Здолбунівчанці Анні Василівні Нестерук 94 роки. За розповідями таких людей, як ця жінка, треба вивчати нашу історію. Тоді вона буде правдива, неприкрашена, без ідеологічних та наукових вивертів.

Поколінню, яке народилося в 1920-х роках, судилося пізнати, що таке голод, холод, репресії, непомірно тяжка праця, війна. Анна Василівна пережила випробування голодом тричі і за свій довгий вік мала стільки праці, що й на три життя вистарчило б. Важко повірити, що усі ці страшні випробування, про які вона розповіла, пережила одна людина – мала дівчинка, дівчина, згодом матір і бабуся. Втратила здоров’я й силу, була голодною й виснаженою, поневіряючись у нестерпних умовах не раз опинялась на межі, проте не втратила себе, не озлобилася на своїх гнобителів й увесь світ, а зберегла в собі внутрішнє сонце – доброту й щирість своєї душі. Сьогодні її онука з чоловіком та правнучка – єдина її родина – віддячують Анні Василівні такою ж великою любов’ю, як вона у свій час вклала у них.

Фото Людмили Марчук

Прослухавши ще раз розповідь Анни Василівни, записану на диктофон, вбачаю за необхідне викласти прямою мовою оповідачки. Адже це не що інше, як свідчення проти злочинів двох режимів – сталінського і гітлерівського.

Через голод у 1933-му втратила батька і двох братів

– Народилася я, Анна Василівна Нестерук, 1925 року в селі в селі Чорна Старокостянтинівського району Хмельницької області. Нас дітей у батьків було троє. Я була наймолодшою. Крім мене, ще виховувалося в сім’ї двоє старших братів. Батько з матір’ю, як і всі селяни, тяжко працювали, годуючи сім’ю з власного поля. У 1932 році стали засновувати колгосп. Мені було тоді 7 років, але я це дуже добре пам’ятаю: що у нас була комуна, і все від нас забрали в ту комуну. У 1933 році настав голод. Їжу шукали скрізь – поїли котів, собак і навіть ворон. Проте вижили тільки я і мама. Обидва мої брати і батько померли. Я мала тоді ще була, мала вісім років і вже не пригадую всіх деталей. Але пам’ятаю, що спершу помер старший брат, якому було 12 років, за ним батько, а тоді десятирічний молодший. Яким чином вижила я – не знаю.

Що пам’ятаю? Є епізоди, які ніколи не зітруться в пам’яті. Вже похоронили ми батька й старшого брата, залишилося нас двоє дітей. Мама залишала нас і десь ходила у пошуках їжі. Якось десь виміняла мисочку проса і сховала на горище. Як прийде, то візьме жменьку цього проса, на столі потре, на воду кине. Ми пили той відвар. Так мали протягти якийсь період. І от прийшла мама з роботи і за тим просом, щоб зварити нам тую юшку. Полізла на гору, пошукала-пошукала, а проса нема. «Діти, хто в нас був?» – питає. Брат плаче, бо мама буде сваритися. А я признаюся: «Мамо, ми з’їзли те просо, пожували і з’їли». Голодні, обнявшись, сиділи і плакали. 

Як менший брат помирав, то рясно цвіли яблуні, цвіт падав…

 Мені здалося, що той цвіт має бути їстівним і дуже смачним. Я того цвіту назбирала та й з’їла з пригоршні разом із землею. Заходжу в хату, а брат, що вже не вставав, мене питає: «Що ти їси? Дай і мені…» А у мене вже нема що йому дати. Наступного дня він помер. Пошила мати для нього полотняні штани, збили ми коробочку й похоронили братика…

Фото з мережі Інтернет

Потім стало трохи легше. На колгоспі стали варити для дітей супи. Такі великі котли, пригадую, варилося там щось схоже на суп і на визначену годину закликали дітей, хто мав силу прийти туди: «Хто може, то беріть кружечку, йдіть по суп». То я з раннього ранку вже не сплю, бігом біжу з тою кружкою, хотілося й мамі занести. Та поки дійду додому, то сама той суп з’їм. А мама мене лишала вдома і на роботу в колгосп ходила, худенька така. Я дуже добре пам’ятаю, яка вона була – самі кістки.

Друга світова і німецька неволя

У що ми були зодягнуті? Полотняна одіж і босі. Більше нічого не було. Але стали в колгоспі давати їжу. Потім вже плаття полотняні шили. Виросла я в голоді, нестатках. Уже трохи краще, тільки б жити, а тут розпочалася війна. Прийшли в село німці й скоро оголосили, щоб молодь збиралася до Німеччини. Ходить поліцай з німців по хатах, дивиться, кого з сім’ї забрати на роботу до Німеччини.

