Знайомтесь – юний фотохудожник Олесь Самчук – такий же творчий і талановитий як і його мама – відома поетеса
Автор : Олена Медведєва
Уперше йшла на зустріч із респондентом без фотоапарата. Вперше брала інтерв’ю сидячи на лаві під дощем. Зрештою, вперше стала ініціатором незапланованої фотосесії, яку влаштувала для фотографа його ж камерою.
Конче хотілося сфотографувати Олеся Самчука, учня 11-А класу ЗОШ № 9 Рівного, на розі вулиць Соборної та Симона Петлюри, де розташована будівля, в якій колись працювало славнозвісне фотоательє Гальперіна. Ми вирішили не зраджувати давній рівненській традиції – фотографувати перехожих на вулиці. Тим паче, що вулична зйомка – одна із Олесевих улюблених!
- Раніше соромився фотографувати перехожих у натовпі, було ніяково від того, що втручаюся у їхній особистий простір. Але згодом переборов у собі і страх, і сором, і тепер роблю це з насолодою.
- Тішить, що ми можемо дозволити собі це задоволення. Адже в Європі набрав чинності закон, котрий регулює обробку персональних даних «General Data Protection Regulation».
- Так, у Європі, не в Україні. Скажімо, якщо сфотографував Ейфелеву вежу, і до кадру випадково потрапили троє людей… Я повинен або попросити у цих людей дозволу на публікацію у соцмережах, або за допомогою спеціальних програм розмити ті обличчя, які вже є в кадрі. Добре, коли всі троє погодяться, а якщо згоду дадуть лише двоє, а третій буде проти? А розмитий фон не зовсім приваблює поціновувачів фотомистецтва.
- Як часто фотографуєтеся самі?
- Для соцмереж кілька світлин можу зробити, але щоб ось так, як сьогодні, влаштувати фотосесію, то дуже рідко. Практично ніколи (сміється).
- Чому? Чоботар без чобіт?
- Ні. Якось не мав у цьому потреби та й ніяково трохи позувати на камеру.
- Чим для Вас є вулична зйомка і чим, для Вас особисто, вона відрізняється від інших, скажімо, репортажної?
- Життя міста, вулиці, людей, спонтанність, порожня лавочка, ліхтарі, непересічні перехожі – це вулична зйомка. Хоча для неї і потрібно багато часу, та все ж вона мені дуже подобається і надихає. Тут можна буквально ловити миті. Багато цікавого ми обминаємо тому, що не звертаємо на нього увагу. А так сфотографував - і є! Дивовижне поруч! А репортажна – з місця події. І не завжди це вулиця.
- Як відбулося Ваше знайомство з фотомистецтвом?
- Напевно, років чотири тому. На мистецькій презентації, де були присутні багато творчих людей Рівного, серед них моя мама Вікторія Самчук та фотохудожник Олександр Майструк. Він демонстрував свої роботи. Я почув його історію, які життєві труднощі він долає і через кілька тижнів вирішив сам спробувати фотографувати.
(Цієї миті повз нашу лаву пробігає дівчинка з розкритими обіймами і гукає хлопцям, котрі йдуть їй на зустріч. Олесь починає фотографувати. Через кілька секунд розчаровано констатує, що не все можна встигнути «впіймати» на камеру).
Узяв я «мильничку» нашу сімейну та й почав усе-усе і багато-багато фотографувати. За допомогою Інтернету та різних книг вчився правильно поводитися зі знімальною технікою, вивчав, як правильно налаштовувати камеру і таке інше… Завжди звертав увагу на незвичне. От квіти, скажімо. Вони ж бувають сумні, коли перецвітають. Намагався вловити саме такі моменти, бо коли вона цвіте, її хочуть бачити всі. А коли вже їй, так би мовити, погано, ось тоді хочеться підтримати квітку увагою і фотографією.
- Квіти – горді. Вони гідно приймають виклик старості і вмирають стоячи.
- Так, це правда.
(Цього разу повз нас пробігає кудлатий пес. Олесь теж його фотографує.)
