Цими днями під час фестивалю «СУП-культура»  у музеї імені Уласа Самчука в Рівному вручили обласну літературну премію Валер’яна Поліщука. Цьогоріч отримали її Василь Лящук та Тетяна Сладковська (Тата Рівна). Загалом премію на Рівненщині вручають з 1987 року, коли репресованого поета почали повертати із забуття. Отож, напевно, буде цікаво дізнатися, що ж це була за людина, Валеріан Поліщук, премію імені якого вважають за честь отримати чимало письменників. Можна сказати, що його постать - найвідоміша, і той же час  найсуперечливіша в українській літературі XX століття. Він, молодий, беззаперечно повірив у комуністичні ідеали, але радянська влада і знищила його.  А місяць жовтень став для нього як початком життя, так і його закінченням – у перших числах в 1897 році поет народився, 9 жовтня 1937 року Поліщуку, а також низці українських інтелектуалів, які перебували в Соловецькому таборі, був винесений смертний вирок, а в останні дні жовтня 1937-го - на честь 20-ї річниці революції, в числі 1111 в’язнів Соловків,  він був страчений. Все його життя – у влучно сказаних ним же словах:

 Блажен, хто може горіти,

Бо після нього залишиться попіл,

А не гній.

Звідки все почалося

 найкраще описав сам поет у своїй автобіографії:

 «Народився я в селі Більче Дубенського повіту на Волині (нині — Демидівський район Рівненської області. - Авт.) у сім’ї селянина Лева Олександровича, який тільки-но ставав на ноги з господаркою і тому був бідний, «аж синій». Батьківський рід - кріпаки з діда-прадіда. Прадід був панським чередником і передавали, що граф виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину - з того ми й Поліщуки... А французька кров у мені таки є, тільки по материнській лінії. Тут, переказують, були якісь емігранти з часу французької революції, але без документів, потім сюди домішалися поляки, українці - і от з тієї покорчі вийшла моя мати Софія...»

Світогляд юного Валер’яна спочатку формувався у початковій школі, до якої бігав у сусіднє село Малеве, пізніше - у Мирогощанській двокласній, що поблизу Дубно.

«Школа мені багато дала: я міг запоєм читати. Я мріяв бути святим, щоб підноситися в повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини». Валер’ян Поліщук таки став письменником, але перед цим була ще Луцька гімназія, до якої вступив у 1912 році, відразу до четвертого класу. Довелося батькові продати півтори десятини землі, корову–годувальницю, щоб було за що синові жити в місті. 1915 року гімназія була евакуйована до Белгорода, але Валер’ян Поліщук туди не поїхав, а опинився у Катеринославі, де проживав батьків брат і де він закінчив навчання. У 1917 році, коли грянула революція, без копійки в кишені він поїхав до Петербурга і вступив до Інституту цивільних інженерів. «Жовтень ударив по всіх нас. Як було тоді приємно жити! Коли Центральна Рада ув’язалася у війну з більшовиками, мої національні струни голосно забриніли. Я поїхав на Україну, щоб там на місці брати участь у революції», - напише пізніше Валер’ян Поліщук.

Але за досить короткий період Валер'ян Поліщук розчарувався в діяльності Центральної Ради, коли її керманичі попросили допомоги в німців. Тоді землі, які були обіцяні селянам, почали повертати колишнім власникам, йому ж самому довелося тікати від переслідувань. Згодом він боровся у Катеринославі проти денікінців, побував у румунській та польській тюрмах, концентраційному петлюрівському таборі у Рівному, після визволення з якого у юнака виникли проблеми з польською поліцією. Далі Валер’ян змушений їхати на схід, до Радянської України.

Фото з мережі Інтернет

«Я український письменник»

Свій перший вірш Валер’ян Поліщук опублікував у гімназійному збірнику ще 1914 року й отримав схвальний відгук свого вчителя, що стало для нього великою підтримкою. Продовжував творчі спроби і в Катеринославі. А вже у 1918 році він почав друкувати свої поезії у газеті «Більшовик». Був надзвичайно плодовитим, невтомним шукачем різноманітних стилів та напрямів, повсякчасно щось стверджував і щось заперечував.

Із безоглядною авантюрністю ув’язувався у літературні суперечки, творив маніфести, творив пародії та епіграми на своїх опонентів. Із-під його пера вийшло понад 40 книжок: 20 творів великої епічної форми - поеми «Ленін», «Дума про Бармашиху», «Великий Хам», «Асканія Нова», «Європа на вулкані», віршованих та прозових романів «Ярина Курнатовська», «Червоний потік», «Григорій Сковорода», «Завзятий вік», кілька томиків лірики та збірки для дітей, книжки нарисів, багато літературно-критичних, теоретичних та публіцистичних виступів.

«Написаним і видрукуваним твором я не буваю ніколи задоволений, і темою перестаю цікавитися. Люблю свій твір лишень у процесі роботи», - підкреслював Валер’ян Поліщук. Робота його захоплювала повністю, і в той час його не цікавили ніякі побутові проблеми. Ось як він описує своє перебування у Катеринославі 1921 року: «Ходив я в штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду, яка тягнулася на шиї з розхристаної брудної сорочки. Босий і без шапки, я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо коли мене зрідка зустрічали мої товариші по гімназії, вони мене або не впізнавали, або ж із подивом запитували, чим я займаюся, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: «Я український письменник».

У 20–х роках Поліщук заснував у Києві літературну групу «Гроно», був одним з організаторів «Федерації пролетарських письменників», членом спiлки пролетарських письменників «Гарт», організатором літературної групи «Авангард».

Урочище Сандормох – місце останнього спочинку

Валер’яна Поліщука арештували  у 1934 році. Довгий час рідні нічого не знали про нього. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці родичі не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук - за висновками особливої трійки Ленінградської області - розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. І лише в середині 90–х років XX століття вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 року, де й значиться, що в числі 134 українських буржуазних націоналістів до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандормох, де й розстрілювали.

Валер’ян Поліщук, який беззаперечно вірив у революцію, писав у своєму щоденнику: «Я був за більшовиками, чи лучше за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього... Тепер я зненавидів оту «красну гвардію», що не питає, хто ти, може, по міркуваннях більшовик, а тільки український - зараз розстрілює».

Життя такої багатогранної особистості, як Валер’ян Поліщук, обірвалося на 41–му році. Стверджують, що коли Бог дає комусь талант, то за нього потрібно платити, і часто - власним життям. Наш земляк Валер’ян Поліщук заплатив за свій хист сповна. Час ставить усе на свої місця. І нині можна багато чого заперечити в творчості письменника, але те, що це була вельми помітна і непересічна постать в українській літературі, можна стверджувати однозначно.

 «Рости, рости нове покоління, клич за собою друге, ставайте одне одному на плечі й ідіть головою в віки, а я старою розсохою буду під вами, невідомий, розпилений, буду підпирати вас зо всім корінням моїм і ваших предків... Як радісно!» - писав письменник, вірячи, що його жертва була не на марне.