«Якщо священик боїться сказати правду, визнати свою помилку, то який із нього пастир?»

26.10.2018 22:30   Джерело: RvNews
Опубліковано : Віталій Тарасюк

Нещодавнє рішення Константинопольського Собору дало «зелене світло» на створення Помісної Православної церкви в Україні. Деякі аспекти цього питання роз’яснює і коментує кандидат богословських наук, настоятель Млинівського Свято-Михайлівського храму УПЦ Київського патріархату протоієрей Тарас (Варварук).

«Зважитися на такий крок – вчинок справді революційний»

– Чергове наше інтерв’ю значною мірою - підтвердження двох попередніх. Найперше: відбувся великий крок у справі поступу визнання Української церкви – знята анафема з предстоятеля нашої Церкви Патріарха Філарета. Вважаю, що це велика справа для нього і для нас усіх. Адже людина майже три десятиріччя несла цей важкий хрест. Підтримки нізвідки не було, лише українці могли підставити плече під той хрест. Захід мовчав, бо не хотів Москву ображати, а Схід рахувався з офіційною позицією Москви.

- Цей поступ – велика відрада для священиків старшого покоління, які були виховані в Московській церкві, приймали в ній хрещення, хіротонію, закінчували навчальні заклади і зважитися на такий крок – вчинок справді революційний. Віддамо їм належне і схилимо голови перед ними, бо йшли на поневіряння, маргіналізацію, численні клопоти, ізоляцію. Скажімо, мій співслужитель отець Тарасій (Лазука) щонеділі запитує про останні події навколо автономії нашої Церкви, бо перейшов під юрисдикцію УПЦ Київського патріархату одним із перших в Рівненській єпархії, тому йому хотілося б за життя стати свідком надання Томосу Православній церкві в Україні.

Рішення Константинопольського Собору важливе і для священиків молодшого покоління, які приймали рукоположення в УПЦ Київського патріархату. Насамперед, важливо тому, що представники Московського патріархату не вважали нас за священиків. Подейкують, навіть у Млинові констатувалися прикрі й сумні нецерковні факти, коли дітей перехрещували в храмах Московського патріархату. Звісно, що такі факти бентежили. Як і те, що, скажімо, в Почаївській лаврі записки не приймали і не сповідали тих, хто ідентифікував себе з Київським патріархатом. Тому тепер нам важливо подивитися в очі нашим вірянам і подякувати їм за довіру, яка стала оправданою.

Для мене події останнього часу навколо автономії нашої церкви не спричинили якихось надзвичайних емоцій, бо я в цьому ніколи не сумнівався. Вважаю, що кожен священик, який бодай трішки ознайомлений з історією помісних церков, мав би це знати. Факт настільки відомий і очевидний, що, як на мене, по-іншому не можна. Можливо, що я вихований був в таких традиціях. Для мене – це природній церковний процес. Щоправда, я припускав, що цей процес у часі буде тривалішим і сумнівався, чи за життя стану свідком надання нашій церкві автокефалії. Тобто, настільки швидкого розвитку подій із визнання нашої Церкви світовим православієм не передбачив.

Крім  того, визнання нашої церкви особливо важливе для священиків, які служать за кордоном.

«Кіріл хоче «абсуждєнія» проблеми української церкви»

– Як Ви прокоментуєте демарші Російської православної церкви на фоні визнання нашої Церкви?

– Мене дивує відвертий цинізм Московського патріархату, але позитив у тому, що світ все більше відкриває очі й звільняється від полуди, коли дивиться на Москву. І нинішні події свідчать про те, що Москва створила специфічну конструкцію, сперту на нелюдське поневолення душ. Вона постійно озброюється залякуваннями різними анафемами, указами, вердиктами – богопротивними «страшидлами». Фактично нинішня ситуація свідчить, що Москва стоїть на перешкоді до релігійного об’єднання. Все, що вона хоче: панування, упокорення, підпорядкування. Наприклад: як можна нині звинувачувати Патріарха Варфоломея  в якомусь «папізмі» і попранні соборної думки?  Кілька років тому патріарх Варфоломей скликав Всеправославний Собор. Мало того, що Росія його зігнорувала, хоча підготовка до нього тривала більш як 50 років. Чимало песимістів заявляли, що цей Собор не відбудеться, хоча назріло багато проблем, які слід було вирішити. У той же час Москва постійно шантажувала Варфоломея. І він рахувався з її думкою, бо РПЦ – найчисленніша, найпотужніша, одна з найавторитетніших православних церков. І нема чим йому дорікнути. Москва не хотіла, щоб Собор відбувся в Константинополі – перенесли на Кріт. Не хотіли, щоб порушували проблему автокефалії – дослухалися і до цієї просьби Москви, хоча, вважаю, в православному світі – це проблема №1. Однак все марно. РПЦ зігнорувала Собор, та ще й підбурили до таких же дій своїх сателітів.

