31 серпня у Рівненському міському суді у справі Стегнея відбулися дебати, а 3-го вересня суддя Святослав Рогозін зачитав ухвалу. Це по суті могла б бути у цій справі крапка. Проте все залежить від того, яке рішення прийме сам Святослав Стегней, або ж скоріше його представник у суді та його захист: подадуть апеляцію на рішення Рівненського міського суду чи змиряться, махнуть на все рукою. 

 Прокурор О. Полюхович читає обвинувачення. Фото Л. Марчук

Якщо сторона захисту обвинувачуваного не подасть апеляції, то рівненського бійця-добровольця, який вже ось скоро рік, як перебуває за гратами Украї́нської психіатричної лікарні з суворим наглядом у Дніпрі, мали б у ліпшому випадку віддати на поруки матері; у гіршому – направити в інший заклад такого ж типу, але вже не з суворим наглядом, а трохи в кращі умови, де не тільки утримують, як небезпечних злочинців, а ще й лікують.

 Суддя С. Рогогзін. Фото Л. Марчук

Проте кращий випадок Стегнею тільки сниться. Адже випускають тільки невинних, а Святослава Рівненський міський суд вважає винним, тому й відпадає варіант «на поруки». Другий варіант –перевести в іншу психіатричку - завис на мертвій точці суто усної пропозиції адвоката Ярослава Кальки щодо Волинської психлікарні. Чому завис? Про все по-порядку.

 Адвокати Я. Калька та Л. Дем'яненко. Фото Л. Марчук

Після зміни Стегнею обвинувачення із умисного вбивства на звичайне хуліганство, утримувати колишнього бійця далі у Дніпрі не мають права. (Хоча чи мали до цього часу? Стегней поміщений туди без документів і без доведення вини. Є питання й щодо "підправлення" діагнозу)

 Нині після перекваліфікації обвинувачення на хуліганство Стегней для Дніпровської богадільні вже не підходить – не той формат. Адже там тримають контингент «крутіший» – неосудних обвинувачуваних з розладами психіки, за плечима яких скоєння тяжких злочинів. І від головного лікаря Украї́нської психіатричної лікарні з суворим наглядом  вже надійшов до Рівненського міського суду лист з проханням забрати Стегнея.

Нехай мала, але перемога? Можна вітати Тамару Хударгенівну? Навряд. Для обох сторін дебати 31-го серпня – це намагання бодай якось вирулити із глухого кута, в яку зайшов цей суд. Адже сторони дійшли до тієї точки, за якою таки треба щось конче вирішувати.

На початку дебатів слово дали адвокату Ярославу Кальці й той висловився щодо стану неосудності Стегнея, адже саме в такому стані перебував екс-боєць, коли в одній з кімнат будинку колишньої дружини, де мешкав квартирант К-ко, розірвалася граната. Тож, мовляв, якщо людина неосудна, то про яку її вину може йти мова? Такою позицією цей адвокат по-суті відмовився брати участь у дебатах. Лиш запропонував перевести Стегнея у Волинську психіатричну лікарню.

Проте прокурор Полюхович незважаючи на неосудність обвинувачуваного, взявся вину Стегнея доводити, довго читав текст обвинувачення. У присутніх склалося враження, що це обвинувачення навіть не переписане з попереднього, того, що було нашвидкуруч написане рік тому за дві доби після прикрої події з вибухом гранати в приватному будинку по вул. Спартака. А тут вже було слідство, допитані свідки… І нічого. Коли вірити обвинуваченню, то Стегней із розладами психіки свідомо метнув гранату в кімнату пожильця К-ка, переслідуючи ціль його убити через ревнощі до екс-дружини.

Почули від прокурора Полюховича ще чимало цікавого. Як, скажімо, висновок експертизи, що після затримання під час слідства ніхто Стегнея не бив, адже слідів побиття не виявили (а те, що існує відеозапис побиття, ніяк не факт!). Що гранати РГД 5 виявлені в його наплічнику, їх знайдено і знищено, долучено до справи й осколки, зібрані з кімнати. Питання: для чого знищувати докази? Може тому, що пальців п’яного Стегнея, який коли вже їх брав, то вочевидь не в рукавичках – не знайдено? І це факт. Але оскільки гранати знищені, то вже як це довести? Папір же все стерпить!)

Висновки, які випливли з допиту свідків про те, як шукала за тими гранатами співмешканка Стегнея (колишня жінка разом із квартирантом, якого на допит не запросили), до уваги не взяті. Все обвинувачення побудоване не на фактах, а на припущеннях. У кожного, хто спостерігає за цією справою, тут би виникло чимало питань.

І представник Святослава Стегнея в суді Тамара Ахмедова ці питання задала. Її захист був побудований на аналізі фактів та припущень обвинувачення, на висновках допиту свідків.

