Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Подвійні стандарти або внутрішнє лицемірство. Думки з приводу.

22.04.2018 23:30   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Радянське минуле прищепило нам чимало прикрих стереотипів, які міцно вкоренилися у нашій свідомості, увійшли в нашу звичну поведінку так, що ми навіть над цим не замислюємося. Це стало нашим єством, ми відтворюємо цей поведінковий кодекс у своїх дітях і чи не тому процес нашого переродження з країни рабів у націю сильних, гідних, упевнених в собі людей  тягнеться вже третій десяток літ?

 За цей час вже виросло нове покоління й чимало з цього нового покоління, народженого вже у незалежній Україні, вже й поклало за неї своє молоде життя, а суспільство досі ніяк не здолає старих вад. Тому й борсається у своєму поступі на одному місці. І ми, народ український, все думаємо, чи то ті реформи йдуть, чи не йдуть? Чи то президенту й прем’єру вірити чи не вірити? Вірити чи не вірити своєму місцевому начальству, депутатам? І кому вірити? Людям здається, що вже нікому не можна вірити, бо всі кажуть одне, а роблять друге. Чинять зовсім не так, як говорять.

Поговорімо про нашу дволикість або внутрішнє лицемірство. Навряд чи хто мені заперечить, коли скажу, що внутрішнє лицемірство проявляється в нашому суспільстві скрізь: в сім’ї, в робочих колективах, в депутатському корпусі усіх рівнів. Це, панове, не що інше, як хвороба, і рецидив зайшов надто далеко.

Якщо  людина, яка позиціонує себе на людях інтелігентною й освіченою з тобою вітається, мило усміхається, випитує про справи, а згодом за твоєю спиною використовує цю інформацію проти тебе, каже про тебе іншим людям речі недвозначні, а почасти й неправдиві, які відверто псують твою репутацію, то чи будете ви з такою людиною надалі відвертим і щирим? Чи будете їй довіряти? А коли так чинити є нормальним, і на такі прикрі речі натикаєшся, починаючи зі шкільної лави, то виробляється захисний бар’єр – не довіряти нікому.

«Довіряй, але перевіряй» – приказка, яку часто в товаристві озвучують і слідують її змісту далеко не поодинокі подружні пари. Але коли ти постійно перевіряєш, контролюєш близьку людину, або ж навіть наймаєш спеціальну особу, щоб стежила за твоєю коханою, то про яку взаємну довіру і любов може йти мова? Для чого тоді казати гарні слова, дарувати квіти й патетично виголошувати тости при застіллі?

Таку дволикість спостерігаємо чи не скрізь, особливо в колективах на позір вельми правильних, як навчальні заклади усіх рівнів чи державні установи. Тому ані очам своїм, ані вухам - не вір! У нашій країні слухай те, що кажуть, а розумій - навпаки! Пишу ці рядки й постає у  споминах один професор, який не проминав жодної миті при зустрічі, щоб не виголосити цілу патетичну тираду щодо моєї зовнішності й гарних жінок взагалі. Проте це геть не завадило йому брати участь в інтригах поза моєю спиною й ключову роль у сценарії мого витурення з кафедри й університету. В кожного з нас є подібні спомини.

Саме ці подвійні стандарти, які у нас вже в крові, і породжують ту нещирість, розрізненість, відчуженість між нами навіть в одному колективі. В багатоквартирних будинках ми роками живемо під одним дахом стіна в стіну й не знаємо, хто за якийсь метр-другий від нас живе, й чим живе? Ми тільки обурюємося, коли чуємо в сусіда якийсь крик чи зайвий шум, або ж він з верхнього поверху нас банально затопив, забувши закрутити кран. Отоді ми йдемо сваритися. Чому ж ми не йдемо до нього, щоб познайомитися, поговорити, зрозуміти, що то за люди – наші сусіди? Чому не заходимо до них поділитися своєю радістю чи спитати якоїсь поради? Це, вочевидь, наслідок того тотального стукацтва, до якого колись довірливих і відвертих та щирих українців примушували радянські спецслужби.  В суспільстві відтоді створилася тотальна недовіра, коли зачинялися двері й замикалися уста навіть перед рідним братом чи сестрою. І це не минуло безслідно для наступних поколінь. Бацилу вприснули суспільству і вона живе, модифікується, змінюється, але не щезає.

