрібні більше ніж мені.

 Вікторія знову витирає сльози, а потім усміхається.

null
Вікторія

 

Розмовляла Олена Медведєва

12 лютого 2018 року

  1. PS. Досягнення Вікторії Ушарук поза стінами ЗОШ I-III ступенів № 20 міста Рівного:

– п’ять власних книг: «Сонце в моїх долонях», «Вірність між рядків», «Вже й у джерелах кров, а не вода…», «Буде воля… Буде правда… Будемо народом…», «Війна між світами»;

– участь в літературній секції МАН;

– заняття в «Поетарху» Рівненського Палацу дітей та молоді;

– участь у всеукраїнському конкурсі «Об’єднаймося, брати мої» - перші місця у міському та обласному етапах, теперішнє очікування результатів на всеукраїнському етапі;

– перемоги в літературних конкурсах «Перло многоцінне»;

– гра у виставі на сцені Рівненського Палацу дітей та молоді;

– навчання в англомовних таборах;

– звучання поезій на обласному радіо;

– публікації в газетах «Вісті Рівненщини», «Скриня», «Дзеркало плюс»;

– співпраця із відомими рівненськими письменниками – Миколою та Любов’ю Пшеничними;

– виступи у Дубенській районній бібліотеці, у військовому госпіталі, у тронній залі Дубенського замку.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   2763