«Більше болить те, що чимало українців бачать свій духовний центр поза межами України… – о. Тарас Варварук

Кандидат богословських наук, настоятель Млинівського Свято-Михайлівського храму

04.05.2018 13:26   Джерело: RvNews
Опубліковано : Віталій Тарасюк

Останнім часом  у країні активно обговорюють звернення Президента України і Верховної Ради України  до Константинопольського патріарха Варфоломія I із закликом надати  Томос (автокефалію) українській православній церкві. Ініціатива керівництва держави викликала широкий суспільний резонанс: її обговорюють у державних установах, трудових колективах, громадах, маршрутках, на ярмарках і т.д. Керуючись наміром одержати кваліфікований коментар щодо цієї події, звернувся до кандидата богословських наук, настоятеля Млинівського Свято-Михайлівського храму о. Тараса Варварука – до  людини, яка володіє найбільшою інформацією і найглибшими знаннями з цього питання.

null
о. Тарас Варварук. Фото автора

Механізм дарування автокефалії не прописаний

– Отче Тарасе, хочемо почути вашу думку щодо резонансного питання – створення помісної української  церкви.

– У своїй діяльності церква керується  церковними постановами, апостольськими правилами і канонами, тобто матеріалами семи Вселенських соборів.  34-е апостольське правило гласить: єпископам кожного народу слід знати першого  з-поміж себе і шанувати його як старшого. Це так виглядає в теорії і писаних правилах. На практиці фактично було так: у разі утворення  окремої православної держави  слідом  утворювалася автокефальна, тобто незалежна церква. Такий порядок був продиктований життям, аби унеможливити політичні впливи з інших духовних центрів. Як на мене, аби унеможливити такий вплив, церква розділюється і тоді вплив однієї держави на іншу через церкву стає неможливий. Так було завжди, однак не прописаний сам механізм  дарування автокефалії, тобто як саме це має відбуватися. Вважаю, що немає такого чіткого механізму і це сприймалося як доконаний факт, тобто так було завжди: утворювалася держава і її церковна структура згодом ставала автокефальною.

Автокефалії самопроголошувалися

Згодом православний люд був поневолений турками і йому було не до того. Не було можливості скликати Собор, Синод, бо православна церква перебувала у незавидному становищі. Коли ж було подолане іго Османської імперії, почали утворюватися православні держави і фактично автокефалії не надавалися, а вони бралися – самопроголошувалися , зокрема, в Болгарії, Румунії, Сербії і т.д. А Томос проголошувався значно пізніше. Скажімо, у болгарській православній церкві  від самопроголошення до надання Томосу минуло 70 років, тобто аж через сім десятиріч Константинополь проголосив автокефалію, як доконаний факт.

Світове православ’я  обійшлося без Москви

Оскільки у православ’ї канонами це  не прописано, то виникають суперечності. Наприклад, Константинополь вважає, що це право належить йому. Москва – сильна, впливова і потужна , –  бачить цю проблему по-іншому. До речі, коли скликався останній Всеправославний Собор, то Константинополь хотів, аби питання  автокефалії розглянули , щоб воно  утвердилося і прописалося, тобто, щоб  ні в кого не виникало сумнівів, як має бути правильно.  Однак Москва настійно бойкотувала це питання і не була присутня на тому Соборі. Світове православ’я пішло на поступки Москві і це питання на Соборі знову не розглядалося. І нині воно перебуває, так би мовити, в замороженому стані. Як на мене, то дуже добре, що Москва не брала участь у Соборі, бо вона часто шантажує світове православ’я своїм менторським  впливом, своєю силою. Однак світове православ’я доказало, що може обійтися без Москви.

Історична несправедливість

Отож Українська держава на мапі світу 26 років, а своєї помісної церкви немає. Свого роду це нонсенс, бо Україна і Київ  набагато древніші від Москви і митрополія київська виникла значно раніше, ніж навіть московська держава.  Тому існує історична несправедливість: як так, що  Москва, яка виникла набагато пізніше за Київ і в духовному сенсі була набагато біднішою, давним-давно має свою автокефалію і патріархат, а Україна цим обділена.

У моєму селі церква вийшла з підпорядкування Московського патріархату ще в 1990 році, коли я ще був дитиною, хоч цікавився церковними питаннями. Тоді й подумати не міг, що процес надання автокефалії українській православній церкві буде таким тривалим і складним, хоча  все було настільки очевидним, що по-іншому просто бути не могло. На парафіяльних зборах у жодного односельця не виникло питання, чому  треба вийти з Московського патріархату. До речі, на Івано-Франківщині в 1990 році залишилося шість храмів у підпорядкуванні Кремля.

Отож значною мірою боляче і навіть соромно, що ми з такою духовною спадщиною, традиціями, храмами і культурою  дотепер не маємо свої  Помісної церкви, що тільки тепер розглядатиметься це питання і невідомо  коли буде поставлена остання крапка цього процесу. На здоровий глузд, це  вже давно мало бути доведене до логічного завершення.

