Катерина Бойчук: «Музикант прагне до свободи» (ВІДЕО ГРИ)

Серед музичних імпрез жовтня рівненські шанувальники академічної музики зауважили концерт віртуозного дуету лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів – Катерини Бойчук та Владислави Крускаль. Творчі досягнення нашої землячки та її блискучої партнерки змогли оцінити власне фахівці та студенти Рівненського державного музичного училища. Зрештою, всі, хто прийшов насолодитися грою цих чудових музиканток, відзначають - це саме та музика і той виконавський рівень, яким пишається Україна.

26.10.2018 23:40   Джерело: RvNews
Опубліковано : Новини Рівненщини

…З першими акордами роялю на сцені розпочинається не просто концерт, а своєрідне дійство.  Виконавиці поєднані не лише спільним відтворенням шедевру бетховенського Романсу Фа-мажор. Їх можна слухати із заплющеними очима - і тоді ніщо не заважає малювати в уяві картини  за пристрасною, інтригуюче-трагедійною рапсодією  Моріса Равеля «Циганка» або блискучою романтичною Інтродукцією та Рондо-Капричіозо Каміля Сен-Санса. Але не менш цікаво спостерігати за рухами музиканток, їхнім емоційним сприйняттям спільної гри.

Катерину Бойчук знають чимало рівнян, адже тут живуть рідні й близькі їй люди, а рівненська сцена пам’ятає аншлаги на концертах з її участю. Хоча Катя змалку навчалася у Львівській  середній  спеціалізованій школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, а згодом закінчила Київську музичну академію імені Петра Чайковського (клас Богодара і Мирослави Которовичів), проте перші кроки до музики робила, звісно ж, удома.

Отже, про те, як починався шлях до великих сцен і чим нині живуть українські музиканти – вони розповіли «Рівненським новинам» під час жовтневої зустрічі.

–  Катерино, почнемо з питання, яке мучить, може, не стільки юних музикантів, як їхніх батьків.  Як музична рутина ( а в навчанні гри на скрипці вона чи не найбільша)  не відбила у дівчинки Каті бажання навчатися гри на скрипці?

Катерина Бойчук: – Просто мені щастило на викладачів. Вже тоді вони були креативними, хоч навряд чи хто знав  слово «креатив».  Ось перший урок – я приходжу на скрипку, а мій викладач бере яблучко, й ми починаємо  його різати: «Дивися, ось ціла нотка, це половинка, а це – четвертинка». Потім  ми його з'їли. Я думаю:  «От класно на скрипці вчитися – яблука собі їси!». А згодом я це собі взяла на замітку. Зараз  також викладаю, є в мене учні, дорослі й маленькі. І коли я згадала про це яблучко з ученицею – зразу налаштувалися. Дитині одразу цікавіше й вона долає свій страх перед тим, чого поки що не вміє. Звісно, потім все одно починається – постановка рук тощо...

– А в тебе була така «ломка», коли руки й смичок потрібно виправляти, неправильна постановка? – Чимало юних скрипалів кидають навчання саме на цьому, власне початковому, етапі…

Катерина Бойчук: – Ой, було... Я кидала навчатися з самого початку.  Руки мені поставила Людмила Василівна Корнілова, педагог від Бога.  Наші сім’ї дружили, от вона якось  прийшла до нас в гості, і каже: «Олічко (сестра  моя вчилася гри на віолончелі) – ти молодець, а тепер давай, Катрусю, покажи нам, що ти вмієш». І тут – «Боже, який жах!»… І руки не так, і постановка – не так...  Я склала скрипку і кажу: «Все. Не буду грати».  Я ж Лев і Тигр за гороскопом – як це мене не похвалити?  Словом, більше двох тижнів не доторкалася до скрипки, але ж мама – музикант, і сама Людмила Василівна так потихеньку,  потихеньку стали мене повертати до інструменту. Я ходила на заняття до Людмили    Василівни через день.    А потім – Львів… 