Представник обвинувачуваного Т. Ахмедова.  Фото Л. Марчук

До відома наших читачів: згідно діючого законодавства представник обвинувачуваного має право збирати й подавати суду докази і Тамара Ахмедова їх зібрала, вона подала до суду (через канцелярію) два клопотання, але рівненський суд їх повністю зігнорував.

Сторона обвинувачення веде себе так, наче цих доказів і не було. Тобто суд порушує всі судові норми, не дотримується права рівності сторін. Ланцюжок обвинувачення будується на припущеннях (хто ж іще, коли не він? Стегней же воював, значить уміє метати гранати, а отже їх і привіз, тому саме він і метнув). Коли вже такі припущення допустили й крапку поставили, чом би не допустити протилежної версії та її гарненько перевірити: події в будинку пані Семенюк на вул.. Спартака немов зумисне розгорталися так, що Стегнея хотіли позбутися.

Він, вчорашній боєць, незаплановано повернувшись з війни, із загостреним почуттям справедливості почав наводити в домі порядок і вочевидь тим самим перешкоджати якимсь планам; намагався поставити  квартирантів-кримінальників на місце, адже вони не сплачували за квартиру, вели себе нахабно, а його військова платня вся дочиста йшла на покриття кредитних боргів пані Семенюк. (Чому б слідству не поцікавитися тим, чому це ціла група осіб з кримінальним минулим раптом заквартирувала у домі колишньої жінки Стегнея у час його відсутності? Чому вона без ніяких на те причин бере з ним розлучення в час, коли він виходив із Дебальцевого?)

Тут, коли колупнути глибше, то розгортається історія, варта пера доброго детектива. Але, на жаль, таких слідчих, які описані в класичних детективах, у наших судах і вдень з вогнем не завжди знайдеш. Таких, котрі справді шукають, докопуються, перевіряють всі версії, звертають увагу на всі обставини, і навіть на найдрібніші деталі, адже вони бувають дуже промовисті й вагомі.

От, приміром, чом би слідству не звернути уваги на вигляд подушки і всієї постелі, на якій спав потерпілий К-ко, або його металевої кружки – у що ці предмети перетворилися після вибуху - та не поміркувати: якщо б у час вибуху на цій постелі справді лежав потерпілий К-ко, то чи був би у нього шанс вижити? А він же каже, що в цей час спав і нічого навіть не чув! А на його тілі – жодної подряпини.

Зважили б істинні детективи і на наявність запасного ходу з даху, про що розповіла Тамара Ахмедова, і, тим паче, на присутність на місці на тому ж другому поверсі того самого свідка Л-ця, з яким Стегней не раз мав сутички (от до нього й ревнував дружину) та якого на допит так і не привели, бо не знайшли (чи не хотіли?).

Представник обвинувачуваного має право вимагати заслухати свідків, збирати й подавати суду докази. Тамара Ахмедова не просто призначений представник, а ще й мати Святослава Стегнея – єдина рідна йому людина. Тому вона розслідувала справу сама, збирала докази, протягом розгляду справи в суді настійливо вимагала доправити на суд двох вагомих свідків, перебування яких на місці події, у час вибуху в домі на Спартака бойової гранати, доведене. Проте суд чомусь цього не зробив. Прокурор Полюхович розводив руками, де їх, мовляв, цих свідків знайти, коли їх нема на місці проживання.

Суддя Святослав Рогозін слухав представницю обвинувачуваного дуже уважно і навіть робив замітки. Її слово було чітким, аргументованим, стосувалося по суті кожного пункту. Захист сина Тамари Ахмедової по-суті перетворився в обвинувачення тих, хто не займався слідством, а натоміть осудив неосудну, хвору й невинну людину, безпідставно заслав учорашнього бійця без документів в установу гіршу від тюрми, чим прирік на муки й страждання.

Виступ Ахмедової був більш ніж вичерпним. Адвокату Любові Дем’яненко не залишалось чого ще додати. Тож вона лиш мовила, що цілком погоджується із представником обвинувачуваного. Натомість щодо виступу прокурора О. Полюховича, вона сказала, що обвинувачення, збудоване на припущеннях, не витримує жодної критики.

Не витримує критики і недотримання рівності сторін – обвинувачення і захисту. Коли обвинувачення дозволяє собі будувати звинувачення на припущеннях, то чому не знайти часу, щоб розглянути клопотання представника обвинувачуваного? Їх було два, подані суду через канцелярію (тобто зареєстровані). Ніхто цих документів не те що в суді не розглядав, а навіть не обмовився (так наче цих вагомих документів і не було). Вочевидь навіть не читали. Або ж нишком почитали й вирішили ігнорувати. Було чого.

Коли б взяли до уваги та подивилися той диск, де Стегнея б’є слідчий, то мабуть не випадало б тоді стверджувати, що експертиза не виявила слідів побиття. А може й не виявила. Бо знають як бити, аби слідів не було видно.

