Ось уже рік всупереч прийнятому згідно чинного законодавства рішенню міської влади пам’ятник Миколі Приходьку на Привокзальній площі в Здолбунові непорушний. Сподіваюся, споглядаємо на нього останні дні… Невдовзі він логічно, доцільно й цивілізовано займе місце в історико-краєзнавчому музеї. Не може погруддя співробітника НКВС бути візитівкою м. Здолбунова.

У недавній суперечці  на цю тему у Фейсбуці кілька ботів спробували робити «погоду», прикриваючись історією та пам’яттю. Ви, панове, підніміть свою «п’яту точку» та відвідайте в Рівному на вул. Відінській галузевий архів обласного управління СБУ. Візьміть паспорт. Напишіть заяву. І у вас буде можливість побачити вповні, можливо відчути весь трагізм історії краю середини ХХ століття. Лише засуджених судами, «трійками», ОСО… тут зберігається понад 25 тисяч справ. А це ж не папір, це тисячі людських життів…

У 2006 р. вийшов перший том «Реабілітовані історією. Рівненська область». У травні 2018 р. в історико-краєзнавчому музеї Здолбунова відбулася презентація сьомого тому. Від третього тому тут подається поіменний покажчик. Сьомий том закінчується буквою «П». Очевидно матимемо ще три книги з анотаціями про засуджених. У кожному з томів до трьох тисяч імен і людських трагедій… Ці книги є в усіх бібліотеках району. Зайдіть і поцікавтеся. Можливо знайдете когось зі своєї родини…

Вище йшла мова лише про тих, кого судили. В архіві Рівненського обласного управління поліції зберігаються ще до ста тисяч справ на мешканців Рівненщини, яких не судили, а вислали (зігнали, депортували) в адміністративному порядку без суду і слідства в Казахстан, Сибір, Середню Азію. А це щонайменше 15 відсотків населення краю. Підставою для виселення слугувало те, що хтось із родини перебував у повстанцях, хтось підтримував чи допомагав їм або ж підставою для виселення був банальний наклеп.

Зрештою, зайдіть у Здолбунівський історико-краєзнавчий музей, де п. Олег Тищенко і розкаже, і покаже: хто, як, за що, чому, скільки…

На захист пам’ятника М. Приходьку збіглися політична босота і тітушня, а також з десяток мешканців мікрорайону, все життя яких пройшло поруч з цим «героєм». Останні очевидно керувалися бажанням нагадати про себе «забутих», згадати свої молоді роки та будь-що «насолити» владі.

Серед збирачів підписів за збереження пам’ятника і учитель Здолбунівської ЗОШ №5. У першій школі «пахне» злодій і здирник. Про пані зі школи №6 я писав у січні. Складається враження, що завідуючий відділом освіти та голова Здолбунівської РДА на пару щось не те курять… 

Микола Приходько і Леонід Маслов – біографії, що самі за себе говорять

 “Кто был никем, тот станет всем» – з вантажника – до керівника постачання та до чекіста. Шлях Миколи Приходька

 Микола Приходько народився 13 квітня 1920 року в околиці м. Здолбунів у родині, яка мешкала в будиночку поблизу залізниці, праворуч від залізничного переїзду на Здовбицю по вул. Окольній (з 1939 р. – Ф. Дзержинського, тепер – 8-го Березня).

Батьки Миколи – Тарас Панасович і Наталія Антонівна працювали на залізниці. 1923 р. мама померла. Згодом батько одружився вдруге.

Ризький договір 18.03.1921 р. юридично зафіксував, що наш край увійшов до Волинського воєводства Другої Речі Посполитої.  

Економічна політика польської адміністрації мало сприяла розвитку краю, розореного Великою та наступними війнами, що тривали до осені 1920 р. Звідси – бідність, безробіття, еміграція… Саме за таких обставин пройшло дитинство Миколи.  