- Родину фотографував, але по-своєму.
- Це як?
- Тато (мій вітчим Петро Степанович Поліщук, рідний батько помер, коли я був ще зовсім малим) запитував: «Олесю, чому в тебе все виходить то криво, то косо?». Зараз, коли вже професійно займаюся фотографією, пояснюю йому, що метри фотосправи називають це художнім баченням! (Сміється). Пригадую, прийшов вперше до Олександра Харвата і попросив, щоб він допоміг мені розвинути моє бачення ще більше. Він, звичайно, погодився. Ми з ним багато спілкуємося на різні теми. Скажімо, можемо обговорювати красу самотнього паркану, якого ніхто не помічає, бо всі до нього звикли. А хтось візьме і сфотографує його, і цим самим розкриє його унікальність. У цьому вже є оригінальній підхід до фотосправи - один на мільйони!
Років два тому з’явився у мене новий дзеркальний фотоапарат Nikon D 3000, напівпрофесійний, звісно. Але на ньому не збираю зупинятися, буду купувати нові фотоапарати і об’єктиви. Проте унікальність кадру і нестандартне бачення не залежить від того, що в тебе в руці – чи дорога техніка, чи просто телефон. Головне передати глядачеві думку тим сюжетом, який ти «ловиш».
- Яким світлинам надаєте перевагу – чорно-білим чи кольоровим?
- Спершу, на зорі моєї творчості (сміється), у мене були кольорові фотографії. А зараз до душі чорно-білі. Цей чорно-білий ефект, як на мене, додає світлині особливої атмосфери. Я завжди експериментую зі своїми роботами. Якщо бачу, що фотографію колір не підсилює, або хочу, щоб над нею замислився глядач, то роблю її чорно-білою. Саме цей ефект додає сюжету значущості.
Одного разу повертаюся додому і біля свого під’їзду бачу чийсь старий викинутий матрац…
- Культурні люди – ваші сусіди.
- Різні є (сміється). І ось на цьому матраці примостився і заснув пес. Я сфотографував цю картину, попрацював над нею ще в комп’ютері. І в результаті, коли завершив роботу, то сам себе здивував: «Оце так вийшло!»
- Зможете її нам показати?
- Звісно!
- А кого вважаєте своїм учителем фотографії?
- Оскільки я навчався у школі Олександра Харвата, то його вважаю своїм наставником. Він багато зробив для того, щоб я виріс як фотохудожник, рекомендував мені відвідувати різні заходи. Спершу ми з ним скрізь ходили разом, і лише потім він відправив мене у самостійне плавання.
Одного разу він сказав мені: «Олесе, має відбутися одна модна подія. Я їду до Грузії. Ти не хотів би піти і пофотографувати?» Спершу я пережив своєрідний шок, бо ніколи не працював на таких грандіозних заходах, а тут ще й «ARTmodels.ua»! І поруч працює ще вісім фотографів, і відеокамери в центрі, їм не можна заважати. Словом, досвід отримав колосальний.
- А як поставилася родина, друзі, однокласники до Вашого фотографічного вподобання, вибору?
- Підтримали. Сказали, що це круто, що варто продовжувати цю справу. Друзям і однокласникам подобається, коли я їх фотографую. Ось на цьому тижні знову запланована фотосесія з однокласницею.
- Чи маєте гонорари за власні роботи?
- Так. Фотографував декілька весіль, дівичвечорів, зустрічі «Швидкі побачення», мав чимало фотосесій. І, зрозуміло, отримував за це гроші. Рідня пишається тим, що я можу заробляти фотографуванням.
- Це прекрасно! Рада за Вас! Як вважаєте, чому існує розподіл на матові і глянцеві фотографії?
- Глянець для новизни, веселих світлин, а матовими хочуть підкреслити глибину сюжету, задуму, суворість, як на мене. Але в кожного своє відчуття світлин і паперу, на яких друкується фото.
- Раніше, в довоєнні часи, в Рівному світлини обрамлювали картонними рамами, на яких наносили тиснення з іменем та прізвищем автора. У Вас є свій екслібрис? Ви підписуєте фото?
