Чому наші українці в реформи не вірять? Бо декларують їм одне, а в дійсності вони бачать інше. Хто казав, що коли у вас вже є сімейний лікар, й саме він відправив вас чи вашу дитину на аналізи, то за жодну дрібницю ви не платитимете? Чи є так насправді? А ви сходіть у Рівному в дитячу поліклініку, сходіть у будь-яку іншу й переконайтеся.

Історію свого відвідання поліклініки з дитиною розповіла мені вчора молода мама, рівнянка. В понеділок 5-го листопада, вона пішла зі своєю семирічною дитиною до Рівненської дитячої поліклініки №3, щоб здати аналіз крові. Сімейний лікар призначила цей аналіз напередодні, в п’ятницю 2-го жовтня. Дитині дали направлення. Коли ж мама, беручи направлення, запитала, чи треба ще щось з собою брати – їй сказали: «Що ви? Звісно, що ні!» Проте, на жаль, ми живемо в країні, де слова з дійсністю абсолютно не співпадають.

Аби не бути голослівною, далі подаю пряму мову, розповідь молодої матері з перших уст. Розповідаючи це, жінка була дуже схвильована і плакала. У неї хворе серце, а довелося пережити неабиякий стрес і приниження та пити заспокійливі пігулки. Разом з нею була, все те бачила й чула її малолітня дитина.

• Приїздимо ми до поліклініки о 8.30. Там величезна черга людей. Посувається повільно. Бо всі мами з дітьми як до кабінету заходять, так зразу й виходять: їх посилають купити рукавички, скарифікатор і ще якусь систему для забору крові. Це ж саме звеліли купити і нам. Постало питання: де це все купити? Я спустилася з дитиною в аптеку, а там ще зачинено, що дивно, бо ж аналізи з 8-ї ранку приймають. Я звернулася зі своєю проблемою в реєстратуру, а там сказали, що можна названих речей не купувати, а заплатити за це прямо в тому кабінеті, де беруть аналізи. Піднімаємося ми знову до кабінету, де беруть забір крові. Медсестра забагла сплатити їй за талон, який коштує 10 грн. А у мене, як на те лише 200-гривнева купюра. У неї нема чим дати мені решту. Каже – шукайте по кишенях. Знайшла я тих 10 грн за талон, а медсестра не відступає: «Давайте ще за прибори». Я показую їй ту 200-гривневу купюру та й кажу, що нас ніхто про це не попередив. Лікарка своєї: «Йдіть в реєстратуру, розміняйте там або в аптеці». Ми знову з п'ятого поверху на перший. На щастя, після 9-ї години аптека відчинилася. Розуміючи, що аптека – не розмінний пункт, думаю, що ліпше буде щось дрібне купити, аби нам дали решту. Прошу аскорбінку. Побачивши 200-гривневу купюру, аптекарка на мене визвіряється: «Ви б ще 500 грн дали!» Я розповідаю історію з аналізом доньки. Кажу, що напередодні у лікаря питала, чи потрібно за щось сплачувати. Мені сказали, що нічого, а тут, коли ми прийшли, нас посилають придбати систему і гроші за талон заплатити. Де я все це візьму, коли нема де розміняти? Що мені з дитиною по всьому місту бігати, пропустити свою чергу, щоб розміняти гроші?» Проте в аптекарки я розуміння не знайшла. Вона кричала на мене, як несамовита. Насамкінець сказала: «Я вам дарую цю вітамінку! Тільки йдіть з очей подалі!» Я їй повторюю, що мені не потрібна аскорбінка, а треба оплатити аналізи. Чи мені всі 200 грн віддати за них, а тоді йти з дитиною додому пішки?» У відповідь аптекарка спересердя у мене перед носом закрила вікно! Решта черги, такі ж матері з дітьми, які, не виключено, мали подібні проблеми, стояли спантеличені й не знали, що їм робити. У мене не залишилося, куди ще піти, тож я звернулася в реєстратуру попросити, може хтось з працівниць розміняє мені цю не таку вже й велику, як на наш час, купюру. Проте у відповідь почула, що я ненормальна, що з такими великими грішми прийшла до них. «Мені в маршрутці не дають здачі з двохсотки. То чого я вам маю давати?» – прокричала пані в реєстратурі. Я ледь стримувалася, щоб не гримнути дверима та не піти геть. Таке от відношення до людей у фахівців найгуманнішої професії в світі. Донечка мене питає: «Мамо, а чому тут усі такі злі? Я не хочу більше сюди йти". Того дня я так і не заплатила за ту злощасну систему. Пообіцяла кошти донести. Поїхали ми додому... Тепер ще раз потрібно туди йти.

Поки сиділи чекали, кинулася у вічі ще одна прикра деталь: медсестра робить аналіз усім дітям в одних і тих же рукавичках. Виникає питання: навіщо ми платимо їм за ці рукавички, коли на цілий ранок відбору аналізів йде лише одна пара? Коли підійшла наша черга, я попросила, щоб медсестра одягла нові рукавички… Ох і крику було. «То ви ще нас тут вчити будете, що нам робити?» 

Чому ми потрапляємо в подібні ситуації? Чому медсестри й трапляється, що лікарі, так себе ведуть? Тому що живемо за стереотипами старої системи, які в нас складалися роками й укоренилися в нашій свідомості. Це по-перше.

А по-друге, ми не знайомі із законодавством. 1 липня в Україні стартувала програма «Гроші за пацієнтом». Міністерство охорони здоров’я оприлюднило на своєму сайті перелік медичних послуг, які залишатимуться для пацієнтів безкоштовними.

І серед цього переліку аналізи. Доцільну кількість аналізів, виходячи зі стану здоров’я хворого, визначає сімейний лікар. Платити за них не потрібно, скільки б аналізів не довелось зробити. 

Такі аналізи можуть робити у закладах спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги — поліклініках чи лікарнях. До них відносяться: загальний аналіз крові, загальний аналіз сечі, глюкоза крові, загальний холестерин, вимірювання артеріального тиску, електрокардіограма, вимірювання ваги, зросту, окружності талії. 

Ще безкоштовно за допомогою тест-систем можна зробити тести на тропонін, ВІЛ та вірусні гепатити.

Ще хотілося б сказати дещо по-третє. Про етику взаємовідносин. Вже ціле покоління виросло в нас у незалежній Україні, росте друге, а взаємовідносини у секторі обслуговування населення залишилися радянськими. Щоправда, трохи вже вилюдніла торгівля. Мусила. Адже успіх приватної торгівлі від усмішки та ввічливості й комунікабельності продавця все-таки залежить. І коли підприємець наймає на посаду продавця, то у першу чергу цікавиться щодо його конфліктності. А в медицині, виходить, «прибуток» залежить від хамства? Бо чим більше хворих людей, чим більше на них тиснути, тим більше коштів можна залучити? Абсурд. Куди ми тоді котимося, панове?

І четверте. Зважте, що всі перипетії описаного інциденту відбувалися на очах дитини, яка перелякано спостерігала за тим, якою винною (без вини) зробили її маму, в яку безвихідь була загнана жінка. І за віщо? За те, що не передбачила взяти з собою дрібніші кошти, а мала лиш 200-гривневу купюру. А скільки дітей стояли зі своїми батьками неподалік і також були свідками недоброзичливого, а то й хамського ставлення до пацієнтів. Чи можна буде написати про цю дитячу установу, що вона «дружня до дитини»? І яка думка про людей в білих халатах взагалі відкладеться у їхній свідомості?