А ми з мамою думали, що мене не заберуть, тому що мама в мене одна і я в неї одна дитина. Але староста у нас був такий немилосердний, що мене першу до того списку записав. Мама голосять, і я плачу. «Забирайсь!» – кричить староста. А мені 17 років, я маленька, худенька. А німець заспокоює: «Дойче гут!» Що було робити? Полотняна торбинка на плече, мама спекли пару коржиків таких - Боже, прости – ніколи їх не забуду. Ото й усі пожитки. 3о тридцять чоловік нас зібралося з села. Німці стоять, нас вантажать на машини, а вони грають похоронний марш. Батьки й матері плачуть. Повантажили нас, привезли на станцію. Куди ми їдемо, не знаємо. І цей похоронний марш. По 20 чоловік у вагон – на замок закрили, поїзд рушає, а музика грає все той же похоронний марш. Матері голосять, мліють, але що вдієш.

Фото з мережі Інтернет

Привезли нас у Німеччину, спершу в збірний пункт, де нас сортували, кого куди відправляти. Спали ми у бараці на соломі всі покотом. Рано перекладач каже, щоб ми вставали і будуть відправляти кого куди. Приходили німці, щоб вибрати з нас кого у приватне господарство на роботу взяти. А більшість – на завод. Мене дуже хотіла взяти якась німкеня: за руку мене бере і так на мене пильно дивиться. А я стою в полотняному одязі, боса, торбиночка на плечах полотняна, а в ній - три коржики...

Може, якби я пішла до неї, то було б мені легше. Потім наші розповідали, що хто пішов до хазяїв, то хоч не голодні були. Але я не могла піти, бо ми, молодь з нашого села, домовилися, що будемо триматися разом і підтримувати один одного. То сусід мій, що був старшим від мене, узяв мене під свою опіку й наказав: «Нікуди не йди, бо пропадеш. Тримайся мене». Отак ми потрапили на завод у Кельні. Виготовляли на тому заводі автомобілі.

Розподілили нас у бараки. Кімнати ми робили умовні, шафами повідгороджували. Нас було шестеро дівчат у кімнаті, всі з одного села.

Дали мені мітлу і бочечку воду розвозити. А та німкеня прийшла за мною на роботу, а я боса, бо нема у що взутися. Німці такі були багаті, що я не знаю, чого їм бракувало, чого вони війною на нас пішли. То вона мене до майстра веде і каже, дивись, мовляв, вона боса. Старенькі німки жаліли нас. Німці взули нас у дерев’яні колодки. Ідеш і стукаєш тими колодками. Майстер був старшого віку, то розповідав, що за першої війни в Україні був, і казав: «Україна – не гут!»

Як нас привезли в Німеччину на цей завод, то було нас півтори тисячі в таборі. Строєм ведуть нас на роботу. Табір наш дротом загороджений. Поліцаї по кутках, згори  - колючий дріт. Згонять на обід. Поліцай слідкує, щоб ніхто ніде не втік. Німці жорстоко карали нас за крадіжки. Але ми були дуже голодні. А як не красти, як голодні? В їдальні одна синя капуста пісна, без нічого. Полячка стоїть на видачі. Черпачок кине тої капусти і ложку чи дві пшона, хліба не давали зовсім. Ми дуже голодували. Хлопці не витримували і, дуже ризикуючи, рили під дротом у землі нори, то декому пощастило утекти.

Від голоду рятувалися, як тільки могли

Йдемо з роботи, а німці свої бутерброди, які не з’їдали, залишали в певному місці. Ще й, бува, штовхне тебе, подасть якийсь знак, що ось там візьми. Як у них обід, то ми всі чекаємо під дверима. Тільки-но вони покинуть їдальню, то ми туди притьмом вбігаємо й хапаємо, хто що може з того, що на столі залишилося. А поліцаї за нами женуться та гумовими палицями б’ють по чому бачать: «Швайне рускій! Швайне, верум!» А нас гнав голод. Тоді забуваєш про все. Чи вмирали? Так, вмирали. З нашого села дівчина також померла в таборі.

За торбинку подарованої картоплі - штрафтабір на цілий рік

Був при заводі концтабір і штрафтабір. Я у штрафному таборі прожила цілий рік. Мене звинуватили в крадіжці. Насправді ж я нічого не крала. Пожалів мене майстер і приніс торбинку картоплі. Як я йшла в барак, то на вахті мене з цим пакетом поліцай зупинив і наробив крику, що я злодійка. Посадили мене за це на рік у каземат – штрафний табір.