– Мабуть, для музиканта, який прагне бути солістом, просто необхідні лідерські якості, а ще більше – наполегливість, вміння не здаватися. Відомо, що ще в десятирічці ти перемагала на шкільних олімпіадах - як-от у четвертому класі - на олімпіаді серед випускників школи.  А ще по закінченні школи отримала відзнаку… по класу гри на фортепіано.  Тож не дивно, що згодом так прискіпливо обирала собі концертмейстера для спільних виступів…

null
Катерина Бойчук (скрипка) та Владислава Крускаль. Фото Олександра Зубка

Катерина Бойчук: – Це правда. Владислава – не просто концертмейстер. Ті, хто до нас ходить на концерти – знають, що в нас родзинка – Владислава, яка виконує сольний твір...

Владислава: – Це «Острів радості» Клода Дебюссі. Я виконувала його на конкурсі  Олександра Скрябіна в Парижі. Він дуже яскравий, віртуозний, розмаїтий...

Де починався твій шлях до музики?

Владислава Крускаль: – Я з Кривого Рогу. Ми от про себе жартуємо: «КривоРівне» (сміється).  Моя мама скрипалька, тато не музикант, як і в Каті. Мамина подруга, піаністка – це мій перший педагог у музичній школі. Мамі так подобався дуже багатий, різнобарвний  репертуар фортепіанний, що вона вирішила  мене віддати на фортепіано до своєї подруги. Навчалася  в музичній школі, потім у Криворізькому музичному училищі у Маргарити Матвіївни Кратінової, свого улюбленого педагога...

– Ось і проявилася тяга до музики в дітей музикантів.  А як ви з Катериною зустрілися й почали грати разом?

Владислава Крускаль:  – Я поїхала до  Національної музичної академії, у Київ,  і там, вже будучи на четвертому курсі, почала працювати в Мирослави Богодарівни Которович.  Катя – теж. Тут ми з Катрусею й зустрілися.  У нас був спільний чудовий твір – «Каприс» Кароля Шимановського. З цього все й почалося.  Ми грали в концертах, але небагато, час від часу перетиналися...

Катерина Бойчук: А потім я поїхала на конкурс «У благословенні скрипалевих рук»  до Тернополя (до речі, там теж  у мене премія).  Я зателефонувала Владиславі, попросила приїхати. Знаєте, як людина проявляє себе в таких конкурсних змаганнях?  – усі ці  вступи, нерви...  Такі емоції. І ось у таких складних ситуаціях (конкурсні обставини - це взагалі стрес страшенний) я зрозуміла, хто насправді Владислава  -  зібрана, витримана, блискавична реакція, і водночас - неймовірно творчо обдарована.  Підтримка з її боку була шалена. От з того часу ми разом граємо вже вісім років… 

– Але дует – це лише частина вашого творчого життя, яке нарізно також триває, і дуже інтенсивне, особливо в останні роки. Скажімо, Владислава стала лауреаткою міжнародних конкурсів не лише в Парижі, про що вже згадали. А й у Мадриді, в італійській Сицилії, в Ізраїлі, трохи раніше - перемоги на конкурсах імені Алемдара Караманова в Симферополі та Генріха Нейгауза в Кіровограді (нині – Кропивницький).  Тим часом Катерина упродовж п’яти років співпрацювала з національним камерним ансамблем «Київські солісти»… Чому все ж таки перейшла до «Віртуозів Києва»?

Катерина Бойчук:  –  Музикант прагне до свободи. Я думала про власні проекти,  почала їздити на фестивалі, за кордон, з Владиславою  (Владислава – це взагалі людина, з якою, я відчуваю,  мені потрібно співпрацювати завжди) – і тут раптом створюється оркестр «Віртуози Києва».  Це щось нове, не державна структура.  Ніяких моментів «за свій рахунок»… Тут підтримується будь-яка ідея, творча ініціатива.  Ми почали дихати на повні легені -  творити, запрошувати іноземних музикантів для спільних проектів, їздити, обмінюватися досвідом. Це взагалі шикарно.

null
 Фото Василя Шевченка

– Кому належить ідея «Віртуозів…»?