Фізично міцний, ініціативний Микола Приходько серед товаришів користувався авторитетом. Навчався в семикласній «повшехній» школі ім. Тадеуша Костюшка. Тепер тут центр творчості дітей та юнацтва (вул. Шкільна, 1).

Юний Микола Приходько. Фото з мережі Інтернет

Відомо, що ані винятковими успіхами, ані дисципліною хлопець не відзначався. Воно й зрозуміло – «лютувала» педагогіка панської Польщі. По закінченні 4-х класів Микола пішов самостійно заробляти на хліб, що було звичною практикою для його незаможних однолітків. Підробляв у Глинську в чеха-лимаря. Згодом – візником у місцевого поліціянта Підгурського. «Злі язики» подейкували, що молодий Приходько мав проблеми з законом і вже на той час мав зв’язки з «двуйкою» (2-й відділ контррозвідки Другої Речі Посполитої).

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Польща, згідно з секретними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа, мала зникнути з карти світу. Радянізація краю викликала наростаюче невдоволення. Микола Приходько сприйняв нову владу, її політику як крок до щасливого майбутнього.

Згідно з офіційною біографією часів СРСР, Микола йде працювати вантажником на залізницю. Навчається у вечірній школі. За рекомендаціями комуністів Чугунова й Удовиченка подає заяву на вступ до ще невідомого молодіжного формування – комсомолу. Приходько – заштатний інструктор Здолбунівського райкому ЛКСМУ, контролер у клубі залізничників.

Навесні 1941 р. Миколу Приходька призначили начальником постачання в одній із залізничних транспортних організацій. Складно уявити, що за неповних півтора року місцевий без освіти юнак, розпочавши вантажником, виріс до керівника постачання транспортної організації на залізничному вузлі. Тут варто звернути увагу на кадрову політику періоду радянізації. Поряд із реорганізацією господарчих структур – усунення (щонайменше) з керівних посад усіх політично неблагонадійних осіб і заміна їх «перевіреними» товаришами зі Сходу та місцевими активістами, що активно співпрацювали з НКВС.

22 червня 1941 р. Німеччина розпочала вторгнення в СРСР. За тиждень гітлерівці увійшли у Здолбунів.

М. Приходько очолив одну з евакуаційних дільниць: займався відправкою вантажів. З останнім потягом залишив Здолбунів. Поблизу Славути гітлерівці зупинили потяг. Миколу з товаришами заарештували і під конвоєм повернули у Здолбунів.

Про розвиток подій дізнаємося зі спогадів Івана Приходька: «Коли зголоднілі гітлерівці зайшли до привокзальної їдальні в Здолбунові, за допомогою кухаря Наташи [Наталії Петрівни Волошинської – В. О.] Миколі з товаришами вдалося втекти. Діставшись фронту, перепливає р. Тетерів і потрапляє в розташування радянських військ, а потім у Пензу». У повісті Дмитрія Медведєва «Сильні духом» про полон і втечу жодного слова, лише: «Доля закинула Приходька в Пензу».

У Пензі М. Приходько працював завгоспом-комірником радгоспу №24 Пензенського райтрансторгхарчу. Навесні 1942 р. НКВС направив Миколу до Москви.

Рівне гітлерівці зробили столицею України. Тут розмістилися резиденція рейхскомісара України і гауляйтера Східної Прусії Е. Коха та установи окупаційної адміністрації. Управління розвідки НКВС приймає рішення про направлення у район спецзагону НКВС. Керівне ядро склали кадрові офіцери НКВС. Командир – майор НКВС Д. Медведєв.

А також – іспанці, які прибули у СРСР після поразки у громадянській війні, та мешканці регіону, які співпрацювали з НКВС, де передбачалася діяльність загону.  

Перша група десантувалася у травні 1942 р. 25 липня – 7-а група. В її складі М. Кузнєцов (для абсолютної більшості він – Микола Грачов), М. Приходько, М. Гнидюк, Б. Сухенко, П. Голуб та лейтенанти Соколов і Волков.

