Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Учитель завжди правий – з циклу «Життєві історії»

У 60–70-х роках минулого сторіччя в радянській школі заперечити учителеві, а тим паче боронити й відстоювати власну гідність і правоту, вважалося виявом нечуваного нахабства. Це жорстко присікалося. Ця оповідь записана з реального життя. Імена з етичних причин змінені.

12.09.2018 23:31   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Даринка була невеличка на зріст. Як не намагалася на фізкультурі потрапити у стрій поближче до середини, усе ж учитель визначив їй місце – третє скраю. Та це ще не вся біда. Справжня катастрофа була в тому, що Даринка, яка добре вчилася й мала успішні оцінки з усіх шкільних предметів, на цьому уроці почувала себе нездарою й нікчемою. Чи то біг на 60 метрів, чи метання м’ячика – які б нормативи не змушував виконувати учитель, в Даринки виходило гірше від усіх. Дівчинка дуже старалася, намагалася докладати всіх зусиль. Та чомусь над результатом її зусиль потішався весь клас: м’ячик падав десь поза межі майданчика у кущі, дистанцію пробігала завжди останньою.

Найгірше було, коли клас ділився на дві команди й розпочиналася командна гра: передача естафети, футбол чи волейбол. Команда, в якій опинялась Даринка, через повільність і незграбність дівчинки була приречена на ганебний програш. Чи, може, то так здавалося їй самій? І вона шукала причини, щоб відмовитися від участі в командній грі.

Цього разу п’ятикласники вчилися стрибати у висоту новим способом. Розбіг збоку, а стрибок, випрямляючи ноги паралельно планці. Техніка в цілому нескладна, тож діти швидко по черзі перестрибували через досить невисокий рівень планки. Розбіглася й Даринка. Проте, підбігши до планки, чомусь запанікувала і зупинилася. Дівчинці бракувало впевненості в собі. Коли підбігання до планки завершилося черговою зупинкою, в учителя фізкультури нарешті увірвався терпець.

null
Фото з мережі Інтернет

«Іди, Нестерчук, пострибай через лавочку», – звелів він. Манера, коли учитель називав її на прізвище, страшенно не подобалась Іринці. Та й тон, яким учитель це сказав, не віщував нічого доброго.

Та що поробиш. Дівчинка без слів неохоче попленталась до низенької лавочки. Тут, коли її нарешті залишили в спокої, Даринка опанувала собою і без жодних зусиль технічно правильно перестрибнула через лавку. Стрибнула ще раз, потім ще. Все, начебто, так як треба. Тож повернулася до своїх однокласників, щоб знову спробувати взяти планку. Проте… тут знову повторилося те ж саме. Клас потішався над нездарою, а Даринка готова була розридатися.

«Та що ти за нездарисько таке, Нестерчук! – сердито вигукнув учитель. – Бігом марш на бігову доріжку і бігати по колу до кінця уроку!»

Усі діти знали, що наказ бігати по колу до кінця уроку вважався покаранням за якусь провину. Даринка ще ні разу не скоїла чогось такого, щоб її примусили бігати по великому колу фізкультурного майданчика до кінця уроку. Дівчинка отетеріло дивилась то на вчителя, то на клас, не вірячи тому, що почула.

Проте коли Василь Петрович ще раз наказним тоном сказав: «Ну, чого стоїш, як тетеря? Марш на доріжку і – я сказав – бігати! До кінця уроку!».

Проте тут сталося несподіване, неочікуване, як для вчителя, так і для самої Даринки Нестерчук. Замість сумирно поплентатись виконувати покарання, зазвичай мовчазна скромна і боязка дівчинка різко відповіла вчителеві: «Як ви такі розумні, то бігайте самі!» Вона не стала очікувати, що скаже їй учитель, а розвернулася й чітким кроком гідної, упевненої в своїй правоті людини, швидко зачимчикувала геть зі спортивного майданчика.

З подиву й несподіванки клас оторопів. Опинився в невизначеній і прикрій ситуації й сам учитель фізкультури.

Про зухвалий вчинок п’ятикласниці Дарини Нестерчук незабаром говорила вся школа. То був її перший дитячий бунт супроти попирання дорослим дитячої гідності, проти усталеної командно-тоталітарної шкільної системи. 

З наступного уроку іноземної мови Даринку за її негідний вчинок викликали в учительську. Розгублена дівчинка стояла посеред знайомих їй учителів і почувалася так, як може почуватися хіба що зацьковане нещасне звіря, у яке з усіх сторін жбурляють камінням. На ученицю, яка посміла ослухатися наказу учителя фізкультури й запросто піти з уроку, осудливі слова з боку педагогів сипалося з усіх боків. Вони всіляко її соромили й ганьбили, а дівча стояло, потупивши очі додолу, мовчало й хлипало. Не знайшлося в педагогічному колективі жодної людини, яка б воліла відвести дитину в окремий кабінет, поговорити й розібратися, що ж насправді трапилося на уроці фізкультури.

Уроки закінчились. Можна нарешті було йти додому. Проте дівчинка не могла собі уявити, як розповість про свій жахливий вчинок матері. Тож дорога додому була доволі довгою. Дівчинка блукала дворами багатоповерхівок, якийсь час мовчки сиділа, потупивши зір на гойдалці, поки нарешті таки зважилась іти додому.

Проте і тут ситуація обернулась супроти неї. Даринчина однокласниця Віра, що мешкала поверхом нижче, вже встигла завітати до її матері. «Що ти вже, Вірунько, зі школи прийшла? А де ж моя Даринка?» – неначе передчуваючи щось лихе, стривожено запитала її тітка Надя. «О, ваша Дарка таке сьогодні утнула, що й не знаю, як вам, тьотю й розказати…» – розпочала свою розповідь зрадлива подружка.

