Які механізми формують пам'ять міст? Що вони – міста – пам’ятають чи прагнуть забути? Хто визначає горизонти пам'ятання чи навпаки – амнезії? – це лише кілька з тих питань, які є предметом студій Центру «Мнемоніка». Його ядро складають викладачі й викладачки вищої школи, які прагнуть залучити до своїх роздумів тих, хто не байдужий до теоретичного осмислення питань пам'ятання / забуття. Тих, хто прагне прилучити Україну до європейської культури пам'ятання.

У здобутку ГО «Мнемоніка» останніх місяців – встановлення у Рівному «каменів спотикання». Завдяки цій ініціативі Рівне стало другим містом в Україні, де закладено такі альтернативні монументи.

(Не)пам'ятання міст (а ширше – будь-якого населеного міста, містечка, селища, села) – предмет літньої школи, яку 6–10 серпня проведено «Мнемонікою». Її лейтмотив – що міста завдяки місцевим та загальнодержавним стратегіям історичної політики хочуть забути і на чому актуалізують пам'яттєві дискурси.

Як неурядова організація, ми пропонуємо співставляти дії еліт (у т.ч. й регіональних, які, власне, й визначають символічні простори міст / містечок) з тією практикою, яка вже торована державами, котрі ще кілька десятиліть тому входили до країн «соціалістичного табору». Таке припущення спонукає до осмислення тих проектів, які реалізовані «Мнемонікою» за нетривалий час її існування.

Дилеми (не)забуття, осмислення досвіду країн Європи і України зокрема привернули увагу представників і представниць різних сфер «вільних професій»: участь у літній школі взяли учасники й учасниці, що представляли вищу школу, громадські організації, музеї та ЗМІ. Такий склад літньої школи – здобуток і «мінне поле» її організаторів і організаторок. Адже одні з її учасників та учасниць вже давно інтегрувалися в питання політики пам'яті, інші ж – хай і зацікавлені, проте новачки в цій темі. Це стало своєрідним викликом для лекторів і лекторок, яких було залучено до реалізації концепції школи.

Зрозуміло, лектура віддзеркалила задум тих, хто визначав тематичний спектр літньої школи: представити її учасникам і учасницям різні ракурси політики пам'яті. А відтак серед тих, хто читав лекції та проводив тренінги, – представники й представниці різних наукових амплуа: історії, соціології, політології та філології.

Одним словом, лекторський корпус визначався партитурою днів літньої школи: символічний простір міст у дилемах (не)пам'яті, монументи та меморіальні комплекси в культурі пам'яті міст, вшанування пам'яті жертв геноцидів у міських меморіальних ландшафтах, література та документальне кіно у вимірах колективної пам'яті, музеї і тематичні кафе як агенти колективної пам'яті.

Такі складові «системи координат» п’ятиденного заходу – результат намагання представити учасникам і учасницям не лише різні інструменти репрезентації політики пам'яті, а й агентів, котрі визначають її зміст і звучання.

Відтак своєрідним теоретичним підґрунтям, що застосований членами й членкинями «Мнемоніки», стала методика «перехресної історії». Її основна мета – засвідчувати на перший погляд очевидний факт: сприйняття індивідами й групами минулого зазнає потужного впливу політики. Отже, об’єктивної історії не існує; немає й єдиноправильних «формул» її прочитання. Натомість одностайність у сприйнятті минувшини притаманна тоталітарним і посттоталітарним суспільствам. Від неї, здається, почасти продовжує потерпати й Україна.

Цикл лекцій літньої школи відкрив співробітник Центру міської історії м. Львова Василь Расевич. Він розмірковував над тим, «Як і про що (не)пам’ятають нові мешканці старого міста». Зосередивши увагу аудиторії на подіях першої половини ХХ ст., наголошуючи на подіях Другої світової війни, лектор представив слухачам досвід новітнього міфотворення в Західній Україні, специфіку потрактування історії в цьому регіоні. Задля представлення переосмислення історії на регіональному рівні, функціонування механізмів актуалізації й амнезії В. Расевичем з-поміж інших використано постать письменника У. Самчука. Власне – його роботу головним редактором газети «Волинь», яка в 1941–1943 рр. видавалася в Рівному.