Микола брав участь у засідках. Під час однієї з рухомих засідок (на фурманках) на шосе Рівне-Костопіль у формі та з пов’язками шуцполіцаїв на чолі з лейтенантом Паулем Зібертом (М. Кузнєцов) підірвали «опель-адмірал» і полонили двох офіцерів зв’язку: графа Гаана, начальника відділу зв’язку рейхскомісаріату, та імперського радника зв’язку Райса з Берліна. Серед документів – топографічна карта зі шляхами сполучення й лініями зв’язку гітлерівців в Україні, Польщі й Німеччині. Завдяки документам і свідченням полонених отримано відомості про точне розташування ставки Гітлера «Вервольф» поблизу Вінниці.

Через місяць після прибуття керівництво поставило М. Приходьку завдання відвідати Рівне і Здолбунів. Микола найперше відправився до тітки Ганни в Орестів. Вона відвела Миколу в Рівне до старшого брата Івана, який працював начальником хлібопекарні. Відбулася складна розмова. Іван погодився співпрацювати.

У Здолбунові М. Приходько відвідав родину старшої сестри Анастасії. Вона з чоловіком Михайлом Шмерегою мешкала на тодішній околиці містечка (тепер вул. І. Франка, 1).

У листопаді 1942 р. вперше відвідав Рівне М. Кузнєцов. За документами – лейтенант П. Зіберт, віртшафтофіцер, займався заготівлею продуктів у Людвипольському й Клесівському гебітах.

Згодом Кузнєцов «осів» у Рівному. Для зв’язку на хуторі за двадцять кілометрів від міста обладнали «зелений маяк». Тут передавали інформацію з «лісу» і навпаки. Пакети від спецзагону до «маяка» доставляв один кур’єр, а до Рівного – інший. Пішки, велосипедом чи кіньми курсував між містом і «маяком» і в зворотному напрямку Приходько.

21.02.1943 р. Микола привіз повідомлення від Кузнєцова. Вранці 22 лютого з пакетом відбув до Рівного. З села Козлин їхав кінною підводою, а при виїзді на шосе Тучин-Рівне між селами Нова Українка і Великий Житин його зупинив пікет фельджандармів і поліцаїв. Перевірка документів пройшла без проблем. Однак один із поліцаїв вирішив оглянути підводу, де під сіном автомат і гранати. Микола, випередивши ворогів, відкрив вогонь. Зав’язався швидкоплинний бій. Поранений М. Приходько погнав коней по шосе до Великого Житина. Але назустріч їхала вантажівка з жандармами. Микола зістрибнув у кювет, знищив папери і відстрілювався доки вистачало сил…

Так загибель М. Приходька описана у книзі «Сильні духом» і дубльована в художніх фільмах. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.12.1943 р. М. Т. Приходьку присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

***

У 1960-х роках, за участі І. Приходька, відбулася ексгумація і перепоховання решток Миколи на цвинтарі по вул. Дубенській (Рівне). Незабаром на Привокзальній площі Здолбунова відкрили пам’ятник М. Приходьку. Скульптор – працівник паровозного депо Олег Лебедєв.

РМ УРСР постановою № 174 від 23.03.1967 р. присвоїла ім’я Героя Радянського Союзу М. Т. Приходька Здолбунівській середній загальноосвітній трудовій політехнічній школі №1. Здолбунівська міська рада депутатів трудящих змінила назву вул. Осада (нині – Паркова) на вул. М. Приходька. Невдовзі через незаселеність Осади, її віддаленість (тоді околиця), чи з інших міркувань відбулося ще одне перейменування. Іменем М. Приходька назвали одну з центральних вулиць – Паркову (за СРСР – Парк Жовтневої революції). 

Чи не тому радянського героя Приходька знають тисячі, а, наприклад українського патріота Маслова – одиниці.

