Люди недарма кажуть: «Не оціниш, поки не втратиш». У житті я втрачала багато і часто. Та чи не найболючішою втратою, стала смерть сестри, з якою ми разом росли. Вона була молодшою від мене на два роки. Коли лікувалася в онкодиспансері, я допомагала їй грішми. А після її похорону я залишилася без грошей, без здоров’я і у великій депресії.

У такому стані разом з подругами нелегально вирушила до Італії. Через знайомих розшукали ми туристичне агентство, яке займалося нелегальним перевезенням через кордон. Нас зібрали вісім чоловік і поетапно, через Словаччину, а далі через Австрію, різними видами транспорту перевезли нас через кордон. Це тепер безвіз і перетнути кордон легше, та й залишаються за кордоном, а коли я їхала, тоді це було дуже небезпечно. Та коли не знаєш, що на тебе чекає, то легше.

Виїхали ми з Рівного 7 вересня, а приїхали до Італії лише 17-го, та й то лише у прикордонну зону. А далі – добирайтеся, мовляв, самі… Нас зустріли знайомі заробітчанки, влаштували на квартиру. Не буду розповідати, як боляче було дивитися на разючу різницю між Європою і Україною. Скажу лише, що відчула себе дуже нещасною. Було соромно за нашу державу і наше керівництво. Адже вони ще й досі не бачать проблеми і нічогісінько не зробили для того, аби люди не залишали своїх домівок. Тоді я усвідомила: наша влада не для нас. Образа і біль опанували мною, пекучий        сором за нашу несправедливу і неукраїнську владу.

Що мене очікувало? Чужа країна, неподібна до нашої мова, 24 години на добу –старі люди, енергетичні вампіри, примхи яких ти мусиш виконувати. Неволя – ось що чекало мене і усіх наших заробітчан за кордоном.

Я пишу ці рядки для тих, хто ще плекає ілюзію поїздки на заробітки. І хочу застерегти: ті гроші, що ви заробите – це ваші хвороби, недоглянуті діти, котрі не будуть цінувати зароблене вашими руками й ціною втраченого здоров’я, це ваші сльози й ностальгія… Усе це не можна компенсувати ніякими статками. А ще затямте: у чужій країні ви там не потрібні. Там потребують тільки вашої праці.

Я жила у курортному містечку Вербанія-Інтра, що за 120 км від Мілану. В екстрімі вивчила мову, стала добре її розуміти і навіть трохи читати. Повіддавала борги, заробила кілька тисяч євро і через два роки повернулася додому – до своїх внученят, у свою знедолену й брудну, закидану пластиком, із бродячими псами і сумними людськими обличчями, розхристану й обмануту Україну…

Дві тисячі наших молодих чудових жінок – мам, дружин, дочок і синів поневіряється лише в одному містечку Італії – на 50 тисяч жителів. Плачуть, сумують і чекають кращих часів для України. На жаль, декотрі дочекалися, що привезли їх додому в урнах вже мертвими.

Після усього, що довелося мені побачити й пережити, хотіла б тепер сказати: борімося і берімося за наше з вами майбутнє вдома. Це буде краще і для нас, і для наших дітей. А ще, гірко констатувати, але таку проблему маємо: коли перші слова в італійської дитини «мама» і «дякую», то у нашої – «мама» і «дай-дай». Учімо своїх дітей власним прикладом. Навчаючись в інших, не цураймося свого. І нехай нам Бог допомагає!

Розповідь записана від Валентини П. з м. Рівне. Там, в Італії жінка стала писати вірші, виливаючи в поезії свої почуття. Ось одна з її поезій. 

***

Мені наснились італійські дзвони,

Я чую їх неначе наяву,

І по камінню в сутінках вечірніх

Сама одна по березі бреду.

Тут нас ніхто нікого не тримає.

Я вільна сісти на літак – і все.

Вони ж ніколи нас не зрозуміють,

І нашу бідність, що у світ несе.

Щасливі люди не бажають знати

Той присмак сліз із болем на губах,

І сум душі, і ту велику втрату,

Яка єднає по чужинах нас.

Прокинулась. Я вдома, слава Богу!

О, Господи! Який то був кошмар…

Прийми молитву за овець бездомних

І поверни їх до своїх кошар.