Катерина Бойчук:  – Ідея та створення належить  компанії «Світло концерт», директор якої – Євгеній Кривін.  Це унікальна на сьогодні в Україні компанія.  Він робить концерти, збирає публіку, організовує зал -  це підхід, який давним-давно в Європі існує. Кожен  вартісний музикант там має свого агента музичного, і вони будують свою творчу лінію разом.  Наш диригент – Дмитро Яблонський – відомий у світі музикант, номінант на премію Греммі.  У нас також є  і режисер, і промоутер. Це те, чого взагалі  досі немає на українському ринку академічної музики. Упродовж 5 років Євгеній Кривін розкручував свою компанію,  і в один момент, що вже може утримувати оркестр.

- «Віртуози Києва» щомісяця дають близько десяти концертів, які проходять із аншлагами. А українська музика тут має місце?

Катерина Бойчук:  – Звичайно!  Нещодавно ми записали диск Валентина Сільвестрова,  до його 80-річчя. Увійшли туди такі знакові твори, як  «Messenger», «Вечірні серенади»… – там великий перелік. 

– Скільки приблизно альбомів «Віртуози  Києва» записують упродовж року?

Катерина Бойчук:  – Пригадую – ми випустили всі симфонії Шостаковича в обробці Рудольфа Баршая, записали  концерт і симфонію Касина Кара-Караєва, зараз готуємо диск з азербайджанським  шикарним баритоном Азером  Рзазаде, записуємо з ним арії,  записали симфонію «Нізамі» Фікрета Амірова... Така кількість, що одразу все не згадаю. Записали цілий альбом з Борисом Гребенщиковим... Все це можна придбати через Інтернет.  Диски... можливо, це відходить, хоча лишається як особливий сувенір.    Єдине,  чого хотілося б побажати всім нам – щоб у нас запрацював цей ринок. Загалом у світі, якщо твори композитора видаються - це підлягає оплаті.  А в нас композитори можуть  прохати:  «Будь ласка. зіграйте – дякую...».  Тому й у Європу наші композитори намагаються виїхати. Адже треба якось жити. Так ми втрачаємо таланти, і навіть геніїв… Ось Максим  Шалигін, Олексій Ретинський – вони виїхали,  і пишуть шикарну музику.  Мабуть, частково їхньому успіху сприяють нормальні умови й правила на музичному ринкові.  Мені шкода...

null
Фото Олександра Зубка

– Катю,  сьогодні спостерігаємо такі  тенденції. Одна - це обдаровані молоді музикальні люди, котрі не вірять у свої сили, а може, просто скромні,   і відтак не подаються на творчі конкурси під час фестивалів або ж у сильні колективи.   Інші -  також досить талановиті люди, самовпевнені, які незле оволоділи певною технікою,  пограли в колективах різного рівня за кордоном, але коли приїжджають сюди, і ти слухаєш концерт – іноді відчуваєш – чогось бракує – душі чи що? Є, звісно, й золота середина, але шкода, якщо таланти до кінця не розкриваються.

Катерина Бойчук:  – Так, сьогодні посередність може вирватися завдяки самовпевненості.  Але думаю, що це ненадовго.  Я не знаю, чому так буває. Мабуть, ми дуже помиляємося, що сидимо на одному місці, бо тоді в нас немає розвитку.  Ми боїмося – бо нам, на жаль, нерідко кажуть, що от ти ніколи не зможеш,  такого не буде – квиток в Америку коштує 20 тисяч доларів, тому це недосяжно…  І тоді ти  справді закриваєш для себе ці двері:  «Це точно не вдасться,  ну якось тут вже тоді»...  У старшого  покоління ця боязнь дуже присутня – але  якщо до мене підходять молоді й просять поради – я завжди кажу: «Не треба нікого слухати, це – шанс».

– Ти вважаєш, що  конкурс може людині відкрити перспективи?

