Мирослава Іщук

Мирослава Іщук

блогерка, мандрівниця, шукачка пригод

Меджибіж. Роздуми між Бугами, Богами і людьми

23.11.2018 22:30   Джерело: RvNews
Автор : Мирослава Іщук

Таємниці – це те, чим не можна ділитися, що треба оберігати і в жодному випадку не проговоритися. Так прийнято у житті. А от у музеї, навпаки - можна дізнатися про стільки таємниць одночасно! І не лише дізнатися, а й побачити, а інколи (якщо дуже хочеться й екскурсовод не дивиться) то д-у-у-уже легенько, обережно-обережно доторкнутися до артефактів, вдихнути запах сивої давнини чи зануритися в ауру тих далеких часів, коли люди були органічною частинкою Всесвіту і мали час на все, на відміну від нас – забіганих, захеканих, що все одно вічно кудись не встигають.
Зовсім нещодавно пощастило потрапити у місце із неймовірною назвою – Меджибіж. І справді, ніби побувала у раю, «між богами» - хоч, як виявилося, назва містечка має суто географічне походження – воно розкинулося «межи Бугами»: річками Бужок і Південний Буг. Саме у місці їх злиття, у невеличкому селищі, перша згадка про яке сягає ще Іпатіївського літопису в далекому 1146 році, велично височить замок, із якого відкриваються неймовірної краси пейзажі.

null
 Фото Мирослави Іщук

Перша ж згадка про саму муровану фортецю датована 1516 роком, а раніша, дерев’яна споруда, тут з’явилася ще у ХІІІ столітті. Окрім давньоруських князів, містечком сто років володіли татари, потім князі литовські, польські вельможі, османські, а згодом і московські завойовники, а вже у ХХ столітті - радянська влада. От саме тоді відбулося найбільше і наймасовіше знищення пам’яток архітектури: у 1962 розібрали на каміння костел, збудований у 1600 році, а також келії домініканського монастиря, знищили Успенську церкву, муровану у XVII ст., церкву Успіння з фресками XV ст., що ще у 40-х роках минулого століття була в доброму стані.

null
Меджибіж. Замок-фортеця - музейний комплекс. Фото Мирослави Іщук

Замок-фортеця, який нині є великим музейним комплексом під відкритим небом, теж був добряче поруйнований, але пам’ятку таких масштабів за один день не знищиш, навіть, якщо розмістиш там тюрму, пожежну частину чи склад маслозаводу, що в різні часи було успішно зроблено. Твердині успішно вдавалося ставати впоперек горла «визволителям» різних епох і мастей, в тому числі й радянських. І нині він є одним із найбільших та найкрасивіших в Україні. Правда, треба віддати належне, що й перші реставраційні роботи почалися тоді ж у 70-ті роки минулого століття з ініціативи інституту «Укрпроектреставрація». Гріє душу й те, що, на відміну від багатьох українських замків, і нині на його подвір’ї проводяться археологічні розкопки та реставраційні роботи (а значить, не розвалиться, не занепаде й не зітреться з лиця землі!), перекрито та відремонтовано одну із найвищих веж, на якій довелося побувати – саме звідти і Буг, і Бужок, і саме містечко видно, як на долоні.

null
 Фото Мирослави Іщук

 

null
 Фото Мирослави Іщук

А ще у замку розгорнуто чимало цікавих експозицій. Юні відвідувачі одразу й надовго прикипають до саркофага зі скелетом воїна-велета, який загинув у бою декілька століть тому, обороняючи замок. Я ж просто вмлівала від вишивок, скринь і старих меблів! Були кімнати, де, здається, і жила би. Застелила давню софу домотканими простирадлами, розклала би на ній вишиті ясіки, закуталася б у рябеньке ряденце – і читала б щось цікаве чи розглядала ніжку стола у вигляді чи то собаки, чи вовка, або просто мріяла, вдивляючись у химерну ліпнину на високих стелях. Дивлячись на рівні і штивні узори на домотканому полотні жіночих і чоловічих вишиванок, запитувала лише одне: «Як?!! Як можна було так рівнесенько, так акуратно і зі смаком створити цю красу та ще й під блимання підсліпуватого каганчика чи від скалки у печі?»

null
 Фото Мирослави Іщук

Але найбільше моє емоційне потрясіння – «Музей голодомору», що теж розміщується в одній із будівель замку.

null
Меджибіж. Музей голодомору.  Фото Мирослави Іщук

Попри те, що тема сама по собі тяжка і болюча, чітко відчуваєш: люди, які готували експозиції, вклали у них душу, відмели усі стереотипи, які стосуються музеїв, і створили трепетну, душевну ауру, яка спонукає до роздумів, тихої скорботи за померлими, до розуміння цієї трагедії і переосмислення, здавалося б, очевидних речей.

null
 Фото Мирослави Іщук

Уже при вході — символічний хрест, порожнистий всередині, а в цю порожнину, як у могилу, вкладені сніпки пшениці. Зупиняєшся, ніби в раптовому прозрінні: спершу поховали хліб, а потім тих, хто його ростив-плекав-збирав-робив: хліборобів. Так, ти знала про це раніше, і так - кололо під серцем від світлин, що глибоко восени, напередодні вшанування жертв Голодомору, часто втрапляють на очі в соцмережах, від прочитаного й почутого про ті жахливо-трагічні часи. Але ось так просто й водночас розпачливо велику трагедію Голодомору твого народу не показував тобі ніхто й ніколи…