А коли Собор відбувся, РПЦ почала ігнорувати його матеріали, документи. І до якого цинізму та лицемірства слід вдатися, щоб тепер звинувачувати Варфоломея, ніби  він не хоче дослухатися до соборної думки, що хоче бути «папою». Даруйте, а Собор хто скликав? А хто і чого не приїхали на цей Собор? І тепер Кіріл хоче «абсуждєнія» проблеми Української церкви. А де ж він був кілька років тому? Проблема була, а її замовчували, ігнорували, намагалися, так би мовити, заплющувати на неї очі. А тепер Вселенський патріарх – батько для всього православного світу, перший серед рівних і він має право. Канони дозволяють йому в разі апеляції помісних церков реагувати на такі виклики. Він не може замовчувати проблему, яка нуртує роками, і лукаво стверджувати: мовляв, нічого такого немає. Відтак Вселенський патріарх, зважаючи на низку об’єктивних умов, іде назустріч Україні.

«Якщо священик боїться відповідальності, сказати правду, то який із нього пастир?»

– Мене і надалі дивує позиція багатьох священиків Московського патріархату, особливо на теренах Західної України. Інколи мені хочеться їх по-дружньому сказати: « Хлопці! Чого ви чекаєте?»

- Сталася велика подія – заклали фундамент, на якому в Україні постане Помісна Православна церква. Якщо завтра священики УПЦ МП захочуть долучитися до Помісної Церкви, то це мені нагадає казку про колосок: півень знайшов колосок, відніс до млина, змолов, напік пирогів, а за стіл повсідалися всі непричетні до цього персони. Звісно, хочеться, щоб вони прийшли до нашої Церкви, щоб посіли в ній гідне місце, але дивує їхня вичікувальна позиція. Чи вони залякані, чи такі прагматики? – ставлю собі запитання і відповіді не знаходжу. Якщо священик боїться відповідальності, повести за собою, втратити якусь популярність, сказати правду, то який із нього пастир?

У попередньому інтерв’ю я казав: мені імпонує, що процес визнання нашої Церви і надання їй статусу Помісної не відбувається революційно. Маємо визнати: їх більше (УПЦ МП) і вони б, нас поглинули. Тому краще, нехай вона б була невизнана, ніж вони мали нас поглинути. Якщо створимо  РПЦ №2 в Україні, то до чого ми йшли стільки часу? Тоді був би втрачений смисл всієї роботи, адже наші опоненти виховані в московському дусі. Майже тридцять років церкви йшли різними шляхами: догматика одна, але підходи, напрацювання, менталітет наших церков дуже різниться. Світове православіє не таке, як його репрезентує Москва. Православний світ багатогранний, виплекав багато самобутніх культур, тому мені не хотілося,  аби моя Церква увібрала в себе московські традиції, бо вони нічого доброго не несуть. Диктат держави, загравання з державою – не хочемо ми такого. В Україні завжди була модель: Церква була не відділена від держави, але їй не підпорядкована. Я б не хотів, щоб моя Церква була підпорядкована державі. Але  впевнений, що такого не станеться, бо Україна – не Росія. І в нас не буде такого Президента, який би обіймав пост глави держави 14 і більше років. Хто б не очолив нашу Церкву, але якщо буде робити щось не так, то народ із тим не змириться і не дасть вести стерно церковного корабля хибним курсом.

 «Лише духовно сильний священик може визнати, що помилявся…»

– Як уникнути примусу і насилля в ході об’єднавчого процесу?

– Головне - ні над ким не чинити насилля, бо якщо священик під примусом переходитиме до Київського патріархату, то це результату не дасть. Насилля і примус закладуть слабкий фундамент і він постійно даватиме тріщини і постійно там будуть проблеми. Тому будь-якого тиску не треба робити, інакше закладемо недобру основу.