Пишаюся одностайністю парламенту

Хочу зазначити, що багато хто звинувачує Президента, Верховну Раду і Уряд України,  що вони нібито втручаються у церковні справи. Відверто кажучи, таке трактування виглядає навіть смішним. Даруйте за банальне порівняння, але уявіть: у сусіда горить хата – якщо візьму відро води і виллю в полум’я чи викличу пожежників,  то це також буде втручанням у сусідські справи? Тому якщо церква допомагає державі – скажімо, таких прикладів на тлі нинішньої війни на Донбасі безліч – то хто може заборонити  державі допомагати церкві? Як на мене, це навіть прямий обов’язок Президента, парламенту, уряду в разі виникнення проблеми в церкві, посприяти їй у розв’язанні цієї проблеми!  Скажімо, хто буде проти того, щоб Президент допоміг римо-католикам в Україні, якби в них виникли якісь труднощі, чи мусульманам  вирішувати якісь проблемні питання?  Тим паче, Президент і переважна більшість депутатів Верховної Ради України  православного віросповідання. Тому навіть у ранзі глави держави Президент його не втрачає, а відтак у статусі православного християнина чому б йому не допомогти своїй церкві? Наголошу: пишаюся, що парламент під час голосування звернення Президента України був такий одностайний. А ось позиція Опозиційного блоку зайвий раз засвідчила,  хто є хто в українському політикумі.

Зрештою, Президент, депутати не створюють державної церкви, вони виконують представницькі функції і від імені народу  передають прохання про надання автокефалії.

Отож Україна, як інші держави, має право мати свою Помісну незалежну церкву, яка би була душею українського народу. Це питання настільки очевидне, що по-іншому бути не може.

«Шукаємо духовного притулку на світових задвірках»

– Отче Тарасе, як вважаєте, коли Вселенський патріарх надасть Томос українському православ’ю?

– Важко з точністю спрогнозувати дату надання Томосу . Тут головне навіть не те, коли це станеться, а те, що  питання порушується і ставиться на найвищому духовному рівні. До речі, особливо цим тішаться священики старшого віку. Трагедії не станеться, якщо, борони, Боже, ця спроба виявиться невдалою: у мене немає сумніву, що ми йдемо правильним шляхом і є всі підстави надати українській церкві автокефалію .

Гляну на це питання під іншим кутом зору. Багато надій покладається на Вселенського Патріарха. Мені ж хотілося б, аби українці самі більше працювали, самі себе визнавали. До речі, на цьому  колись наголошував Патріарх Мстислав Скрипник. Скажімо, коли в Болгарії утворилася церква, яку ще ніхто не визнавав,  але населення країни на відсотків дев’яносто з лишком було одностайним. На жаль, не так, як у нас: одні хочуть до Києва,  інші – до Москви , треті – до Риму або ж  іще кудись. Тому для мене менш важливе визнання Варфоломієм нашої церкви, а більше болить те, що багато українців бачать свій духовний центр десь за межами України. В той час, як Київ – мати «міст руських» і центр слов’янського православ’я був якраз у нашій державі споконвіків. Водночас частина українців оминає Київ, а шукає духовного притулку на світових задвірках. Тобто, якби ми були одностайні, то з визнанням української помісної  церкви жодних проблем не було б! 

Наша церква канонічна

– Опоненти УПЦ Київського патріархату вважають її неканонічною і дорікають  прихильникам Київського патріархату. Пролийте світло на цю реальність.

– Я вже наголошував, що немає чіткого механізму утворення автокефалії. Тобто УПЦ Київського патріархату не визнана, немає Томосу, але жодного канону,   жодної традиції вона не порушує. Вона є канонічна, православна, лише не має євхаристійного єднання із вселенським православ’ям.  Хоча тут багато відносного.

 У студентські роки ми їздили в Румунію і старші румунські митрополити  прихильно ставилися до українців і наші священики з ними співслужили.  Це було неофіційне визнання нашої церкви. Звичайно, ми прагнемо ще і  офіційного визнання. Отож, якщо немає такого закону, де було б прописано, яким чином церква може стати автокефальною, то як можна стверджувати, що ми цей закон порушуємо?

Хіба це християнська позиція?

 Я спілкувався з багатьма розумними, сучасними священиками УПЦ Московського патріархату. Вони наче хочуть Помісної церкви Україні, але не вірять, що Москва сприятиме цьому. Тож виникає запитання: чого вони чекають? Ситуація виглядає так: ви робіть чорнову роботу, займайтеся, а ми з боку спостерігатимемо. Якщо у вас вийде, якщо ви доб’єтеся, то ми тоді (можливо!), до вас приєднаємося.  Хіба це християнська позиція?

– У деяких колах подейкують, що до 1030-річчя хрещення Руси-України  Вселенський патріарх може надати Томос Українській  Помісній православній церкві…

– Якщо Президент України  ініціював це питання, то, очевидно, були якісь попередні розмови, напрацювання. Тобто Президент несе відповідальність за свої слова. І є  підстави припускати, що саме так станеться, як він стверджує….

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   5496