А от життєвий шлях родини Маслових ХХ століття – матеріал для сценарію українського фільму чи серіалу…

Леонід Маслов (17.04.1909-17.08.1943) – архітектор, дослідник, патріот

На жаль архітектор Леонід Миколайович Маслов широкому загалу невідомий. Очевидно, знають про нього одиниці, а щось-десь-колись чули щонайбільше з десяток здолбунівчан. Невідомо, чи перетиналися шляхи-дороги Маслова з Приходьком. При цьому до смерті Леоніда Маслова (як і його батьків) доклала зусиль НКВС, якій служив Микола Приходько.

Леонід Маслов.

Формат статті не дозволяє деталізувати вищеозначену тезу. Читач може відкрити книгу Д. Медведєва «Сильні духом» (К.: «Молодь», 1975), де, наприклад, на 267-270 сторінках з пафосом описано, як за наслідками вбивства М. Кузнєцовим імперського радника фінансів Геля (тут сталася помилка: Кузнєцов мав стріляти в заступника Коха Даргеля), гітлерівці заарештували й розстріляли 38 «відомих українсько-німецьких [!] націоналістів». Адже Кузнєцов «випадково» на місці вбивства «залишив» портмоне з чималою сумою банкнот і золотих червінців (для певності) та документами ОУН… 

***

Молодий волинський архітектор Леонід Маслов вирізняється з когорти дослідників української архітектури першої половини ХХ ст. тим, що започаткував дослідження української дерев’яної церковної архітектури Волині, Холмщини, Підляшшя та Лемківщини. Він першим із професійних дослідників української архітектури Волині часів Другої Речі Посполитої видавав свої праці українською мовою. Життєві шляхи Маслова і родини тісно пов’язані з Волинню і містом Здолбунів.

Батько Леоніда – Микола Васильович Маслов – народився 1880 р. у м. Лубни на Полтавщині. Навчався у Петербурзі на юридичному факультеті. Активіст Української студентської громади в Петербурзі, за що позбавлений права жити в Україні…

1917 р. Маслови переїздять до Києва. М. Маслов працює директором канцелярії Малої Ради.

Після поразки УНР у 1920 р. родина переїздить до Польщі, оселилися у Вроцлавеку поблизу Варшави. Згодом Маслови переїздять до Луцька. Тут М. Маслов займається адвокатською практикою, відстоюючи інтереси українців, а також політичною діяльністю: входить до керівних структур Волинського Українського Об’єднання (ВУО). У 1928-1935 рр. він сенатор від Волині польського сейму 3-4 скликання, з 1938 р. – заступник сенатора 5-го скликання. Декретом Міністерства релігійних визнань і освіти від 2.06.1931 р. М. Маслова призначили державним управителем маєтку Луцького православного братства Чесного Хреста. Також п. Микола – голова Українського театрального товариства та член правління Українського клубу «Рідна хата».

Восени 1939 р. Миколу Маслова, серед інших, заарештували співробітники НКВС. 1940 р. вивезли в Казахстан, де він помер у 1942 році. За іншими відомостями його розстріляли в сумнозвісній Биківні під Києвом.

Мама Леоніда – Віра Михайлівна Маслова (Лазарєва) – народилася 1885 р. у Вінниці. У 1931-1937 рр. – член управи ВУО. Її трагічну долю засвідчує відповідь на запит дружини Леоніда Маслова Євгенії. Архівна довідка від 28.08.1998 р. з генпрокуратури Республіки Казахстан: «громадянка Маслова Віра Михайлівна 1940 р. вислана з м. Луцька як соціально-небезпечний елемент у Павлодарську область Баянаульський район с. Майкаїн, де проживала на ЦЕС «Майкаїнзолото». 18.07.1941 р. заарештована. 1.12.1941 р. засуджена Судовою колегією з кримінальних справ Павлоградського обласного суду за статтями 58-2-10 ч. 2 і 58-11 КК РРФСР на 10 років «с поражением в правах» за пунктами «а», «б», «в» ст. 31 КК РРФСР на 5 років. Померла у Карагандинському таборі 14.09.1943 р.»

