Є теми, про які не говорять. А говорити треба. Сьогодні в інформаційному просторі часто звучить словосполучення «людський фактор». Що це таке? Вікіпедія видасть вам, що людський фактор то сукупність основних соціальних якостей людини, ціннісні орієнтири, моральні принципи, норми поведінки, рівень знань та поінформованості тощо.

Про людський фактор починають говорити тоді, коли щось сталося й шукають, хто винен. От, скажімо, без видимих причин розбився літак, або ж сталася якась аварія, ДТП чи інший безпрецедентний випадок, як от днями, коли школяр накинувся на учительку…

Що б де не відбувалося, не траплялося, взяти всю нашу діяльність, розвиток, успіх, війну чи мир – за усім стоїть той же самий людський фактор. Успіх і розвиток, щасливе суспільство чи навпаки – нещасливе й деградує – все залежить від людей, які в ньому живуть. Народи і нації, держави складаються з людей. І саме від морального й професійного рівня громадян держави, від того, що у їхніх головах і серцях, як вони мислять, як діють, що уміють та як швидко приймають рішення і які ці рішення й залежить рівень життя суспільства.

 Все просто. Не треба говорити про долю. Що все написано «там» і тицяти пальцем у небо. Бог дає від народження кожному з нас все для того, аби ми були успішні й щасливі. Так, безумовно, чимало залежить від того, в якій сім’ї ми народилися та що вклали нам до голови й душі наші батьки. Залежить й від усіх подальших наших учителів, вихователів, усього того, що навколо себе бачимо, чуємо – на тому, що є у суспільстві, на його цінностях і стереотипах поведінки формується наш власний стереотип поведінки, формується особистість. Ось чому таке вагоме значення має школа, рівень учителів, кращі технології виховання дітей. Адже ми плекаємо якісну особистість, від якої залежатиме наше життя, наш успіх, наше суспільне щастя.

У тих державах, де про людину (людський фактор) думають з часу народження немовляти (або ж ще раніше – з часу його зачаття, подружжя готують себе до цього), там, де людська особистість вважається найвищою цінністю, – завжди все добре. Там успішні розвинуті держави, бо суспільство стоїть на високих моральних принципах, керується критеріями честі й гідності. І ці високі моральні принципи прищеплюють дітям, починаючи з сім’ї, дитячого садочка до школи, коледжу, університету. Дбають і про здорове суспільство, прищеплюючи з дитинства уміння дбати про своє здоров’я, вести здоровий спосіб життя. І там, де люди розуміють, що головна цінність – це ти сам (який ти, як тебе виховали і що собою являєш) – там відповідально ставляться і до власного здоров’я.

Найвища цінність і найголовніший ресурс у кожній державі – це люди, громадяни, фахівці кожної галузі, робітники, вчені – усі. Найголовніше – людина. Центр центрів – людина. Все суспільство живе, працює і дбає лиш про розвиток і благо людини, щоб вона жила в гармонійному суспільстві й могла розвинути й реалізувати ті якості, здібності й таланти, які закладені в ній з народження.

А що у нас, в Україні? Чому все не так, як хотілося? Тому що ми є посттоталітарним суспільством. І досі не можемо оправитися від наслідків того, як поглумилася тоталітарна держава над якістю нашої людності. В тоталітарному суспільстві ніколи людина, громадянин – не були найвищою цінністю. Там на чільному місці була ідеологія. Ніхто не питав у маленької людини, хоче вона того чи ні –  її життям розпоряджалися, як хотіли владні інституції. Людське життя, як і особистість, індивідуальність не значили нічого.  Не про людину дбала держава, а лиш про те, як її використати, витягнути з неї її силу, міць і розум заради ефемерних ідей і цілей.

Наступив час, що Україна проголосила незалежність і стала самостійною державою. Проте чи можемо сказати, що ми живемо в державі де людина вважається найвищою цінністю, найголовнішим ресурсом? Народжуються в нас діти, ми їх любимо й пестимо, виховуємо і кажемо, що вони – це найдорожче, що у нас є. Це те, заради чого ми живемо. Батьки вкладають у дітей свою любов і душу, свої знання і вміння і це головна інвестиція у власну щасливу старість. Як і що вкладемо, стільки й отримаємо. Це загальновідомо.  Скажіть, а чи наша держава, як і сім’я вважає людей, своїх громадян та їхніх дітей найціннішим, що у неї є?

Найцінніший ресурс шанують, плекають, бережуть, вкладають у нього зусилля, багато праці, душі, любові. Українці ж нині зі своєї багатющої природними ресурсами країни роз’їжджаються по чужих країнах. Розумні, роботящі, високоосвічені. Молодь закінчує університети й не знає куди подітися зі своїми знаннями. Про цінність учительської та лікарської професій лиш заговорили віднедавна й тільки-но розпочали реформи.

Україна буде щасливою й успішною. Та лиш тоді, коли до її керма прийде такий президент, така державна еліта, яка буде шанувати українську людину, громадянина, його честь і гідність, забезпечить йому розвиток і реалізацію в праці, творчості, науці, усіх галузях життя.