Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

«Аби світ не змінив мене…» – небо Єви Філіпович

26.04.2018 23:10   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Йду вулицею, перемотуючи в думці день, що минув та сную плани на вечір і на завтра. Несподівано зустрічаю свою давню знайому, яка завзято обкопує біля багатоквартирного будинку територію навколо сміттєвих баків.

null
Фото автора

 

null
 Фото автора

Саме по собі це заняття видалося мені трохи дивним. Бо хто б із нас, мешканців будь-якого багатоквартирного будинку, став обкопувати старі дерева й окультурювати всю прибудинкову територію і навіть навколо сміттєвих контейнерів? Якщо ми, звісно, не працівники комунальної служби і не двірники. Дивно було застати за такою роботою людину інтелігентної, творчої професії – художницю. Привіталися. Розговорилися.

– Окультурюю ось територію, – пояснила знайома, спитавши мене, чи не звернула я, бува, уваги на свіжоскопані нею клумби. – І розповіла, що вже третій день працює з лопатою навколо гуртожитку рівненського водника, в якому живе. Дуже стомилася, бо коли стала копати, то лопата вткнулася в щось дуже тверде. І це була не робота, а боротьба.

null
 Фото автора

 

null
Євині квітники. Фото автора

Навряд, чи хтось наважився б отак самотужки підняти і зробити те, що зробила Єва. Виявилося, що будівельники у свій час по завершенню будівельних робіт не потрудилися, аби прибрати прибудинкову територію від залишків будматеріалів. Легше було просто присипати її землею. Розрівняли – та й по всьому.

null
Євин квітник. Фото автора

– Коли б ти бачила, скільки я витягла з-під землі руберойду! Цілий сувій, а я ж бо думала-гадала – чому тут нічого не росте! Таж корінчику ніяк в землю пробитися. А тепер ось все ростиме! – сяяла від задоволення зробленим жінка.

null
 Фото автора

 

null
 Фото автора

 

null
 Фото автора

Напевно, від почутого й побаченого я мала вигляд дещо спантеличений і розгублений, а моя знайома, неначе вгадавши мої думки, мовила:

– Це мій протест.

– ?

– Ти що нічого не знаєш? Всі у Фейсбуці вже знають. У мене виявили рак. Завтра лягаю в лікарню, а післязавтра мене оперуватимуть. Вчора, як увесь той хлам з-під землі викопувала, щоб клумбу зробити, йде повз мене один мій колега. Побачив мене за такою роботою, та й каже:

– Не розумію. Для чого ти це все тут викопуєш? Воно тобі треба? Тобі ж все-одно за кілька місяців кінець… Недалекий чоловік. Я на нього не серджуся. Хай його Бог простить. Знаєш, що я йому відповіла? Сказала: – Роблю. Бо хочу, щоб світ не змінив мене… – Навряд чи він щось зрозумів, бо такі люди не розуміють, та я і справді все це роблю не для таких, як він, а для себе. Тепер я знаю, що коли я вийду з лікарні, все тут цвістиме. А я житиму.

Вражена мудрістю й мужністю цієї жінки, я забула, що маю кудись поспішати. Все стало вторинним, несуттєвим. А їй, вочевидь, хотілося сказати ще більше.

– Знаєш, за ці дні, відколи дізналася про свій діагноз, я багато пережила й чимало передумала. Ця ситуація з хворобою, вона ж не просто так людині дається. Це для того, щоб почистити своє минуле й подумати про те, як жила, як живеш і як житимеш. Я навіть вдячна цій ситуації, бо навряд, чи коли-небудь дізналася б, скільком людям я потрібна. Адже, повір, я навіть не сподівалася такого! Грошові пожертви для мене на операцію й лікування зробили як мої колеги, так і зовсім незнайомі люди. Приїздить вчора незнайомий мені мотоцикліст і питає: «Це Ви – Єва?» – і простягує мені 200 євро. Уявляєш, як я була вражена? Тому і знаю, що житиму. В мене навіть сумніву в тому нема. Коли стільки людей хочуть, щоб я вижила, то я зобов’язана вижити і жити. У мене попереду ще дуже багато справ, – переможно посміхалася ця незвичайна жінка з синіми, як небо очима й мені важко було повірити в її діагноз. В цю мить прийшла думка: які ж бувають сильні й гарні людські особистості! Це ж вони, як атланти, й тримають на собі оце небо над нами грішними, нерідко такими мізерними зі своєю дріб’язковістю, такими душеубогими й малими.

– Ти житимеш, Єво. І все в тебе буде добре, – мовила я, відчувши в цю мить, що всі слова були зайві. Ця жінка не потребує жалощів. Вона сильна і мужня. І цей світ не здатен змінити її. Світ змінює вона.

null
Небо Єви Філіпович

 

null
Небо Єви Філіпович

Весь Фейсбук знає її небо на неймовірних авторських фото. Ще її дивовижних янголиків, які вона так любовно, намистинка до намистинки тулить і створює ось цими самими сильними руками, які витягують з-під землі безсовісно розкидане кимось цілими пластами сміття… Також для себе і для того, щоб світ не змінив її.

null
Євин янголик

Я не мала наміру ставити цю оповідь на сайт. Хоч написалося все зразу того ж самого вечора. Три дні по тій зустрічі  проходжу повз її клумби з плетеними тинами, повз обкопані й любовно побілені дерева і не можу не подумати: «Як ти там, Єво?» А сьогодні несподівано пролунав телефонний дзвінок. Це була вона, Єва. «То що ти там про мене написала?» – спитала вона. «Написала. Але я не знаю, Єво, чи можу я поставити це на сайт». «Постав. Ім’я та прізвище моє нехай буде. Нічого не вигадуй».  

Сторінку свою на Фейсбуці вона закрила. І відвідати її в лікарні не дозволила. Рівняни вже здогадалися, про кого йдеться. Ця жінка з нежіночим мужнім характером – це Єва Філіпович. Художниця, філософ, завідувачка музею Національного університету водного господарства та природокористування.  

null
Рівне. Вид на Басів Кут. Фото Єви Філіпович

 

null
Рівне. Вид на Басів Кут. Фото Єви Філіпович

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   4607