Того дня, коли дідусь Тимофій вибрався на маршрутку, щоб їхати у свої щоденні мандри, погода була не вельми добра. Та це для нього не мало значення. Сил не мав, але його плани не мінялися – помаленьку йшов.

Коли придибав на зупинку, людей чомусь стояло багато як ніколи. Усі кудись поспішали, та ще й маршрутка затримувалася. Пасажири казали, що вона десь по дорозі обломилася. Ті, що поспішали до праці, помітно нервували. Ходили сюди-туди, ніби це вплине на прибуття автотранспорту. Аж ось із-за рогу появилася маршрутка білого кольору. Усі збурились, як вода у чайнику, почали штовхатися, викрикувати – так вони упорядковували чергу. Бідного худорлявого дідуся Тимофія виштовхнули зі свого горлатого товариства геть, та ще хтось і кинув спересердя: «І куди ще цей старий преться? Сидів би вдома такої погоди!»

Маршрутка повільно зупинилась, двері відчинились і всією масою, як лавина люди уперлись у двері машини. Вони так пхались, що й не описати: хто боком, хто спиною, хто грудьми – все одно, що на амбразуру падали. Під деревом стояв лиш спертий на свій ціпок дідусь Тимофій. Він опинився за бортом не лише маршрутки, але й життя, яке його останнім часом добре побило. Він дивився на завантаження маршрутки пасажирами і на його очах появилися сльози. «Знову не поїду й сьогодні», – промовив сам до себе. «О, дивись, старий плаче, що залишиться…», – зареготав на всю горлянку рижий здоровій. Усі погляди людей спрямувалися на старого, що мовчки стояв під деревом. Серед пасажирів була і Орися, його сусідка. Жінка не витримала і стала пхатися назад із черги, щоб вийти до дідуся, але це було неможливо. Орися голосно сказала: «Ви, хами, як вам не соромно? Та це ж Тимофій Іванович Пилипенко! Він фронтовик, військовий лікар. У нього нещодавно померла дружина, а син з невісткою загинули в автомобільній катастрофі. Вони з дружиною виховали онука, котрий став військовим і зараз воює на сході. Хіба можна бути такими черствими?»

Натовп затих. Водій мовчав, давши волю пасажирам, а тоді вийшов з кабіни, підійшов до Тимофія Івановича і промовив: «Ходіть зі мною». І дідусь потупцяв поруч із водієм Леонідом, високим, зі спортивною статурою чоловіком. Водій відчинив дверцята кабіни, підняв дідуся і посадовив на крісло біля водія.

– Дякую, синочку,  – звернувся Тимофій Іванович до водія.

– Та немає за що. Просто я вам співчуваю. У мене брат в АТО, може, десь пересікається з вашим онуком?

– Може, – мовив старенький. – А я уже відвоював. Пройшов аж до Берліна у Другій світовій. Там ми й познайомились із моєю Оленькою. Вона була операційною медсестрою. Гарна, молода, на десять літ молодша за мене. А як ми кохали одне одного! Вона мене лише називала «Тимофійку», навіть коли були вже в літах. Тепер я залишився сам. Я їду до неї, моєї синьоокої Олюні. Протягом життя ми шанували одне одного, бо любили. Щодня намагаюся поїхати до неї, хоч не завжди вдається, а так хочеться побути там, де вона лежить!

– То ви щасливі були в шлюбі. Нині, на жаль, це рідкість… – мовив водій.

– Так, ми були дуже щасливі. Якщо шлюб нещасливий, то чи потрібен він взагалі? – По худорлявому обличчю пробігла щира усмішка. Вочевидь, дідусь згадав щось щемке для його душі, що було пов’язано із його коханням.

Під’їхали до кладовища, людей в салоні залишилося небагато. Водій допоміг вийти дідусеві з маршрутного таксі, потиснув йому руку і той дрібненькими кроками попрямував до могили своєї половинки.

Ще цілий рік навідувався він на могилу до своєї Ольги Степанівни, доброї, коханої жінки. Одного разу прийшов, поклав квіти, сів біля могили і заснув вічним сном.

Сусіди довідались про його смерть і повідомили онука Родіона. Усі разом відпровадили дідуся Тимофія у світ Озіріса. Тепер вони з Ольгою Степанівною нарешті разом.