 Катерина Бойчук:   – Я особисто конкурси не люблю, але вони потрібні. Багато відомих музикантів по-різному про конкурси відгукуються. Але…  вони виховують, вишколюють сценічний характер сценічний, витримку. І потім -  коли  ти входиш на сцену або подаєшся на якесь прослуховування  в оркестр, або шукаєш вакансії на роботу – до учасника  конкурсу, переможця – зовсім інше ставлення. Той, хто читає таке резюме, вже розуміє твій статус. Бо престижні конкурси просто так неможливо виграти, без технічних якостей, віртуозності тощо. 

– У яких конкурсах ти брала участь?

Катерина Бойчук:  – У багатьох. Третя премія на конкурсі Джорджа Енеску, на українських конкурсах  в Ужгороді, Львові, інших містах...  Останній  у мене взагалі відбувся у Нью-Йорку – е був конкурс Джорджа Гершвіна. Я там отримала третю премію і диплом за найкраще виконання французької музики- це була моя така остання, але дуже вагома, перемога.   

– Катю, іноді ти берешся за джаз...

Катерина Бойчук: – Ми його виконуємо більше в оркестрі, коли з джазменами  виступаємо. Вони пишуть оркестрові партії, і ми їх блискуче виконуємо. Я тільки-но  доторкнулася до Гершвіна, тому що на нью-йоркському конкурсі в обов’язкову програму входили твори цього композитора. Але це, знову ж таки, – джаз в класиці. Це не імпровізація, це зовсім інше.  Люди цьому вчаться, вдосконалюються, і з цим  народжуються. А я все ж таки  академічний музикант.

– Таллін, Хельсінкі, Нью-Йорк, виступи в Австрії на честь інавгурації України в ОБСЄ…  Цей гастрольний перелік можна продовжувати.  І ось щойно Катерина Бойчук з’явилася в Україні, як знову поновила спільні концерти з Владиславою Крускаль,  і  поспішила з концертом до рідного Рівного…

Катерина Бойчук: – Цей концерт був для нас дуже важливим. В Україні ми взагалі упродовж року не грали (у Нью-йорку я співпрацювала з піаністом Майклом Буличовим), скучили за нашою публікою, а публіка – за нами.   Чекали цього й батьки... Склали програму – «Best of the best»  – не тільки для вас, але й для нас.  Хотілося заграти те, що ми любимо, що в нас найкраще виходить. Програма надзвичайно віртуозна. Складно було обрати твір для початку, тому що все таке, що можна грати на «біс».  І, звичайно, ми показали останні здобутки з конкурсу Гершвіна – зіграли цю фантазію Ігоря Фролова на теми опери Гершвіна «Поргі та Бесс»,  і  Прелюдію Дж. Гершвіна.  Всі твори складні для виконання, немає на чому продихнути. Я ще вирішила включити собі сольний твір – «Баладу для скрипки» Ежена Ізаї (бо Владислава завжди грає соло, а я раніше в концерті не грала).

Ігор Фролов, Концертна фантазія на теми з опери Дж.Гершвіна «Поргі і Бесс». (Актова зала Рівненського музучилища.)

– Катю, упродовж насиченого творчого життя зіграна маса творів, у тому числі авангардних. То все ж таки – хто для тебе – найбільший геній в музиці серед композиторів? 

Катерина Бойчук: – Бах. Це композитор, музику якого я все життя осягатиму, структуру побудови його творів – сонат, партит для скрипки...

–  А чи існує твій виконавський ідеал серед молодих музикантів?

– Я захоплююся  мистецтвом багатьох молодих виконавців, і помічаю, що їх з’являється все більше – як грибочки ростуть.  Назвати когось одного не можу, бо навіть не встигаю стежити за всіма. Але мій останній трирічний досвід, коли  я почала їздити в Європу, Америку – показує: немає жодних стандартів,  не можна рівнятися на когось, потрібно бути собою, розвиватися своїм шляхом. Так, звичайно, є інші, я ними пишаюся, їх дуже поважаю,  але  все ж таки вважаю, що треба бути собою – це найголовніше.