Леонід Маслов, 1929 р. н., закінчив природничо-математичний відділ гімназії у м. Вроцлавек. Далі – студент відділу архітектури Краківської політехніки. Двічі Леонід Маслов проходив практику в магістраті Луцька. 1931 р. – при дирекції публічних робіт. 1933-1934 рр. – на реставраційних роботах Луцького замку, де проводив дослідження, пов’язані з архітектурою замку.

Про захоплення Маслова пам’ятками архітектури та сумлінне набуття професійних знань засвідчують його статті в «Українській Ниві» (№25, №26 1934 р.) «Пам’ятки архітектури старого Луцька». У першій статті йдеться про замок Любарта, про спільні риси Луцького замку з іншими фортифікаційними спорудами Галицько-Волинської держави. У другій – про давні храми Луцька. Текст закінчується «далі буде», але продовження не друкували. Це пояснюється політичними впливами – публікації українською мовою про українську історичну спадщину на Волині польські державні інституції, м’яко кажучи, не вітали.

Леонід Маслов із Анатолієм Дублянським, який 1934 р. опублікував книгу «Луцьк. Історичний нарис», започаткували відродження на Волині україномовного викладу досліджень архітектурної спадщини з метою популяризації української культури. Цим протиставили себе офіційній Варшаві. Протистояння тривало до вересня 1939 р. При цьому Л. Маслов став першим професійним архітектором, який публікував свої праці українською мовою.

1935 року Л. Маслов, після складнощів з «Українською Нивою», публікує статті у місячнику «Znicz» («Священний вогонь»), що виходив у Луцьку: «Boznica w Lucku», «Cerkiew Iwana Bogoslowa w Lucku», «Cerkiew na Czernczycach».

Після закінчення політехніки у 09.1935-01.1937 рр. Маслов працював заступником керівника робіт на будівництві повітового староства в Любомлі, збирав матеріали по архітектурі, співпрацював з Народним музеєм Львова, багато писав. У статті «Naukowa wycieczka Tarasa Szewczenki na Wolin» детально описав працю Т. Шевченка у «Временной комиссии для разбора древних актов» і його перебування на Волині.

1936 р. дві статті молодого інженера-архітектора опублікував часопис «Життя і знання». 

1937 р. Л. Маслов сконтактував із видавництвами Львова. Місячник «Наша Батьківщина» (редактор Степан Васильович Щурат) публікує його статті «Старі муровані божниці Волині» (№3), «Церква св. Трійці в Межирічі Острозькому» (№6), «Дві церкви на Козацьких могилах» (№11). Журнал «Наша культура» – стаття «Любартів замок у Луцьку».

У травні-червні 1937 р. український мистецький гурток «Спокій» у Варшаві, Луцьку, Рівному, Кременці організував виставки. Її комісари – популярний художник-графік Ніл Хасевич та інженер-архітектор Леонід Маслов, який демонстрував тут свої проекти та поміри архітектурних пам’яток.

Того ж року Маслов перейшов на посаду секретаря техвідділу міської управи Луцька, а 17 жовтня – отримав посаду будівельного референта в міській управі Рівного. Так називали головних архітекторів міста.

Л. Маслов – учасник різноманітних виставок і конкурсів архітектурних проектів. Зокрема, у конкурсі Спілки архітекторів Речі Посполитої 1937 р. на проект костелу в Яновій Долині. Проект, виконаний спільно з Юзефом Анджеєвським, придбали зацікавлені замовники. У травні 1938 р. Маслов учасник ХІ виставки українського мистецького гуртка «Спокій» у Варшаві.

Проектна праця дещо відірвала архітектора Маслова від досліджень з історії архітектури. Відома публікація 1938 р. – «Замок у Кременці» («Наша Батьківщина», №1).