- Так, підписую. Словосполученням «Samchuk photo». Проте у наш час відсутності моральних кордонів та авторського етикету, крадії беруть, обрізають напис та й користуються світлиною. Це вже на їхній совісті. У цьому випадку твого логотипу як і не було. Але фото з логотипом все-таки захищає твої авторські права. На сьогодні мені щастило, поки не мав таких неприємних ситуацій.
- До школи йдете з фотоапаратом чи без?
- У мене завжди з собою телефон.
- Чи подобалося фотографуватися в дитинстві? Не примушували?
- Зараз вже й не пригадаю. Але на світлинах я стою струнко, як олов’яний солдатик. Завжди одна і та ж поза, один незмінний фон. Пам’ятаю тільки, що просили і вмовляли сфотографуватися. Сьогодні ж я теж відмовляюся, коли негарний фон, освітлення і таке інше. Словом, я бачу світлину наперед і тому не беру участі у прогнозовано невдалих. А от коли розумію, що це буде цікаво, то погоджуюся.
- Чи є такі фотографії, які дуже дорогі для Вас?
- Дорогі?
- Не в сенсі грошей. Вони чимось цінні для Вас.
- Коли вперше пішли з Олександром Миколайовичем Харватом в МБК і фотографували танці у повній темряві. Сукні танцюристів були оздоблені неоновими смужками. А у мене тоді фотоапарат не був призвичаєний до темряви, тому в таких умовах працював неохоче. Довелося думати і оперативно вирішувати, що допомогло б мені у цій ситуації. Попрацював із налаштуваннями, і почав фотографувати. Ось такі креативні фото вийшли (показує).
- Вражає! Цікаве бачення! Світло – вогонь, який, мов павутина, завис у повітрі… Кажуть, що у фотомитців особливі очі, не такі, як у звичайних людей. Вони бачать те, що заховане від інших. Це правда?
- Погоджуюся з цим.
- А якого кольору Ваші очі?
- Усі кажуть, що вони зелені.
- Вони у Вас від мами чи від тата?
- Складне запитання. Одразу на нього і не відповім… Свого тата я не бачив. Він помер тоді, коли мені не було навіть року. А в мами блакитні очі були. Вона теж померла. Два роки тому. Хворіла на діабет. У свої тринадцять втратила маму, а у двадцять років вона позбулася зору, бачила дуже погано. Навіть листків дерев на тротуарі не розрізняла, для неї вони були плямами. І людей не бачила, лише силуети. Лікарі їй забороняли мене народжувати, прогнозували, що може стати зовсім незрячою. Але вона всупереч їхнім заборонам народила. Я на світ з’явився семимісячним.
Мама ніколи не здавалася. Завжди боролася, писала вірші, друкувала книги «Каркаде», «Тобі емоції справжні» (після смерті родина видала «Свічі моєї не гасіть»), раділа життю. Багато мене обіймала, бо для неї дотик став очима. Згодом цукровий діабет «з’їв» її нирки… Вони відмовили. Вона ніколи нічого не просила, була оптимісткою, досить часто здорові люди телефонували до неї чи приходили в гості і питали поради, такою була вона у мене мудрою.
Шкода, що так мало дивився їй у вічі... Став розуміти це зараз, коли втратив маму. Це так важко втрачати рідних! У мене зараз такий вік, коли я хочу висловитися, багато спілкуватися, а їх нема… Звісно, вдячний своїм батькам, що вони мене навчили приймати ухвалювати рішення, чинити все по-доброму…
- Із ким Ви зараз мешкаєте?
- Живу у сім’ї маминого рідного брата Олександра та його дружини Іванни Самчуків. У вітчима Петра Степановича (я його татом називаю) не зміг залишитися, бо він інвалід першої групи, і не має права бути моїм опікуном, адже сам потребує опіки. Тому я переїхав зі Здолбунова, де мешкав із ним, до Рівного. Живу зараз у хорошій сім’ї свого дядька, де є маленький хлопчик Богдан, якому два роки. Маю хресну бабусю Людмилу Ананівну Іляшенко і рідного дідуся Ростислава Ананійовича Самчука, він зараз займається реставрацією нашого Воскресенського собору всередині приміщення. Дуже приємно, що уся родина мене завжди підтримує. Як я вдячний їй за це!
