Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

У Рівному вперше презентували книгу на тему жінки у сталінських таборах

12.05.2018 21:25   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Презентація книги Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» відбулася 11 травня в Рівному в межах V Всеукраїнської науково-практичної конференції «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах» (організована ГО «ЦСПП «Мнемоніка» за підтримки Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні).

Ця книга унікальна своїм підходом до розкриття цієї важкої теми, на яку жінки, які відбули покарання в сталінських виправно-трудових таборах, залишили дуже скупі спогади. На цю тему, зазвичай, більше мовчать, аніж говорять.

Проте львів’янка Оксана Кісь спромоглася на перше історико-антропологічне дослідження повсякденного життя українок-політв’язнів ГУЛАГу. Тому книжка не має аналогів в Україні.  Застосовуючи феміністський підхід до вивчення жіночого минулого, вчена аналізує особисті спогади колишніх невільниць та наводить офіційні документи, докладно висвітлюючи різні сторони табірного повсякдення українських жінок.

null

У книзі подано жіночі методи пристосування, виживання та протидії руйнівному впливові режиму на в’язнів, що допомагали невільницям зберігати основні соціальні ідентичності й в умовах табірного обезличення й нестерпних умовах побуту та життя, усе ж залишатися людьми, жінками, українками.

Знайомство з новою книгою для рівнян завжди подія. На презентацію прийшло чимало молоді. Презентована книга львів'янки Оксани Кісь - відомого історика і дослідниці - "Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти" викликала неабияке зацікавлення в аудиторії.

null
Фото Л. Марчук

Дослідження опирається на спогади жінок, які пережили ув’язнення в таборах і в’язницях ГУЛАГу, передусім у 1940—1950-х роках. Наводяться їхні мемуари, листи, збірки спогадів колишніх ув’язнених і записані дослідниками історичні інтерв’ю з уст цих жінок. Загалом у книзі використано спогади 120 жінок. Здебільшого це були українки з західних регіонів, які були причетні до національного підпілля, співпрацюючи з ОУН і УПА, або ж були членами сімей вояків УПА і підтримували національно-визвольний рух. Оксана Кісь використала також свідчення і представниць інших національностей (польок, росіянок, єврейок, німкень), у спогадах яких були виразні сюжети про українських жінок.

– У 90-х роках табу на дослідження і обговорення політичних репресій було знято. У ЗМІ ця тема обговорювалася, але в дуже загальних рисах. До конкретики мова практично ніколи не доходила, хоча політв’язні і згадували про жахливі умови таборів, в яких вони перебували практично на межі життя та смерті, – розповідає дослідниця Оксана Кісь. – Для жінок, як і для всіх в’язнів ГУЛАГу, важкий 12-годинний робочий день був звичною справою. Норма про 8-годинний відпочинок на практиці не виконувалася. Часто цей відпочинок зводився до кількох годин у цілком неприйнятних побутових умовах в бараках, які були перенаселені, холодні, задушливі та часто брудні. За нормами ГУЛАГу, на кожного в’язня передбачалося 2 квадратних метри житлової площі, але на практиці це частенько було лиш 1-1,5 квадратних метри.

У бараках панувала цілковита антисанітарія, адже не було жодних умов для особистої гігієни. Відповідно, поширювалися різноманітні захворювання. У період війни, коли вся радянська економіка спрямовувалася на фронт, очевидно, політв’язні були найбільш упослідженою соціальною групою в СРСР. Серед в’язнів масово поширювалися страшні хвороби — дистрофія, пелагра, туберкульоз, тиф та інші. Фактично, вони були приречені на смерть, не отримуючи ані достатньо харчування, ані одягу чи взуття, ані медичної допомоги.

Жінки згадують, як промерзало наскрізь їхнє взуття — так звані чуні з грубих ватяних штанів, до яких прикріплювалася дротом автомобільна гума. Уся ця конструкція промокала наскрізь, примерзала до ноги, тому іноді її доводилося здирати разом зі шкірою. Обмороження були масовим явищем. Очевидно, що зберегти хоча б якесь здоров’я в таких жахливих умовах, було за межею можливого.

Однак українки трималися разом, гуртувалися, утворюючи певні спільноти-земляцтва саме за національною ознакою. Про українок розповідають жінки інших національностей, що вони цілеспрямовано намагалися прикрасити, одомашнити навіть той жахливий побут: якось вимити, обладнати, впорядкувати і навіть причепурити свої бараки. Бо барак – це було їхнє житло, тут вони спілкувалися на теми, не дозволені у таборах, і загалом займалися речами, які були суворо заборонені: співали, вишивали, переказували літературні твори і навіть навчали одна одну іноземних мов.

У таборах українки асоціювали себе як групу, яка протистоїть системі. Вистояти, вижити в таборі, не зламатися  означало перемогти. І допомагало їм в цьому жіноче посестринство та ще глибока віра в Бога.