1939 р. при часописі «Наша Батьківщина» Степан Щурат започаткував «Квартальник Нашої Батьківщини». Серію відкрила монографія Л. Маслова «Архітектура Старого Луцька».

Наприкінці 1937 року Леонід Маслов познайомився з Євгенією Дублянською, донькою двоюрідного брата Анатолія Дублянського. Леонід, який нещодавно переїхав до Рівного, винаймав кімнату в Полікарпа Бульби (у 1941-1944 рр – бурмістр окупованого гітлерівцями м. Рівне) – голови батьківського комітету Рівненської української гімназії. Євгенія 1935 р. закінчила цю гімназію та часто приїздила до своїх шкільних подруг, зокрема до будинку Полікарпа Бульби. Згідно зі спогадами Євгенії Дублянської, її найперше зацікавила бібліотека Леоніда Маслова. Тоді вийшли книги Юрія Косача, Уласа Самчука, Олени Теліги. Українські книги коштували дорожче польських. Вона частенько просила книги у молодого архітектора. Відтак і зав’язалася дружба, а за тим і кохання.

Одруження Леоніда Маслова з Євгенією Дублянською. Фото з архіву. 1939 р. Надане автором

На початку 1939 р. у Луцьку, де мешкали батьки Леоніда Маслова, Євгенія і Леонід заручилися, а 2.06.1939 р. – одружилися. У пошлюбну подорож молодята поїхали до Кременця і Почаєва. Леонід багато фотографував, цікавився українським бароко, збирав старовинні книги.

Батько Євгенії – Іван Петрович Дублянський – кременецький міщанин, 1917 р. купив у Здолбунові будинок і переїхав туди з родиною. Він мав пристойну технічну освіту: до і під час Великої війни працював машиністом на залізниці. Але не міг змиритися з переходом Волині до Польщі. Згідно спогадів п. Євгенії: «батько говорив, що буде голодний, але полякам служити не буде, а також казав, що до польської школи дітей не віддасть».

Мама Євгенії – Анна Дублянська (Мазанек) – донька чеських колоністів, які оселилися в Здолбунові.

До початку Другої світової війни Леонід Маслов керував будівництвом нової школи у Рівному на Волі.

У вересні 1939 р. прийшла війна. Ось як запам’ятався той час Євгенії Масловій, згідно з її спогадами 1989 року: «Прийшов нещасливий вересень 1939 року. Прийшла «совєтська» влада. Арештовувала українську інтелігенцію за тими ж списками, за якими польська поліція переслідувала нашу «підозрілу та неблагонадійну молодь», а також стару еміграцію. Батько Леоніда – Микола Васильович заарештований ще у вересні 1939 року і пізніше вивезений у напрямку Києва. Відтоді про нього – жодної звістки. В тім часі я приїхала до них. Віру Михайлівну вивезли весною чи на осінь 1940 р. у табори, звідки вона також не повернулася.

Чоловік працював інженером, я трохи працювала в торгівельній школі. Та в мене весь час була думка – треба кудись тікати, бо я цього не витримаю, я тут задихнуся. А Леонід не хотів нікуди рушати. Тут трапилася пригода. Большевики заарештували мого товариша, якого ще раніше тягали поляки. Він студіював право. Приїхали до нього з обшуком вночі й забрали. До нас вдосвіта прибіг його брат і сказав, що енкаведисти знайшли під час обшуку фото і казали: «Ага, оце Маслов, треба над цим задуматися». Коли ми на це зважили, то Леонід погодився, що таки мусимо тікати. Після того ми вже не ночували вдома, всіляко остерігалися». (З книги: Маслова-Дублянська Євгенія. Спогади про дружина. – Одне надійне життя. – Луцьк: «Твердиня», 2009. – С. 31. – Що відмітно, чоловіка вона називала дружином).