Тож коли Даринка несміливо прочинила хатні двері, просуваючи в них наперед свій великий портфель, відразу ж наткнулася на суворий, осудливий материн погляд. Погляд, якого вона завжди так боялася. «Ану-но йди сюди! Ти що собі дозволяєш?» – сердито мовила матір, спересердя потягнувши дочку за косу. Даринка, винувато потупивши погляд, захлюпала носом і врешті безпорадно розридалась. «На тобі, ще ревіти вона тут надумала, – пробурчала матір. – Перестань зараз же, сядь і розкажи мені про все по порядку. Чому ти не послухала вчителя й пішла з уроку?»

Вислухавши супроводжувану плачем доччину розповідь, мати висловила свій вердикт: «Ти не мала права так вести себе з учителем. Учителя треба слухати і його накази виконувати. Ото на наступному уроці підійдеш до Василя Петровича й перед усім класом попросиш у нього пробачення». – «Це ж бо як так, просити пробачення? За віщо? Я ж бо з усіх сил старалася, хотіла навчитися стрибати. У мене просто не виходило. А він мене – наказувати? Ні, не буду. Не буду! Стрибати навчусь, а пробачення не проситиму».

Назвавши своє чадо упертим лобом, матір узялася переконувати доньку: «Ти зрозумій, доню, що нема у світі нічого, що було б до кінця справедливим. Так збудований цей світ, що правий той, хто стоїть вище. Учитель, яким би він не був, завжди правий, а учень мусить його слухати й виконувати його накази. Тож ти мусиш вчинити так, як я тобі раджу».

Опинившись на самоті, Даринка довго роздумувала над материними словами. І не погоджувалась, уперто не погоджувалась із таким станом речей. «Як же це так? Нас навчають боронити й захищати слабшого, а сам учитель має право слабшого від себе ображати, перед усім класом принижувати?» – думала дівчинка. Уперто вирішила, що пробачення у вчителя фізкультури вона не проситиме.

На наступний урок фізкультури не пішла. Не пішла й на наступні. Тільки-но фізкультура, Даринка Нестерчук просиджує у класі замість чергового. Зате на подвір’ї своєї бабусі, яка жила неподалік у приватному секторі, знайшла два кілки, забила їх один навпроти одного в землю, прив’язала до них мотузку і щодня, прийшовши зі школи, наполегливо вчилася стрибати. Мотузка – не планка. Та, власне, різниця невелика. Головне, що не було поруч ні строгого вчителя, ні однокласників, котрі кепкували з її невправності, тож дівчинка успішно раз за разом перестрибувала через натягнуту мотузку. Бувало, перечіплювалася й падала, проте вперто піднімала висоту уявної планки все вище й вище. А бабуся, підбадьорюючи внучку, про себе тільки усміхалася – мій, мовляв, характер! «Знай, дитино, ти все можеш. Тільки вір у себе і нікого не слухай», – казала онучці. І ці бабусині слова глибоко западали в дитячу душу. Хтось мусив у цьому світі заронити у дитячій душі зерна істини.

Травень. Остання перед літніми канікулами, четверта чверть нещадно наближалася до кінця. Даринчин неспокій стосовно уроку фізкультури щоднини зростав. Тим паче що її однокласники вже складали нормативи з бігу й тих же злощасних стрибків у висоту.

Чим ближче до кінця чверті, тим більше Даринка думала про те, що таки мусить скористатися материною порадою і попросити у вчителя пробачення. Так, вона це зробить. Вона вимовить цих кілька слів пробачення. Проте це будуть просто слова. В душі вона з цим ніколи не погодиться. Прокаже їх заради того, щоб скласти нормативи з фізкультури й успішно перейти у шостий клас.

«Нестерчук, вийди зі строю! – сердито викрикнув учитель. – Я заборонив тобі приходити на свої уроки! Ставлю тобі за чверть двійку, за рік матимеш двійку і у наступний клас тебе не переведуть!»

Враз виступивши зі строю, дівчинка ледве вичавила із себе слова пробачення: «Василю Петровичу, пробачте мені, будь ласка. Я більше так ніколи не буду…»

Ці слова були формальні, на переконання учениці були вони сущим безглуздям, і в ту мить, коли вона їх проказувала, ненавиділа себе. Було відчуття, що маліє до краю, силоміць нагинає себе перед людиною, яку зневажає до глибини свого єства.

Учитель перекривив дівчинку такою гримасою, що весь клас вибухнув реготом, та на уроці бути дозволив, при цьому всім своїм виглядом демонструючи свою зверхність. «Ну-ну! Подивимось зараз, як ти стрибатимеш!» – можна було прочитати з виразу його обличчя.

Проте лице фізкультурника аж витягнулось від подиву, коли невеличка на зріст Даринка перед усім класом попросила поставити планку високо, а тоді сміливо пішла на розбіг. Розбіглася, відштовхнулася і… злетіла! Злетіла вище планки, абсолютно її не зачепивши.

Клас від несподіванки закричав «Ого!» і навіть зааплодував. Нечуваний успіх! Даринка продемонструвала відмінні стрибки в висоту. Учитель натомість не вимовив жодного слова. Не подав і виду, що його вразив урок, поданий йому, сорокарічному педагогові, дванадцятирічною школяркою. 

Минули роки. Даринка Нестерчук виросла, закінчила університет і стала вчителькою. Прийшла працювати в рідну школу й застала там серед багатьох своїх учителів і фізкультурника. Якось у розмові на перерві й пригадала йому про ті свої стрибки у висоту…

«Погодьтеся, Василю Петровичу, ви вчинили неправильно, непедагогічно». Гадаєте, погодився?!

На жаль, справді добрих педагогів у кожній школі на пальцях можна полічити.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   271