Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Невісточка-донечка. Бувальщина з циклу «Життєві історії».

Щороку, в другу неділю травня в Україні відзначають День матері

12.05.2018 23:28   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

 Добратися до села із районного центру під вечір виявилося непросто: усі маршрутні автобуси вже відкурсували. Отож доводилося сподіватися лише на попутний транспорт. На зупинці у цю пізню пору також нікого не було. Та вже за мить підійшла літня жінка, з памороззю у волоссі.

– Отак завжди! Як тільки поїду провідати свою ріднесеньку кровиночку, то обов’язково запізнюся на автобус, – привітавшись, розпочала розмову жінка. – Вже й чоловік мене сварить, старші доньки скоса поглядають: що це за любов така до невістки? А хіба ж можу я їм розповісти, який біль носила у своєму серці довгі роки, скільки сліз потай вилила. Оце лишень трохи заспокоїлась, адже можу пригорнути, поцілувати свою дорогу Надійку. Вам можу розповісти, адже ви людина стороння. А рідним – ні, не можу, осудять, а то ще й зневажати будуть.

...Із Михайлом своїм ми одружилися з любові. Зустрілися якось поглядами, та й так і прикипіли одне до одного назавжди. Жили душа в душу. Ніякої обіди намагалися не чинити одне одному. Коли відчула, що під серцем б’ється дитина й повідомила йому, раділи однаковісінько обоє. Дуже хотіли, щоб народилася донечка. Так воно й сталося. Маленьку Марійку чоловік любив до безтями. Доглядав, ніжно тулив до грудей її русяву голівку. А я, відчувши, що вагітна знову, стала побоюватися, чи буде чоловік так само любити другу дитину, як любить Марійку. Цього разу Михайло вже чекав на сина. Знаєте, кожен батько хоче мати продовжувача свого роду. Він так чекав сина, що вже й ім’я йому придумав. Але знову народилася дівчинка. У перші хвилини я навіть не зрозуміла, як могло таке трапитися, і запитала у лікаря:

– А хлопчик де?

– А хлопчик буде пізніше, – відповів, усміхаючись лікар.

І хоча чоловік не подавав виду, що незадоволений тим, що його мрія не збулася, я намагалася Тетянку і стригти по-хлоп’ячому, і виховувала в більшій вимогливості, допоки не побачила, з якою любов’ю мій Михайло зав’язував банти на кучерявій голівоньці донечки, а ще наказував Марійці оберігати меншу сестричку.

Про третю дитину не задумувались, але я знову завагітніла. Цього разу чоловік був переконаний: обов’язково має бути син.

У пологовому відділенні лікарні мені довелося лежати в палаті з жінкою, у якої вже було два хлопці, і вона ніяк не могла зрозуміти мого бажання народити сина, адже сама понад усе хотіла мати донечку. Дівчинка – то і помічниця матері, і радість в хаті, – все говорила та жінка. Та й на старість дочка не покине батька-матері, а хлопець як завіється світами, то й не дочекаєшся його.

Наші діти з’явилися на світ майже одночасно. Тільки я знову народила дівчинку, а моя сусідка – хлопчика. Кому із нас першій прийшла думка обмінятися дітьми, не пам’ятаю, але ми змовилися повідомити рідним, що я маю сина, вона ж навпаки – доньку. Сказали – зробили. Якихось проблем з цим не вийшло. Мій Михайло був на сьомому небі від щастя: нарешті дочекався нащадка. Я ж і любила, голубила Дмитрика, а душею була там – зі своєю донечкою. Птахою рвалася туди полетіти, бодай краєм ока на неї подивитися.

Були миті, що хотілося про все чоловікові розповісти, проте коли бачила, як він біля синочка упадає, зупинялася на півдорозі. Та й гніву його боялася. Бувало, зберуся в район за покупками, а сама до донечки й полину. Пройдуся повз подвір’я, подивлюся на неї зблизька, так серце й заспокою. Часто собі таких подорожей не дозволяла, адже це ж село, люди відразу запідозрять неладне. Добре, що хоч названі батьки мою Надійку берегли. Тримали в строгості, але й ласки вона не була жадна.

Дмитрик ріс хворобливим. Клопоту з ним маленьким було чимало. Коли вже підріс, від батька не відходив: всім цікавився, всьому намагався навчитися, мені допомагав. Я дуже боялася, що він не буде схожим на нас із чоловіком. Але недарма говорять, що дитина набирає рис обличчя тих батьків, котрі її виховують. Отож не раз доводилося чути, як говорили: „Ваш Дмитро – викапаний батько”. І тоді в мене від серця відлягало. Вам важко збагнути, як ото таку таємницю в собі носити, а я  цей тягар півжиття проносила.

Хвалити Бога Дмитрик і школу добре закінчив, і  армію відслужив, училище закінчив й влаштувався в районі на заводі працювати. Спочатку кожних вихідних додому приїздив, допомагав по господарству, а то бачу, все рідші та коротші його відвідини стали. Запитую його, а він трохи засоромився, а тоді й признався, що дівчину має, Надійкою звати. Що творилося в моїй душі в ту мить, годі й говорити. Перше, про що подумала: «Та це ж, напевно, моя Надійка».  Правда, того дня я від Дмитра більше нічого не добилася. А згодом кажу йому, що привозь та познайом з нами свою дівчину, хочемо побачити майбутню невістку. А сама тільки в Бога й просила, щоб зробив  так, як я собі в думках вимріяла.  І коли одного дня син зайшов до хати за руку з дівчиною, я переконалася, що Господь почув мої молитви: переді мною стояла моя Надійка, ріднесенька, дорогесенька донечка.

Лише якась невидима сила втримала мене від необдуманого кроку, адже я готова була все розповісти, і тоді б наробила лиха. А так цю таємницю заберу з собою у могилу, адже моєї спільниці немає в  живих, сама маю нести таку важку ношу. А ще надолужувати все те, що упустила раніше. Діти  мої живуть як голуб’ята, у ладу з совістю, люблять одне одного, і я біля них відпочиваю душею. Тільки рідні закидають мені, що надто невістку люблю. А що я можу їм відповісти? Як заперечити?

Із-за рогу вигулькнула вантажівка й на хвильку призупинилася. Водій, мабуть, знайомий співрозмовниці, погукав: «Додому, тітко Мокрино, то сідайте». Жінка швидко зібрала свої сумки, попрощалася, й поспішила до автомобіля. Я ж дивилася їй услід із думкою, чи ж ми справді самі будівничі свого життя, а чи хтось таки керує нашею долею?


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   832