- Вони знають, що Ви сьогодні даєте інтерв’ю?
- Так, бабуся сказала, що це добре, бо я вже два тижні нікого і нічого фотографував. А в мене так буває. Не працюю, не працюю… А потім раптом з’являється думка – піти в якесь місце і сфотографувати щось. І тоді реально гарна світлина виходить. Таке враження, що ідеї, думки, натхнення – вони приходять до моєї уяви і переконують її йти працювати. Олександр Харват каже, що це муза. І це така панянка, яку треба міцно тримати за руку, щоб вона нікуди не втекла.
- Якби до Рівного приїхала делегація юних фотохудожників з іншого міста, куди б Ви їх повели, що показали?
- Показав би вечоровий Пагорб Слави, в районі обласної лікарні. Там гарна панорама міста відкривається, є що сфотографувати. До Рівненської гуманітарної гімназії на оглядовий майданчик ще завів. Також на свій страх і ризик повіз би до Клеваня в тунель кохання, але там стільки комарів! І у тих комах такий хороший апетит!
- Саме такі курйози і запам’ятовується людям!
- Ще показав би їм Клеванський замок. Правда, він не такий розрекламований, як тунель кохання, але на його території відчувається особлива атмосфера минулого століття, там навіть птахи співають не так, як у місті.
- Скажіть а у Вас є табу на фотографію? Що би Ви не фотографували ні за які гроші?
- Ого! Треба подумати. Це досить хороше питання, над яким я не задумувався. Фотограф – стороння і нейтральна особа, тому особливих табу не існує. Але… Навіть політичну акцію можна подати як незаангажований репортаж… Виріщив, що зараз весіль не буду фотографувати. Бо це подія, яка відбувається у людей раз в житті. Ну, багато в кого і не раз, але… Хочеться ще повчитися і лише тоді взятися за цю роботу. Бо той день точно не повернеш ні за які гроші, і не хочеться зіпсувати молодятам спогад.
Сцени насилля, фізичної розправи я точно не буду фотографувати. Але все вирішуватиме мотив. Я сфотографую, як хлопець підняв руку на дівчину лише тоді, коли цю світлину можна буде використати, як доказ проти насильника і вона стане фактом у боротьбі проти насильства. Намагаюся робити такі фотографії, які мають сенс для нас усіх.
- А з чим не будете миритися у житті і чого не зможете терпіти?
- Зраду, коли від тебе відвернулися.
- Фотографія, фото, світлина, світлопис. У перекладі з грецької означає… (тут мене Олесь перебиває)
- Писати світлом.
- Приємно, що Ви це знаєте. А для Вас, якби Ви не знали цього перекладу, що значить світлина?
- А я і не знав, що це слово так перекладається. Просто таке моє розуміння фотографії. Для мене світлина – це і фіксування події, і картина, тільки не писана, а в одну мить відтворена. Це своєрідне полотно з реальним світлом. Мірю зараз купити плівку і фотографувати на неї, щоб ще ближче познайомитися зі світлом фотографії. Адже це магія – коли стежиш за процесом виготовлення фотографії і бачиш, як з нічого на білому папері з’являється світлина! Це треба бачити на власні очі, словами того не передати, як світло творить фотокартину!
- Перша вдала зафіксована фотографія була зроблена Нісефором Ньєпсом у 1826 році. На цій зображені будівлі. Але уявімо таку гіпотетично змодельовану ситуацію. Лише сьогодні створили перший в світі фотоапарат і його вручили саме Вам в руки. Щоби Ви сфотографували найперше?
- Цікаво. Цікаво… Перший фотоапарат мав досить довго витримку. Фото згаданих будівель Нісефера робилося вісім годин!
- Як вісім годин?