Напередодні Нового року, долучившись до групи, Маслови вирушили на Білосток. Поблизу кордону потрапили до рук радянських прикордонників. Прізвище Маслов видалося їм підозрілим («Это или шпион, или у него «белые хвосты»). Їх завернули назад. Але за кілька днів втікачі з поміччю поляка-провідника та за значну плату все ж дісталися другого берега. Там їх затримали німці. Проте подружжя все ж дісталося Варшави, але там вже не було знайомих. Місто – без світла, води, тепла. Подалися до Кракова, де й мешкали від лютого 1940 р. до вересня 1941-го.

Леонід Маслов працював за спеціальністю і з поляками. Проектував церкву для села Команча на Лемківщині. У вільний час фотографував, міряв, замальовував церкви, описував їх історію. Результат – видана 1941 р. в Українському видавництві Кракова невеличка книжка «Дерев’яні церкви Холмщини та Підляшшя».

У вересні 1941 р. Маслови повертаються у Здолбунів до батьків Євгенії. Леонід працював інженером і викладав у рівненській будівельній школі; спілкувався з науковцями та видавцями Києва і Львова. Отримав нагороду за участь у конкурсі на кращий проект меблів із застосуванням народних мотивів (Львів).

У 1942-1943 рр. видання «Пробоєм» (Прага) публікує статті Леоніда Маслова: «Як Москва нищила українську архітектуру», «З волинських архітектурних пам’ятників», «Про святу Софію київську», «Юрій Нарбут», «Волинські замки». Мета – популяризація української історико-культурної спадщини, звеличення досягнень української культури. В такий спосіб – пером і малюнком – Маслов боровся за національне майбутнє свого народу.

Вночі 17 липня 1943 р. до будинку Дублянських у Здолбунові увірвалися гестапівці. Леоніда Маслова та Івана Дублянського забрали до рівненської в’язниці, залюдненої українською міською та сільською інтелігенцією. Дублянського все ж відпустили. Життя молодого, повного сил і творчих задумів Леоніда Маслова гітлерівці перервали 17 серпня 1943 р. в урочищі Видумка (тепер – вул. С. Бандери, неподалік перехрестя з вул. Д. Галицького).

В окупаційних умовах російського, польського, радянського й німецького режимів Маслов очолив дослідження української архітектурної спадщини. Він опублікував лише частину своїх студій. Один із його архівів (фото, записи, заміри, креслення) лишився у покинутій хаті в Здолбунові.

Леонід Маслов за своє коротке життя довів, що всупереч обставинам, сенс життя полягав у наполегливій праці на користь Батьківщини. Трагедія Леоніда Маслова в тому, що з його любов’ю до прабатьківської землі він не був потрібен ані СРСР, ані гітлерівській Німеччині, від волі яких залежало: жити йому й творити, чи бути розстріляним в якості заручника серед сотень і сотень інших волинян. Здебільшого також нам маловідомих і невідомих…

***

1 вересня 1943 р. Євгенія Маслова, якій також загрожував арешт, з мамою Анною Дублянською і півторарічною донечкою Вірою поспіхом залишили Здолбунів. 1945 р. вони осіли в Карлових Варах. 1996 р. п. Євгенія відвідала Волинь, померла 23.11.2004 р. У травні 2009 р. донька Леоніда Маслова Віра Руфер із чоловіком уперше від 1943 р. відвідала Здолбунів, місто свого народження.

Будинок у Здолбунові, де колись мешкали Маслови. Фото 2011 р. Надане автором.

Тут відшукали будинок по вул. Грушевського (трошки вище перехрестя з вул. Зеленою), в якому вона народилася. Пані Віра нічого не просила у власників колишньої оселі Дублянських-Маслових. Лише дозволу сфотографуватися біля двох могутніх смерек у дворі, які пам’ятає молодими деревцями чи то з дитинства, чи то з розповідей мами…

 Матеріал був опублікований у Здолбунівській районній газеті «Нове життя»