– Твоя сестра Ольга (виходячи зі спогадів дитинства) - віолончелістка?

Катерина Бойчук. Як і мама, теж, до речі, Ольга. Тут, у Рівному,  ми грали разом у концерті для скрипки з віолончеллю, органом і оркестром.  Взагалі разом грали неодноразово, виконували на Рівненській сцені твори Зубицького. Але  Оля працює у Львові в Оперному театрі та в Органному залі, виховує синочка, я ж – у Києві… Для спільних виступів нам дуже бракує часу.

– Яка з країн була найбільш сприйнятливою до твоєї музики, твого виконання?

Катерина Бойчук. – Свіжі спогади – в Сполучених Штатах дуже тепло приймали. Взагалі люди в Америці й Європі виглядають  більш щасливими,  у нас обставини так склалися – війна, ці недостатні й водночас непомірні комунальні послуги  – це все відбиток навіть на обличчях залишає. Мені прикро такі речі визнавати, але одразу ж це все помічаю, як тільки сходжу з літака. Натомість соціальна, економічна захищеність, впевненість знімає  з людини скутість.  Разом з тим – візьмемо від зворотнього. Коли є гармонія в душах, розуміння прекрасного, в тому числі музики, – тоді з’являється більше культурних проектів, більше меценатів, які підтримують їх – і країна змінюється...  Ті, хто ходить на концерти класичної музики – вони так і живуть у нас – від зворотнього. Це НАША публіка. У неї вдячні захоплені очі. У Рівному, де так багато знайомих людей – тим паче. Це наш Острів Радості.

– А яку попсу ти можеш слухати?

Катерина Бойчук. – Я, мабуть, попсу не слухаю, бо ту сучасну музику, яку я слухаю, не вважаю попсою.  Ціле літо прослухала рок-н-ролл. Або, скажімо, Бі Джиз чи Стіві Уандер – це популярна музика, що стала класикою, це вже рівень... Ми в складі «Віртуозів Києва»  мали концерт з «Океаном Ельзи» – ну хто ж їх назве попсовими?

 – Як ти вважаєш, наскільки радіо сьогодні формує музичні смаки?

Катерина Бойчук.  – Мені здається, що цей злам десь зараз саме проходить – поворот від низькопробної до  інтелектуальної музики. Приємно, що нас запрошують, останнім часом дуже активно,  в Києві на радіо, і мене особисто, і з Владиславою.  Я взагалі в прямих ефірах постійно тепер граю,  мені це дуже приємно. Це правильно, адже потрібно задавати рівень – а як, як не через радіо, для людини, яка не має можливості прийти на концерт з різних причин, але має ось це джерело – приймач – сформувати цей смак. І таких слухачів не заманиш потім шансонами й таке інше.

Серед української публіки дедалі більшої популярними стають салонні вечори, коли сприйняття музики посилює обстановка затишного невеликого залу або музею. Ви брали в таких участь?

Катерина Бойчук.  – Звісно, не раз… Приємно грати серед шедеврів образотворчого мистецтва в Ужгороді чи, скажімо, в будинку Ханенків у Києві...  Ось у музеї Ханенків максимум 75 людей можуть поміститися, і що цікаво  – люди йдуть, часто важко дістати квиток... Вони працюють класно. Знаю, що рівненські музиканти також грають по замках Західної України - можливо, нам також вдасться порадувати своїм мистецтвом глядачів у Дубні чи в Острозі… Дуже цього хотілося б.

Українські музиканти нерідко скаржаться, що їх недофінансовує наша держава... Це правда?

Катерина Бойчук: – Думаю, це більше стосується саме обласних філармонійних колективів.  Є відмінність між фінансуванням колективів однакового рівня у столиці і в регіонах, і це шалено несправедливо. Бо якщо оркестр академічний – артист повинен заробляти в ньому однаково – що в Рівному, що в Києві.  Думаю, великою мірою відповідальність за таке недофінансування лежить на керівниках культури. 

 

Розмовляла та записала відео виступу віртуозів Дарина Вітер

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   357