- Поставився фотоапарат і був відкритий об’єктив для зйомки. Його не можна було рухати протягом восьми годин! Навіть вітер не мав права цього робити, інакше б вийшла розмита фотографія. Я бачив світлину, яка знімалася понад пів року саме в такий спосіб.
- Це не можна було рухати фотоапаратом протягом пів року?
- Вона робилася на бляшанку, у неї помістили плівку і отвір зробили досить-досить тоненький. Цей отвір був настільки малий, що світло цілий рік потрапляло на матрицю!
- І що на ній було зображено?
- Зйомка відбувалася в полі. Можна роздивитися хмари на небі, силует поля, дерева. Якби я був першим, хто фотографував у світі, я б теж відзняв щось панорамне. Наприклад, захід сонця або світанок. Це було б круто!
- То світанок чи захід сонця?
- Захід сонця. Він більш яскравий.
- Історія стверджує, що перші фото в Україні були зроблені французами-переселенцями приблизно в 40-их роках 19 сторіччя. Здебільшого їхні студії відкривалися в Олесі, Полтаві, Харкові. А якби у Вас була можливість зараз переїхати за кордон і там відкрити власну фотостудію, то куди б Ви поїхали?
- Думаю, до Німеччини.
- Хороший вибір. А з якими відомими фотохудожниками Ви вже знайомі?
- Заочно знайомий з Олександром Майструком. Хочеться зустрітися з ним і поспілкуватися, розповісти про те, що саме його роботи надихнули мене на фотосправу. Портретиста Олександра Кіторчука теж знаю заочно. Якось так стається, що спершу знайомлюся зі світлинами, а вже потім з їхніми авторами. Знаю відомого всім метра фотографії Олександра Харвата, Олексія Потянка. Був Острозі на виставці репортажної фотографії, познайомився з Ігорем Янушевським.
- Своє майбутнє пов’язуєте з фотосправою?
-Так, її я точно не закину. Мрію поїхати до Норвегії, щоб пофотографувати природу. Там дуже красиво! І до гір маю намір наблизитися. Хочу потрапити до Грузії.
- Свій випускний альбом класу не Ви будете робити?
- А як це – мій клас і без мене? Виключення можна, звісно, зробити, але ні, не буду працювати над альбомом.
- Фото для сімейних альбомів, вінеток, випускний в садках і школах – Вас не приваблює такий бізнес?
- Мені цікаво зробити одну мистецьку вуличну фотографію, яка б полонила увагу тисячі глядачів, а не тисячі світлин для однієї сім’ї.
- Але вулиця Вам не заплатить, а сім’я розрахується.
- Так, це правда. Але я готовий потерпіти.
- Що терпіти? Поки вулиця доросте до того, щоб заплатити за свій портрет? Тобто, коли держава гідно оцінить Ваш труд?
- Можна і так сказати. (Сміється). Справжнє мистецтво твориться не заради грошей.
- У Фейсбуку Василь Гудзій створив власну сторінку «Фотоательє і фотографи Рівного та Волині», на якій розміщує старі фотографії нашої місцевості. Ви не цікавитеся старими світлинами?
- Так, інколи переглядаю. Мені цікава фотоісторія Рівненщини. А ще цікавить майстерність навчання цієї майстерності у інших фотографів. Олександр Кіторчук радить – якщо ви хочете навчитися фотографувати, візьміть свій цифровий фотоапарат і заклейте екран малярським скотчем та всі підказки, щоб не бачити тієї картинки, яка миттєво у ньому з’являється. Лише тоді, коли завантажите ці фото в комп’ютер, маєте право на них подивитися. Раніше у наших дідів і прадідів не було «цифри», тоді ти міг зробити 36 кадрів, але вдалим виходив лише один. Саме так навчалися роботі налаштувань.
- Чи берете участь у конкурсах, виставках?
- Брав участь у міжнародному конкурсі «Планета дітей». Треба було показати емоції дітей. Хотів сфотографувати хлопчика-егоїста, який не любить цей світ. Але не було для цього сюжету багато часу. Вдалося сфотографувати сім’ю у парку. Згодом світлини пройшли відбір серед півтори тисячі фото із 9-ти країн світу. Було сорок вибіркових місць. Мої дві фотографії потрапили до переліку найкращих.