Керуючись тим очевидним фактом, що зміст символічних просторів міст суттєво визначається пам’ятниками й монументами, їх функціонуванню приділено значну увагу. Цей ракурс кодування простору, функціонуючих у них символічних посилів розкрила соціологиня Алла Петренко-Лисак (Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка) та історикиня Світлана Осіпчук (Київський політехнічний інститут, Український центр вивчення історії Голокосту).

Алла Петренко-Лисак у лекції «Візуальні коди пам’яті міст» представила слухачам основні теоретичні підходи до аналізу їх символічних просторів, провела тренінг «Як побачити пам’ять».

Світлана Осіпчук ознайомила слухачів і слухачок літньої школи з постмодерними практиками меморіалізації, що притаманні країнам Європи та США. Суттєво відрізняючись за задумами й, особливо, формами втілення, ці контрмонументи промовисто демонструють той розрив в архітектурній думці, який проліг поміж державами Заходу й тими країнами, які відносили до пострадянського простору. «Камені спотикання», що віднедавна доповнюють символічний простір двох міст України – одна з небагатьох практик прилучення нашої держави до зведення контрмонументів.

Поміж лекціями другого тематичного дня («Монументи та меморіальні комплекси в культурі пам’яті міст») Наталією Івчик та Петром Долгановим (ГО «Мнемоніка») проведено тренінг-квест «Читаючи пам’ятник». Представлення учасниками і учасницями виконаних завдань засвідчило вже відносно давно артикульовану гіпотезу: задум творців монументів далеко не завжди прочитується на індивідуальному рівні, посили архітекторів можуть не знаходити адресатів, визначати бажані «формули» сприйняття пам'ятників тими, хто щодня проходить повз них, співіснує з ними в одному просторі.

А отже – пам'ятники й монументи, попри їх фізичну присутність, не завжди виконують ту місію, яка покладається на них політичними елітами різних рівнів. А саме вони своїми ухвалами легітимізують символічний простір на макро- і мікрорівнях.

Вшанування пам’яті жертв геноцидів у меморіальних ландшафтах – одна з проблем, на якій повсякчас зосереджує увагу Центр «Мнемоніка». Представити цю проблему учасникам і учасницям літньої школи вдалося завдяки поєднанню лекцій та екскурсій.

Історик Михайло Тяглий (Український центр вивчення історії Голокосту) проілюстрував сучасні тенденції меморіалізації пам'яті жертв нацизму. Він констатував непослідовну й загалом незначну роль держави у вшануванні пам’яті жертв Голокосту. Попри це, наголосив лектор, ситуацію з пошануванням жертв нацизму покращує діяльність громадських організацій.

Це засвідчує й втілена ініціатива зі встановлення в Рівному «каменів спотикання», які відвідали учасники й учасниці заходу. Петро Долганов ознайомив їх з адвокаційною кампанією «Мнемоніки» – приклад вдалої взаємодії органів місцевого самоврядування й неурядової організації.

Екскурсії в урочище Сосонки, де покоїться прах понад 17 тисяч євреїв Рівного, що були розстріляні нацистами в листопаді 1941 р., та Великих Межиріч – колишнього містечка, яке втратило польський та єврейський компоненти своєї довоєнної полікультурності – стали ілюстрацією того, як в Україні (не)функціонує пам'ять про безневинних жертв.