Умови там страшні. На голих нарах ми спали. Нічим вкритися, нічогісінько. Так цілий рік. А до того, ще й знущалися. Дуже били гумовими палицями. Я все робила, що веліли, аби тільки уникнути побиття. Тільки через рік мене повернули в барак, де я була раніше, лишилась там і до кінця.

Не було у нас ні одягу, ні білизни. Як були у дівчат місячні, то нічого не було. Так і ходили. Щоправда, лазня була. Німці боялися вошей. То видавали такі порошки, щоб воші не заводились. Щоправда, видали нам згодом спецівки. У бараках були такі котли, де кип’ятили воду й кидали одяг варити. То як хто де пару картоплин роздобуде, то в полотняну торбинку зав’яже і туди, в той котел, опускаємо варити. Та, як поліцай вскочить і на тому піймає, то витягне ту торбинку з кип’ятку і по обличчю нею: «Русіше швайне!» 

Як прийшла я з того табору штрафного назад у барак, то дуже клопів у бараках розвелося. Натомишся, а вночі ще й виспатися не можеш. Щомісяця робили дезинфекцію, але те не допомагало.

Як стали німці на фронті відступати, то стали нас краще годувати: по шматочку хліба почали видавати.

Працювали ми безкоштовно. Як раби. У 1945 році стало трохи вільніше. Стали відпускати нас в місто з табличкою «ОSТ» – примусовий працівник. По десять осіб випускали. Хто їжу знаходив, хто підзаробіток, а хто і якісь «трофеї».

«На Родіну». Подвійні грабунки

Три роки я прожила в бараці, працюючи на німця на автозаводі. Нас звільнили американці у 1945 році. Запрошували їхати до Америки. Потім зайшли британці, а тоді - радянські війська. Сталін наказав, щоб усіх наших людей повернули на «Родіну». Всіх вишукували, тоді збирали в певних місцях. Як зібрали докупи багато людей, то видерся на спеціально споруджені підмостки якийсь чин та оголосив: «Гражданє! Хто тут вступив у брак, то він не є дійсний. Домой! Ваша жена, муж, дєті на Родінє». Дівчат відокремили. Зі мною дівчина з Ростова Тамара поруч опинилася. Йшли ми разом, а до нас військовий – капітан чи майор - підійшов і питає, чи не хотіли б ми трохи попрацювати у військовій частині, бо тут зараз усіх відправлятимуть на «Родіну». Тамара й каже: «Аня, а давай підемо!» Я погодилась, і ми три місяці працювали у військовій частині. Тамара була медсестрою, а я працювала на кухні. Можна було залишитися ще. Але я тривожилася за маму, як вона там удома сама без мене. І дуже-дуже захотілося додому. Підійшла до полковника Дашина і кажу йому, щоб відпустив, бо дуже хочу додому. А він мені каже: «Аня, не езжай на Украину, там хлеба нет. Будешь голодать и бездетное платить…» А я звідки знала, що то за бездетноє. Попри все, я таки уперлася, що хочу додому і все.

Проте не так просто було додому потрапити. Зігнали нас усіх цивільних, повантажили у вагони, а вагони до ешелону не чіпляють. Воєнні ешелони відправляють один за другим, а нас у тупик загнали, і ми стоїмо.

Масові грабунки спостерігалися тоді в Німеччині. Мирних німців грабували і радянські солдати, і цивільні не гребували взяти, що можна. Заходять до хат і беруть, що бачать. Німці тоді заможно жили. Вони боялися нашим суперечити. Боялися боронити своє майно, бо були повержені, війна скінчилася не на їхню користь. А серед наших різні люди траплялися: хто крадене мішками тягнув, а хто брав мінімум. Було таке, що забігали радянські солдати у наші вагони, розрізували наші мішки й забирали у цивільних усе, хто що собі надбав. Але й серед них різні були люди. Один мені каже: «Аня, нє надо ето. Ето всьо нажитоє». Він узяв собі лише одного костюма і одні туфлі. А я нічого не взяла. Не могла.

Жили з матір’ю в будці, потім викопали землянку…

Приїхала я у Старокостянтинів. Йдуть із нашого села Чорної люди. Кажуть, німці село спалили. Приходжу і застаю таку картину: хати нашої нема, саме згарище. Стулили ми з мамою будку, пожили трохи, а тоді землянку викопали. Стали виділяти тим людям, хто мав силу і хотів будуватися, ліс. Пішла я до голови колгоспу, щоб попросити й собі матеріалу на хату, а він мені зухвало кидає: «Работала на немцев!» Я відповіла: «Такі ж, як ви, мене й відправили!» Боялася, звісно, думала, що посадить. Але якось минулося. Різали ми з мамою удвох ті колоди, намучилися. Що то дві жінки. Чоловік в селі був тямущий в цьому ділі, то допоміг, і таки поставили ми свою хатинку. Заплатили тому майстру городиною. Але дуже набідувалася ми з матір’ю. А в 1947 році знов голод був.