– Жінкам вдавалося виготовляти з чорного хліба вервечки, із зубних щіточок — хрестики, вишивати на якихось клаптиках тканини іконки, до яких вони зверталися як до справжнього церковного образу. Вони влаштовували спільні групові молебні у неділі та імпровізовані літургії на великі свята. Жінки самі виконували літургійні ролі священика й дяка, які в звичайному житті були абсолютно недоступні для жінок. У тих умовах їхня потреба в Службі Божій як формі колективного спілкування з Богом була сильніша за приписи церковного канону, – розповідає Оксана Кісь.

За словами дослідниці, жінкам допомогло вижити те, що вони заповнювали духовну порожнечу творчістю. Навіть у тих нелюдських умовах, які мали би вбити в людині все людське, довівши її до рівня тваринних інстинктів, натомість потреба в прекрасному загострювалася і навіть ті жінки, які ніколи не спостерігали за собою хисту до поетичної творчості, починали складати вірші чи пісні. А вишивали практично всі. І табірна вишивка — це нерідко маленький клаптик, на якому вишиті маленькі бліденькі квіточки, ангели, хрестики тощо. Ця маленька серветочка ставала символом спільноти, знаком причетності до свого кола. Найчастіше їх вишивали не для себе, а дарували подрузі чи другу, таким чином позначаючи середовище своїх.

В’язнів позбавляли імен взамін на номери. Це один із прийомів людського обезличення. Невільниця, яка має номер, уже не має статі. Мішкуватий, безбарвний, грубий одяг також був позбавлений ознак жіночності. Утім, українки докладали зусиль до пристосування своєї одежі, яка нерідко була знята з військовополонених чи, можливо, навіть убитих. Жінки намагалися його допасувати до своєї фігури. Перешивали, перекроювали, оздоблювали одяг, пришиваючи до нього якесь примітивне мереживо. Звісно, виснажені надривною працею, нелюдськими умовами, голодом та хворобами, очевидно, що вони мали жалюгідний вигляд. Але у багатьох спогадах, як чоловічих, так і жіночих, колишні в’язні підкреслюють те, що жінкам вдавалося краще себе зберегти. Вони не так швидко деградували фізично й морально, як чоловіки.

Тема, на яку жінки зазвичай мовчать, особливо важка. Відомо з багатьох інших джерел, що в таборах було дуже поширене сексуальне насильство. Чимало українок стали жертвами зґвалтувань (жодна невільниця не могла бути від цього якось захищена), проте у їхніх спогадах вони про це не розповідають.

А Оксана Кісь пояснює, що мовчання – це наслідок дуже глибокої травми, почуття сорому й болю. Натомість, у спогадах чоловіків-політв’язнів є розповіді про те, що невільниці ставали жертвами масових зґвалтувань кримінальними злочинцями за потурання наглядачів і зловживання самих охоронців, які використовували свою владу і доступ до ресурсів для того, щоб за шматок хліба купити жіноче тіло.

Проте було в таборах і кохання. Хоч адміністрація ГУЛАГу вживала суворих заходів, щоб розмежувати чоловіків і жінок, однак в’язні перетиналися на об’єктах виробництва і зав’язувалася міцна дружба, яка з часом переростала в кохання.

Незважаючи на табірні умови й обставини, жінки в таборах народжували. Материнство в таборах – також тема неймовірно важка й болюча. Адже народжували не від коханих чоловіків.  Частина жінок, які отримали великі терміни ув’язнення – 20-25 років, усвідомлювали, що коли навіть доживуть до кінця терміну, то вже будуть не в тому віці й здоров’ї, щоб народити дитину. Тому ряд жінок приймали важке рішення про народження дитини в неволі. Проте, коли дитя з’являлося на світ внаслідок зґвалтування чи примусової проституції, таке материнство навряд чи було радісним.

null
Фото Л. Марчук

Для жінок, які завагітніли в ув’язненні чи були засуджені з немовлям у руках, материнство було великою трагедією, тому що дітей у них відбирали. Погодувавши дитинку до року, нещасна мати знову йшла на лісоповал чи шахту, а немовлят передавали в радянські сиротинці й для багатьох матерів ці діти були втрачені назавжди... Лише у поодиноких випадках домагалися передачі дитини на виховання рідним, коли родичі про це клопотали, обходячи різні ккабінети та пишучи листи у всі інстанції. У такої жінки залишався шанс бодай колись повернутися до дитини.

Книжка Оксани Кісь проливає світло й на багато інших аспектів табірного життя. Але в цілому книжка не про те, як у сталінських таборах помирали нещасні жертви режиму (хоч так і було), а про те, як навіть у тих неоюдських умовах залишалися людьми. І головне - що тримало, давало внутрішню стійкість і снагу до життя. Саме в цьому цінність цього дослідження.

null
Оксана Кісь та рівненський історик Віктор Мисан. Фото Г. Данильчук

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   460