Меморіал у Великих Межирічах, що зведений у липні 2005 р., – поєднання типових (інформація про кількість жертв, час їх убивства тощо) та нетипових для місць пам'яті елементів. Останній – слова подяки тих, хто ініціював та фінансував зведення меморіалу тим, хто безкорисно рятував сусідів: «З шаною до Праведників миру, які ризикували своїм життям заради врятування приречених на смерть євреїв із Великих Межиріч та навколишніх сіл під час Голокосту в Другій світовій війні. Безмежно вдячні і віддані Вам громадяни Великих Межиріч і діаспори».

Передостанній день літньої школи було присвячено літературі та документальному кіно у вимірах колективної пам’яті. «Століття страху: письменник перед лицем історичної травми» – так визначила назву своєї лекції Христина Рутар – представниця Українського католицького університету. Таким чином учасникам і учасницям заходу представлено одну із домінуючих у сучасному літературознавстві проекцій: вивчення тієї історичної травми, що набута в ХХ ст., її відображення в красному письменстві.

Складові цієї історичної травми і, цілком імовірно, посттравматичного синдрому в Україні – Голодомор та злочини проти людяності й геноциди часів Другої світової війни. Прикладом художніх текстів сучасних письменників, що ілюструють повернення до трагічних і раніше замовчуваних сторінок історії, є твори Юрія Винничука та Володимира Лиса.

Інший ракурс проблеми – відображення символічного простру конкретного міста в художньому тексті – представлено в лекції Максима Гона. Мандруючи разом із головним героєм «нібито роману» Олександра Ірванця «Рівне / Ровно» (стіна)», він, з-поміж іншого, відтворив зникнення польського та єврейського компонентів цього міста, відобразив зміну його символічного й соціокультурного просторів у повоєнні роки.

Екскурсія літературними «стежками» м. Рівне, яку провів літературознавець Євген Васильєв, стала продовженням осягнення тематики четвертого дня літньої школи. Йшлося не тільки про відвідання місць, що пов’язані з життям і творчістю письменників і поетів, які в той чи інший час проживали в цьому місті, але й відображення ними обрисів Рівного в своїх творах.

Проблематику документального кіно як засобу формування / коригування колективної пам'яті реалізовано завдяки перегляду фільмів, що зняті з ініціативи Центру «Мнемоніка», – «Розстріляне місто» і «Людина з обличчям».

Останній день літньої школи присвячено музеям та тематичним ресторанам як агентам колективної пам’яті. Учасники та учасниці школи відвідали Рівненський обласний краєзнавчий музей і прослухали лекцію директора Музею Революції Гідності Ігора Пошивайла. Він розповів про основні тренди комеморативних практик у сучасних музеях Європи й США, а також познайомив слухачів і слухачок із концепцією Музею Революції Гідності.

Учасники й учасниці літньої школи відвідали ресторани «Криївка», «Компот», «Тьотя Роза» й змогли практично ознайомилися із рівненською практикою комерціалізації пам'яті – проблема, яку проаналізовано в лекції М. Гона. Фіксуючи увагу на тих закладах сфери послуг, що використовують національну тематику, лектор представив імовірні ризики в контексті подальшого формування етнічних стереотипів.

На завершення літньої школи її учасники й учасниці обговорили концепцію виставки «Шляхи емансипації жінок у міжвоєнній Польщі». Позитивно сприйнявши задум виставки, вони висловили чимало критичних зауважень щодо інструментів її репрезентації.

Отже, концепція літньої школи, що відбулася в серпні 2018 р. у Рівному, засвідчила про прагнення її організаторів і організаторок досягти конкретної мети – показати, що символічні простори міст – це проекти штучні, ті, котрі «вибудовуються» внаслідок ініціатив держави, а водночас – місцевих (як політичних, так і культурних) еліт. Важко однозначно сказати, чи «Мнемоніка» досягла бажаного. Проте очевидно інше: своєю ініціативою вона прагне прилучити Україну до європейської культури пам'ятання.

Матеріал із сайту NGO «CSMP «Mnemonics».

Автор – Максим ГОН.