Не мали чого міняти на харч, бо з Німеччини я повернулася боса. Всі мої нехитрі пожитки в мене забрали. Мати кажуть: «Бери, дочко, просо товчи, будеш возити пшоно на базар, то може, купиш собі чоботи»... 

***

У свої 94 роки Анна Василівна Нестерук має світлий розум, пам’ятає все пережите, немов кінострічку, гортає кадри свого нелегкого життя. Пригадує такі разючі деталі, як отой яблуневий цвіт у пригоршнях восьмирічної дитини, яка з голоду його з‘їла, а помираючому братику не вистарчило. Це на все життя лишилось у її пам’яті й душі як провина перед ним. Картала себе. Молилася. Та чи то вона, мала ще тоді дитина, була винна в тому, що від голоду вимерла вся чоловіча частина її сім’ї?!

Не пестила доля Анну Нестерук і згодом, у тяжкі повоєнні та й по тому, не встеляла їй дорогу килимами. Пережила жінка зраду в коханні, самій довелося виховувати сина. Працювала в колгоспі дояркою, була в числі передовичок комуністичної праці, навіть до Москви за свої здобутки їздила. Проте найпам’ятнішою неї стала поїздка у 1980-х за кордон, до Німеччини. Якимось неймовірним чином, але німці розшукали всіх тих невільників, які дожили до того часу, зібрали вже старих літніх людей і повезли до Німеччини, де, як розповідає Анна Василівна, наче в раю побувала. Адже і готельні номери були розкішні, і харчування найкраще, а що вже вітали їх, що вже шанували. В насиченій екскурсійній програмі були і відвідини того самого автомобільного заводу, на якому вони тоді, в роки Другої світової війни, працювали, були невільниками людиноненависницького гітлерівського режиму. Запропонували кожному з колишніх невільників знайти своє робоче місце. «Все дуже змінилося, як і ми самі. Але я зразу знайшла своє місце, і сльози навернулися на очі: які ж ми були тоді голодні, голі-босі, биті й принижені… А ще такі юні, по 18-20 років…», – розповідає Анна Нестерук. Німці вибачалися перед невільниками з усієї Європи за злочини гітлерівського режиму.

Виплатила Німеччина й грошові компенсації. То вже онука із зятем запропонували Анні Василівні вкласти ті кошти в нове помешкання – квартиру в Здолбунові, щоби ближче до них. Тож спродала старенька свою хатчину в селі на Хмельниччині, переїхала на Рівненщину та й уже з років п'ятнадцять мешкає в Здолбунові. Прижилася. Добре їй. Не натішиться своїм нинішнім життям, бо забезпечена усім необхідним («Коли б же я тоді так жила!»), та й не полишена в старості на самотину. Єдина біда – нема здоров’я, дається взнаки голодна й боса молодість, рабська непосильна праця: ледве пересувається старенька по хаті з двома палицями. Проте її найрідніша кровинка онука Валентина із чоловіком та правнучка – єдина родина й радість життя – люблять її і дбають про неї.

Анна Нестерук з Людмилою Суковатою та учнями Здолбунівської ЗОШ І-ІІІ ст. №6. Фото Людмили Марчук

Та й не забуває про Анну Василівну і громадська організація «МФ «Взаєморозуміння і толерантність». На початку цього року у Здолбунові нею розпочато реалізацію проекту «Служба медико-соціальної допомоги на дому, організація зустрічей та дозвілля 200 жертв націонал-соціалізму у Здолбунові й Переяслав-Хмельницькому», що фінансується німецьким Фондом «Пам'ять, відповідальність і майбутнє», яка триватиме до 2020-го року. Тож увагою й опікою Анна Нестерук не обділена. Керівник названого вище проекту ГО «МФ «Взаєморозуміння і толерантність» Людмила Суковата охоче залучає школярів до благородної місії опіки за колишніми остарбайтерами, бо краєзнавча робота та участь в подібних гуманітарних проектах чи не найкраща виховна робота, яку тільки можна запропонувати школярам.

 Розповідь записала Людмила Марчук

 На фото: Анна Нестерук з Людмилою Суковатою та учнями Здолбунівської ЗОШ І-ІІІ ст. №6.