Однак не треба все покладати на еволюцію. Тому пропаганда потрібна, але виважена, мудра, гуманна і цивілізована. Вважаю, що правда на нашому боці. Мій пастирський досвід свідчить: якщо людина агресивна, то, очевидно, має якийсь сумнів, страх, невпевненість. Всепрощення має бути, хоча в ньому також пульсує багато запитань морально-етичного, іміджевого  плану. Лише духовно сильний священик може визнати, що помилявся.

«Важливо правильно виробити алгоритм дій»

– Як, на вашу думку, мала б називатися Російська церква в Україні?

– Вона свої злі наміри ховала за гарною вивіскою. До речі, хай ніхто не забуває, що прав, які нині має УПЦ МП, добився патріарх Філарет, на посаді екзарха Московського патріархату в Україні. Питання щодо назви цієї церкви в Україні не вивчав, але однозначно, що зміни в назві мають бути. Мабуть, тут і держава має сказати своє слово, і разом із богословами напрацювати термінологію, яка б не ображала, а відповідала канонічній суті. Мова не йде, що хтось когось має образити чи принизити.

– А як би наша Церква мала називатися в контексті дискусії між Патріархом Філаретом і Митрополитом Макарієм?

– Великою помилкою мирян вважати, що люди, які очолюють Церкву, не роблять помилок. Скажімо, у Святому письмі бачимо чимало суперечок між святими людьми. Скажімо, навіть на сторінках Нового завіту, на апостольському Соборі, між апостолами навіть після Зшестя Святого Духа – між ними виникали певні дебати. У дитинстві я себе запитував:

– Навіщо про це писати?

– Однак автори святих текстів вважали за потрібне показати, що церква хоч містичний, таємничий, сакраментальний, але живий організм. І він живе в грішному світі. За великим рахунком, церква – це лікарня, куди приходять хворі люди. Може, для пересічного мирянина не варто було би знати, що інколи ведуться суперечки, дебати і т.д., але це робочий процес, де обов’язково має бути місце дискусії. Інакше куди ми вертаємося? Багато дискусій  бувало і на Вселенських Соборах. Тому якщо між предстоятелями двох церков Макарієм Малетичем і патріархом Філаретом виникла якась полеміка, то, вважаю, в цьому нічого поганого немає – це лише свідчить про те, що ми живемо в демократичному суспільстві і якщо вони не бояться це озвучити, отже  вони не бояться. У контексті з тим, водночас дуже мало інформації про внутріцерковне життя УПЦ МП. Чому так?

– Раніше представники УПЦ Київського патріархату разом із УАПЦ кілька разів збиралися, обговорювали питання про об’єднання, але, як кажуть, каші не зварили. Тепер дійшли згоди і вже на шляху до Помісної церкви.

– Ніхто не знає, як би все склалося, якби об’єднання відбулося раніше. Очевидно, що ієрархи були не готові. Скажімо, якщо подати сирі страви, то уявляєте, який вийде з них обід. Чому колишні храми так довго стоять? Будувалися повільніше, дерево встигало вистояти. Отож для багатьох питання було болючим: як так, що дві Церкви не можуть об’єднатися. Було малоприємно. Але добре, що це відбувалося еволюційно, бо тепер дозріли і навіть не бояться озвучити про свої дискусії і не бояться дискутувати. З іншого боку, ці Церкви визріли як матеріал і сировина, щоб із них будувати Українську Помісну Церкву.

У назві Помісної Церкви оті три слова Українська Православна Церква мали би бути. Зважаючи на складні обставини, непорозуміння абревіатура може змінюватися. Можуть бути додаткові слова. Аби підкреслити проблемність нашого суспільства. Щось буде більше ніж УПЦ. Важливо правильно вибудувати алгоритм дій. Впорядкувати назву УПЦ МП, а потім приступити до назви нашої Церкви.

«Треба покладати надію на Бога»

- Хто б, на вашу думку, має очолити нашу церкву?

- Для мене не є настільки важливим це питання. Ми всіх єпископів поважаємо і любимо. Треба покладати надію на Бога. Хай Дух Святий сам скерує, хто буде гідний носити титул першоієрарха Української церкви. Об’єднавчий Собор має ухвалити рішення, хто ж очолить нашу церкву.

Розмовляв Віталій ТАРАСЮК


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   741