Початок цієї історії нагадує щемливу сторінку із життєпису моєї родини. У 1942 році гітлерівці на примусові роботи до Німеччини вивозили сотні і тисячі наших дужих земляків. Жителька с.Перевередів Млинівського району що на Рівненщині Анна Ничипорук зголосилася  відправитися у рабство до фатерлянду замість рідного брата Сянька – так у селі і в родині  називали Олександра Ничипорука.

У червні того ж року мій батько Іван Тарасюк поїхав у неволю замість рідної сестри Ніни. На жаль, за два тижні після тих журливих проводів молодшого брата загарбники, не без нашіптувань деяких односельців, відправили у тривожну безвість і Ніну Тарасюк.

Після розгрому нацистської Німеччини Анна Ничипорук, за прикладом багатьох земляків-українців і підказкою власного серця, зважилася не повертатися в тюрму народів – у зловісний СРСР. Так само вчинила і моя тітка Ніна Тарасюк. Щоправда, волею життєвих обставин післявоєння перевередівчанка стала громадянкою Німеччини, а тітка в кінці сорокових років минулого сторіччя перебралася за океан – у Канаду.

Чужина не вивітрила з єства пані Анни дух українства. Спогади про милий і любий серцю ріднокрай живили її серце і тіло до останнього подиху на чужині. За кілька десятиріч сита і організована Німеччина так і не всотала  в менталітет українки бодай паростка західного світу. Вона так не вивчила німецької мови, а до останніх миттєвостей на білому світі спілкувалася з чоловіком і дітьми рідною мовою.

Український дух на духовному полі сина

У Німеччині пані Анна вийшла заміж за Івана Вороняка з Дрогобича – такого ж страдника, як і сама. У шлюбі подружжя подарували життя аж сімом дітлахам. Найглибше занурився у родовідні вкраїнські джерела найстарший син Петро, народжений у Ганновері 1950 року. Матуся рясно і щедро засівала духовне поле первістка українським духом і мовою, виколисувала на звичаях і традиціях рідного народу. А в миті важкої журби за рідним краєм і родиною наказувала Петрусеві: «Синочку! Я вже не ковтну бодай кавалочок цілющого повітря ріднокраю, тож прошу, наказую і благаю: відшукай нашу рідню в Україні! Вклонися рідному краю і любому Перевередову!»

Мамину просьбу Петро Вороняк виконав 12 років тому, коли вперше побував в Україні,  відвідавши рідню в Перевередові разом зі своїми двома синочками. Під час цієї подорожі відбулося чимало цікавих і щемливих подій, які так і просяться в сюжети новелі. Скажімо, в Почаєві пан Петро розпитував, де знаходиться Перевередів, вважаючи, що це десь неподалік. Адже мама розповідала, що Почаїв від Перевередова на віддалі одного пішого дня, тобто майже поруч.

Петро Вороняк. Фото з родинного альбому

Пес на рідню не гавкає

Коли Петро Вороняк із синами прибув до Перевередова, то сталося диво-дивнеє: злий і галасливий пес жодного разу не гавкнув на незнайомця і не видав жодного звуку невдоволення, аби сповістити господарів, що в дворі чужий! Мабуть, чотирилапий друг людини якимсь чином зрозумів, що гість господаря – зовсім не чужинець, а свій, який лише  з’явився на світ далеко-далеко від села. А дядько Володимир, угледівши на своєму обійсті племінника, від раптового емоційного вибуху враз упав на землю і ніяк не міг дійти до тями…

Задача для посадовців

Через 12 років Петро Вороняк знову повернувся в рідний край своєї неньки. Щоправда, цього разу – з міста Аделаїд, що в далекій Австралії. На жаль констатував для нас: за десятиріччя з лишком у нас майже нічого не змінилося, а дороги стали навіть гірші. До того ж, інколи можна проїхати десятки кілометрів, а покажчика поворотів до населених пунктів так і не побачити. Мабуть, на міркування австралійського українця мали б зреагувати діловою активністю вітчизняні посадовці різного рангу і статусу, а не годувати співвітчизників велеречивими обіцянками і лякати численними проектами реформ і змін.

Урешті, він не принижує нас і, борони, Боже, не насміхається над нашими негараздами. Навпаки: наші болі і клопоти його хвилюють не менше, ніж усіх нас. Хоча на часі диву даватися: начебто їздимо світами, вивчаємо нове і прогресивне, водночас втілюємо його в життя комариними кроками. Для прикладу: пану Петру видалили пухлину з допомогою лазерної хірургії – за кілька днів після операції він приступив до роботи, а за фахом він – професійний співак і танцюрист.

Петро Вороняк. Фото з родинного альбому

До речі, у житті пан Петро випробував себе у різних сферах. У молодості взявся освоювати фах перукаря і навіть написав татові в Німеччину, аби вислав добротні ножиці.

Згодом працював кухарем і  відкрив свій ресторан. До чого веду: навіть забезпечена людина на заході не буде сидіти без діла, а шукати свій шанс у діловому і бізнесовому різноманітті.

Будувати  Європу у своїй домівці

Цінні для нас судження Петра Вороняка про нинішній стан справ в Україні. Він вважає, що 5-6 мільйонів українців за межами своєї Вітчизни в пошуках кращої долі, збагачені європейським досвідом, мають повернутися на рідну землю і будувати Європу у своїй домівці. Адже Україна розпочинається з сім’ї, родини. Тобто  українці мають показати всьому світові, як треба діяти і будувати краще життя для співвітчизників. У кожного на серці має бути закарбоване гасло: ми змінимо Україну.

Петро Вороняк. Фото з родинного альбому

Росія і Україна: завжди буде війна

А це міркування гостя з Австралії повинен запам’ятати кожен українець: поведінка багатьох в Україні така, ніби війни не було і вона не триває. Дивує також, що дехто намагається гарячу фазу російсько-української війни спростити так званим громадянським конфліктом. Мовляв, два братні народи не порозумілися.

Я довго думав: озвучувати чергову думку Петра Вороняка чи залишити її в рамках нашої дружньої розмови. Врешті, зважився її оприлюднити:

- Росія і Україна - завжди буде війна!

Принагідно зазначу, що автор цього судження може помилятися. Хоча насправді він назвав тривожні й проблемні для нас речі своїми іменами. Власне, для тих, хто знає історію і володіє хоча б елементарними здібностями до аналізу і прогнозу, це не таке вже й резонансне одкровення.

Українець і тілом, і духом

Все-таки завершу розповідь про Петра Вороняка на веселій ноті. Якось на базарі у Млинові, почувши, як бездоганно розмовляє українською незнайомець, одна жінка нагородила його компліментом:

- Я ще ніколи не бачила і не чула, щоб італієць так гарно розмовляв українською.

Звісно, вона не знала, що пан Петро – і тілом, і духом - Українець…