Чому б не організувати відеозв’язок із незалежним фахівцем в галузі психіатрії? Коли б такий фахівець був присутній у залі суду, то напевне б оцінив стан вчорашнього бійця і міг багато чого сказати.

Якраз Святослав Стегней і під час дебатів 31-го серпня, і 3 вересня, коли зачитувалася ухвала, був присутній на відеозв’язку. Проте, важко стверджувати, що він все почув і тим паче, навряд чи все почуте до кінця зрозумів. На моніторі відеозв’язку ми побачили зовсім не того Стегнея, яким матір бачила його удома, або яким його бачили побратими на передовій. Обрезкле від примусового сну обличчя, пригнічена свідомість, притлумлений розум,  неспроможний до осмислення речей та їх аналізу. 

С. Стегней на відеозв’язку. Фото Л. Марчук

Для порівняння: Св. Стегней у зоні бойових дій

Найгірше те, що Святослав Стегней, якому зламали життя, ще й залишився винен державі за те, що вона його неправедно осудила. Він має покласти на рахунок державі понад 7 тисяч гривень – це плата за ту експертизу, яка приховала від суду побої.

В понеділок 3-го вересня той самий суддя Рогозін, який під час дебатів дуже уважно слухав виступ представниці обвинувачуваного й здавалося, що все розуміє, погоджується (принаймні так сприймалося зі сторони), в ухвалі лиш підтвердив, що зі сторони обвинувачення не змінилося нічого. Воно ані не відмовляється від попереднього обвинувачення, ані не каже, що припустилося помилок чи недорозслідувало справу. Стегней винен і все. Метнув гранату і баста! Те, що був у стані неосудності, до уваги не береться, – пишуть, що свідомо виношував намір убити.

І з мотивацією ніхто особливо не розбирається, що коли й ревнував Слава свою жінку, то чому до старого К-ка, а не до молодого Л-ця, який справді не раз при Стегнею демонстрував до неї залицяння, чим зумисне його дратував. Чоловіки бралися за грудки не раз і цьому є свідки. Чому суд їх про це не запитав? Чому не захотів допитати Л-ця? А підстав убивати К-ка в Стегнея не було. Ніхто й не заїкається і щодо психо-емоційної характеристики Стегнея. Це для наших судів як вища математика.

Було б правильно повернути цю справу на дорозслідування. Але не вигідно. Хто ж бо рубає гілляку, на якій сам сидить?

 Тож виходить, як у тому загальновідомому судовому вислові «казнить нельзя помиловать», тільки у варіанті зі Стегнеєм та у перекладі на нашу мову це виглядає «тримати не можна помилувати». Кома не поставлена і висить в повітрі, яко дамоклів меч…

Що буде робити надалі Тамара Ахмедова, чи не єдиний в цьому полі воїн? Чи подаватиме апеляцію? Нині вона приймає надтяжке рішення. Материне серце терпне за сина, який втрачає рештки здоров’я. А найгірше те, що людина поміщена в такі умови як він, втрачає себе, як особистість. Навіть для здорового й психічно міцного чоловіка витримати майже рік в одній палаті з божевільними вбивцями було б неймовірно важко. А що для вразливого, доброго, інтелігентного хлопця з оголеними після пережитого на війні нервами? Ця вимушена тюрма, як і війна, – то карб на душі на все життя.

Хворого, покаліченого на війні, і в мирному житті Славу Стегнея треба негайно вивозити з Дніпра та фахово, комплексно обстежувати й лікувати. Але… Чи хтось дасть матері гарантію, що і в іншій психіатричній лікарні її синові не колотимуть примусово той же галоперідол? Ніхто. Бо для пацієнтів цього закладу – то обов’язковий припис, норма. Вийти з тюрми можна. Кожен строк, якщо не пожиттєвий, усе ж колись закінчується. А от як вийти з психіатричної лікарні, коли тобі записали в діагноз хронічну шизофренію, обтяжену звинуваченням в метанні гранати з наміром убити?!

Згідно  закону, сторона обвинувачуваного у випадку не доведення його вини має право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду в порядку визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо обвинувачення не підтвердилися.

Про це не може не знати ані суддя, ні прокурор, ні ті слідчі, ні той адвокат, який дозволив запроторити свого підзахисного в Дніпровську психіатричну лікарню, ні тим паче, ті слідчі, котрі дозволили собі бити вчорашнього гранатометника й насолоджуватися знущанням над людиною, яка пережила на передовій тяжкі бої, втрату бойових побратимів, голод в оточенні, контузію.

Обманута Феміда з терезами на постаменті, під котрими написано святі слова "закон", «честь» і «гідність», - мовчить. Вона не тільки сліпа, а ще й німа. Бо що їй казати? Таке в Україні давно скрізь стало нормою.

Фото з мережі Інтернет