А чи замислюємося коли, як ми вирішуємо справи? Допустим, що є у нас до якоїсь людини справа. Приміром, хочемо довірити їй якусь роботу. Чому не йдемо прямо до неї, не розмовляємо, не задаємо купу питань і не приймаємо тут же рішення - викладати прямо суть справи чи, може, це не та людина, яка нам потрібна? Але ми ж бо люди обачні. Ми так не чинимо. Ми спершу випитуємо про цю особу в інших людей, збираємо на неї досьє, зазвичай чутки (що не завжди достовірні), або ж стало модним «пробити по мережах» чи загуглити в Інтернеті й саме так ми складаємо думку про незнайому нам людину. І навіть не замислюємося над тим, що це не зовсім порядно.

Непорядно говорити про людину прикрі речі поза її спиною, непорядно збирати в неї поза спиною про неї інформацію. Чи говорять про це школярам вчителі, які самі так чинять? Чи батьки, які теж не гребують порпатися в чужій брудній білизні? Не один підприємець чи високопоставлений чиновник, що піднявся вже в кар’єрі й статках трохи вище від простого народу отак збирає чутки про потенційного зятя й тим самим розбиває особисте щастя своєї дочки.

Нерідко саме через те, що ми віримо чуткам більше, як своїм очам, на посади завдяки клопотанню чиїхось кумів і спільних знайомих сідають люди далеко не відповідні цій посаді, непрофесіонали, і навіть люди недалекі. Кожному з нас доводилося в цьому переконуватися на власному досвіді. І ми питаємо – чому так? Хто в цьому винен? Подумайте. Таких чиїхось протеже чимало є чи не в кожній  організації, установі, особливо на місцях злачних, а ми потім думаємо, до якого судді нам звернутися, до якого лікаря піти, кому довірити свою дитину в школі, чи до якої редакції звернутися, щоб з тобою просто по-людськи поговорили?

Людей навколо повно і фахівців повно. А от серед людей знайти людину та ще й доброго фахівця - чи часто зустрінеш? Навіть коли належні кадри інколи приходять, то через відсутність у них вміння втертися в довір’я до начальства, підлеститися, пристосуватися й бути як усі та чинити як усі, – вони дуже швидко йдуть. Або ж їх просто витурюють. Для цього ж бо небагато треба! Просто треба знайти момент, щоб десь комусь щось на вушко шепнути. А чутки ширяться швидше за будь-який піар. До речі, на початку дев’яностих про піар навіть  ніхто й не знав і слова такого не чув. А тепер кожна добра справа, коли робиться публічно і запрошується  туди преса – то, кажуть, вже піар. Чи завжди це так? Думаймо. Але це тема для іншої статті.

 Людський фактор – то скрізь фактор головний. Скрізь і у всьому все починається від людини. Який ти сам, як думаєш про інших, як щодо них чиниш  – такий і твій світ. Про це варто думати. І казати дітям. А ще ліпше було б, коли такий предмет, як психологія міжособистісних взаємин у нашій освітній системі був, а навчали цьому дітей, починаючи з дитячого садочка. Щоб 3-5-річним Петрику чи Даринці давали поведінкові задачі вирішувати: як в однаковій ситуації чинить той, той і той - тато, мама, бабуся, тьотя Віра і Петрик. І як правильно? Як морально? Як по-людськи і як не по-людськи? Як треба і чого ніколи не можна робити? Чому, скажімо, не можна принижувати людську гідність свого товариша чи будь-кого? Як і чим це може обернутися для тебе самого? 

Даруй мені, читачу, за сумбур. Вочевидь на тему нашої поведінки й ментальності, її темних плям, треба ще написати не одну статтю. Допоможіть мені в цьому. Пишіть нам і шліть на пошту.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   685