Друге місце посів на рівненському загальноміському конкурсі серед учнівської молоді у 2018 році в номінації «Пейзаж». А 3-тє місце – за роботу «Дочка Георгія Космаді».
- Що найбільше подобається фотографувати?
- Навесні – займатися вуличною фотографією, влітку – репортажем. Потім переключатися на портрети й пейзажі.
- Ми з Вами розмовляємо в дощ. Є якійсь особливі вимоги до фотозйомки саме під час дощу?
- Моя техніка не дозволяє це робити. Але є фотоапарати з вологостійкою системою, яка захищає їх від води. Якщо ж я бачитиму, що йде дощ, а цієї миті можна зробити унікальний кадр, то я фотографуватиму.
- Ви хочете сказати, що не пошкодуєте і нового модного взуття та одягу, заради цікавого фото?
- Ні, не зважатиму на це.
- Ви максималіст?
- Якщо це стосується фотографії – то так.
- Важко працювати над портретом?
- Так. Здебільшого доводиться багато імпровізувати, щоб вийшла одна цікава світлина.
- Зазвичай портретне фото роблять у приміщенні чи на природі?
- Як на мене, краще робити його на природі, бо саме там можна знайти якийсь ексклюзивний фон. Краще, коли є ще й якась архітектура.
(Показує портрети).
- Знаю, що сонце відіграє велику роль у портретному фото. Колись навчалася у Василя Васильовича Пилип’юка. То він нам розповідав про це.
- Так, світло має бути лагідним. Фотографують до 11 ранку, коли м’яке світло. Або після 17, 18 годин чи в похмуру погоду, коли нема тіней.
- Які найсприятливіші умови для панорамних зйомок на Ваш погляд?
- Ми їздили зі школою Олександра Харвата до білих фосфатових гір, неподалік Городка. Того дня ми потрапили на захід сонця, і все виглядало велично. Послуговувалися штативом, вибирали цікаві місця. Не було пекучого сонця. Ось тоді були найсприятливіші умови.
- А як Ви ставитеся до макрозйомки?
- Це щось дуже тендітне, маленьке. Для цього планую придбати макрокільця або інший об’єктив.
- Чи є у Вас улюблена пора року?
- Взимку мені здавалося, що я найбільше хочу літа, літа і ще раз літа. Що це моя найулюбленіша пора року, і це вже остаточно. А прийшло літо зі своєю спекою і я зрозумів, що це не те, що мені треба. Мабуть, весна – моя пора, кінець квітня – початок травня.
- Маєте якесь хобі?
- Граю на гітарі. Олександр Кондратенко навчив мене цьому.
- Що у вас в репертуарі?
- Пісні «Океану Ельзи», «Бумбоксу».
- Який улюблений предмет в школі?
- Зарубіжна література, тому що це теж мистецтво.
- Де будете навчатися після закінчення 11-го класу?
- Хочу здобути професію журналіста, щоб мати змогу фотографувати. Бо не збираюся розлучатися з фотоапаратом.
- А чи фотографували Ви людей поважного віку?
- На «Козацьких могилах» фотографували бабусю. Вона сиділа на порозі свого дому вся така задумана... А наші об’єктиви дозволяли фотографувати її, не відволікаючи стареньку від цих роздумів. Ось ми наробили вже чимало кадрів, а потім комусь прийшла ідея – а давайте ми пригостимо цю літню жінку морозивом! Пішли в магазин, купили його, а потім повернулися до неї і пригостили нашу фотомодель. Вона так гостинно нас прийняла! Запросила до хати, розповіла про своє непросте життя, а їй на той момент було 95 років, показала ікону, біля якої молилася і Бог зцілив її від онкологічного захворювання. Це було круто! Тому фотографія для мене – це, насамперед, спілкування.
Джерело: RvNews
Рестравровували майже п'ять років: до Рівненського краєзнавчого музею повернулися унікальні ікони (ФОТО) 
