Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Рівнянину Володимиру Легкому медаль «За бойові заслуги» – найдорожча

08.05.2018 20:56   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

Друга світова війна. Вона ввірвалась у кожен дім, у кожну родину,  переповнивши стражданнями, розпачем, болем, страхом, жалобою по загиблих. І для нинішнього та наступних поколінь  дуже важливим є збереження пам'яті про ті трагічні події, про життя і подвиг тих, хто творив історію і рятував світ.

Полковнику запасу танкових військ рівнянину Володимирові Дем’яновичу Легкому  в 1941 році було всього п’ятнадцять.  Народився і виріс він у  селі Жадень  Дубровицького району. Війна була в повному розпалі, коли  перед Різдвом німці оточили село, людей зігнали на хутір, а хати  спалили.

«Баба Мотрона  і дід Микита не захотіли залишати свою хату, а батько, мати, я і сестри втекли до лісу. Пам’ятаю, було тоді дуже холодно. Але ми не могли навіть вогнища розпалити, щоб не привертати увагу німецьких літаків, які раз по раз літали в небі, шукаючи партизанів, й бомбили. Вночі ми з батьком повернулися на рідне обійстя, від якого залишилося одне згарище. Не було в живих і діда з бабою. Їхні останки ми впізнали за залишками кожуха. Поховали їх та й пішли всією сім’єю шукати партизанів».

Перемога над німецько-фашистською Німеччиною кувалась не тільки діючою армією на фронтах. Значний внесок у боротьбу з ворогом зробили й партизани. «Рейкова війна», організована ними,   виводила з ладу сотні кілометрів залізниці. Партизанське з’єднання особливого призначення під командуванням полковника Антона Бринського, до якого примкнуло сімейство Легких, здійснило  майже п’ять  тисяч  диверсій на території Білорусі та України. Партизани пустили під укіс сотні ешелонів, спалили понад 500 автомашин та 70 танків, висадили в повітря майже 100 мостів, знищили тисячі нацистів.

«Не було ні дня, ні ночі, щоб ми не виходили на завдання. Нашим обов’язком було не допустити руху потягів залізничною лінією Лунінець–Сарни. Загін зумів на три місяці заблокувати сполучення між цими станціями. Вночі підривали ешелони, руйнували залізничне полотно і на підводах вивозили рейки якомога далі у ліс, щоб фашистам було важче його відновити. На день поверталися на базу. Як тільки фашисти відновлювали колію, ми знову вибирали місце та за одну ніч руйнували залізничне полотно.  Так тривало три місяці. А ще було завдання підривати мости. На річці Случ біля села Колки підривали, на Горині підривали. Як зараз пам’ятаю, пішли на завдання. Були з нами там Федір Ососкало, Андрій Легкий, Андрій Бойко. Міст охороняв посилений німецький гарнізон зі Століна. Ососкало пішов у  бік і почав камінці в річку кидати, ніби хтось підпливає до мосту. Німці почули шум та відкрили вогонь. А в той час Бойку  вдалося пролізти та  підкласти під міст міни. Як тільки він повернувся назад, міст пішов димом до неба. Такий вибух був, що в будівлях поблизу вікна повилітали».

Розвідувально-диверсійна  партизанська бригада Степана  Каплуна, в якій безпосередньо воював Володимир Легкий, для боротьби з фашистами отримувала суттєву допомогу з «великої землі».

«Ми через ніч отримували літаками різні вантажі. Найбільше – зброю та боєприпаси. Крупу та цукор теж мали з тилу. А от м’ясні продукти  партизани роздобували самі. У Століні ми розбили жандармерію й забрали  у німців 150 голів великої рогатої худоби.  Пам’ятаю також, як до нас сам Сидір Ковпак приїжджав із проханням  допомогти його партизанському з’єднанню переправитися через Горинь, бачив також партизанських командирів Сабурова, Абакумова, Федорова. Загони під їхнім командуванням приходили рейдами зі сходу, і ми всім допомагали».

Після приходу радянських військ потреба у діяльності партизанських загонів відпала, й переважну більшість бійців мобілізували до  армії. Запасний полк, у який потрапив служити у 1944 році Володимир Легкий, базувався у  Здолбунові.

«Коли нас  повезли потягом, то поблизу Шепетівки на ешелон вночі налетіли німецькі бомбардувальники. П’ять вагонів згоріло разом із солдатами. Пряме попадання було. Я ж вискочив в одній гімнастерці й дивом врятувався.  Повернувся назад у Здолбунів,  звідки мене направили в 3-тю гвардійську бронетанкову армію, призначивши в фронтову розвідку. Побув там десь два  місяці, а потім мене перекинули в танкову роту».

null
Таким був Володя Легкий в роки Другої світової. Родинне фото.

Дубно, Броди, Львів, Ужгород, Тернопіль – міста, які з тяжкими боями довелося визволяти Володимиру Легкому разом зі своїми побратимами. Груди ветерана прикрашають бойові нагороди - ордени Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни I ступеня, медалі «За взяття Берліна», «За взяття Праги». Та найбільше він дорожить медаллю «За бойові заслуги».

«Після тяжких боїв наша танкова армія прорвала фронт. Ідемо вночі німецьким тилом колоною. Генерал Рибалко дав наказ танкам ввімкнути фари, щоб німці думали, що то їхні частини  відступають. Поки вони розібралися що до чого, то ми за 170 кілометрів у німецькому тилу  опинились, в  одному з містечок.  Тихо, спокійно, дай, думаю, пройдуся. Іду з солдатом, аж бачу їде мотоцикліст, ближче – а то німець.  Ми його зупинили, а це виявився зв’язковий, що перевозив документи. Забрав я у фашиста його парабелум,  сідаю ззаду того мотоцикліста і показую німцю дорогу до нашого штабу. А сам кричу якнайголосніше «Не стрілять!», бо ж німець їде, а кругом скрізь вже наші солдати, можуть вогонь відкрити.  Завів, зрештою, того мотоцикліста до  штабу – документи виявились дуже важливими. За такий вчинок почали шукати мені орден -  не знайшли, тож медаль «За бойові заслуги» мені й вручили». 

Пережити ж довелося багато: скрізь і всюди чатувала небезпека й життя висіло на волосині від смерті.

 «Підійшли ми  до Берліна. Розташувалися, обідаємо. Аж тут заговорило вороже радіо: «Внимание, говорит Берлин! Солдаты  и офицеры, вам так далеко будет Берлин, как немцам Москва!»  Ми сміємося між собою, і  якраз в цей час почала бити наша артилерія, прозвучала команда «По машинах!». І ми взяли Берлін за 10 днів! А тут у Празі чехи проти окупантів повстали, й покликали на допомогу. Наша танкова армія з ходу захопила Дрезден, форсувала Ельбу і прямо на Прагу. Німці втікають, а чехи зустрічають нас із квітами. День Перемоги я зустрів у Чехії,  а от святкувати довелося вже в Австрії, куди переправилася наша військова частина».

null
Рівнянин Володимир Легкий. Фото Яни Замкової

День Перемоги – це в першу чергу свято тих, хто пройшов фронтовими дорогами. Жаль тільки, що з кожним роком більше додається сивини на їхніх скронях, а їх самих стає все менше. Даються взнаки  обпалені війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. Але на  цьому тлі вражають прояви їхньої вірності, мужності, героїзму. Усе – заради того, щоб ми сьогодні могли жити, радіти, любити...

null
 
 
 

 В День памяті й примирення Володимир Легкий прийшов покласти квіти на могили  героїв нинішньої війни. Фото Яни Замкової.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews
Загрузка...