У залах немає традиційних стендів із написами-роз’ясненнями, ти сам мусиш мислити, роздумувати, згадувати розповіді і прочитане.
Ось возом вивозять кудись у безвість бандури, пісні, вишиванки, янголів і святих, зрештою, самого Бога — все те, що становило духовну основу нації. Туди ж, у прірву, летять і люди та їхні долі...

null
 Фото Мирослави Іщук

І ти вкотре задумуєшся над безглуздістю епохи, яка для когось стала етапом життя, для когось цілим життям, а для ревних її прислужників - смислом існування. Дехто із нащадків та ідейних послідовників останніх ще й досі душиться слізьми за дешевою ковбасою і «порядком», інші дякують Богу, що мають право й можливість віднайти в архівах історії, а на численних кладовищах могили своїх рідних та близьких. Деякі з них зуміли вижити під час голодоморів, але радянська влада знаходила інші причини, аби їх знищити.

Ще один віз тягне прядки — їх безліч, вони можуть тихим гулом свого колеса розповісти щось про своїх господинь. Ота маленька — на ній, певне, мати вчила доньку цьому нехитрому ремеслу або ж господиня була дуже тендітною, і дбайливий чоловік зробив їй невелику прялочку, аби не натомлювала рук та ніг. Ось прялка оббита металом — її господар був заможніший і все робив “на віки”, аби вистачило і собі, і дітям. Он дубова, добротна, але дуже стара, мабуть, бережно передавалася із покоління у покоління й пам’ятає на своєму віку стільки, що не переслухати, шкода, що гудіти-розказувати нема кому, бо й прялки їдуть у небуття, незважаючи на те, що колесо здавна вважалося символом вічності...

null
 Фото Мирослави Іщук

Колективізація — те, з чого, фактично, й розпочинався голод. Голі люди, в яких забрали останнє. Правда, наразі ще залишилося тіло — роздягнуте, натруджене, стомлене, але воно світиться білизною від сяйва їхніх білих душ. І ще вірить: аби руки-ноги, на хліб заробимо!

null
 Фото Мирослави Іщук

Й нарешті експозиція, яка вразила мене найбільше: великий дерев’яний стіл, за яким на свята збиралася родина, на ньому ложки, вони порожні й прибиті до столу - розіп’яті! Люди працювали, вони надіялися на результат своєї праці, але натомість отримали порожні ложки, намертво прибиті до стільниці. Без права ними користуватися, без права споживати працю своїх рук. Рук, що розпачливо тягнуться за хлібом... Порожніх рук…

null
 Фото Мирослави Іщук

А позад столу стоїть мати. Там, за її плечима, плетені колиски. Ще недавно в них лежали й усміхалися немовлята, а вже зараз колиски зяють порожнечею, лише дитячі душі у вишитих сорочках, немов пташата, летять у вирій — бо всі невинні душі рано чи пізно досягають раю...

Це такий Междибіж, яким побачила його я. Зрозуміло, що запам’ятовується найемоційніше. Для мене це, безумовно, «Музей голодомору». Тому в нього варто заходити уже перед тим, коли зберетеся залишати цю подільську оазу краси і сили. Ви ж можете побачити там ще безліч цікавого, повчального, красивого. Бо й справді, в Україні не так багато замків, у яких відчувається любов працівників до своєї роботи, своєї історії і своєї країни.

Добратися до Меджибожа теж не так складно, особливо, якщо їхати автомобілем (траса М-12 чи Е-50) і вперше, то можна спланувати цілий краєзнавчо-пізнавальний квест. До речі, саме так у нас і вийшло, бо окрім основного об’єкта мандрів, вдалося побувати й у Летичеві - це трохи далі за Меджибожем (скажу чесно, не настільки монументально, щоб, коли бракне часу, не відмовитися від цього пункту. Та й тамтешній оборонний монастир під невсипущою опікою духовенства з часом стає ще доглянутішим і красивішим). Тож кінцевим і основним пунктом мандрів є Меджибіж, куди можна потрапити приблизно за три з хвостиком години досить пристойною дорогою (якщо не враховувати Здолбунівський район, де ям трохи більше, але біля багатьох із них під час нашої поїздки видимість роботи створювали дорожники, тож надія є) через Острог, Нетішин, Шепетівку й (увага!) до об’їзної у Хмельницьку на Вінницю.

Цей хвостик зробили через те, що стан дороги значно кращий, аніж тієї, що веде прямо на Меджибіж. Отож у Меджибожі обов’язково відвідати замок з усіма його вежами – Офіцерською, Лицарською і Північною, а також палац Любомирських та каретний двір, де власне й розташований Музей голодомору. На подвір’ї замку також знаходиться діюча церква святого Миколая й ми, зайшовши туди, випадково потрапили на хрещення немовляти. А із мурів замку видно руїни Троїцького костелу. Є у селищі також синагога та могила засновника хасидського руху Баал Шем Това, куди на паломництво з’їжджаються хасиди зі всього світу.

Поїсти можна у невеличких кафе у центрі селища, а якщо ви заздалегідь приготувалися до пікніку, то його можна влаштувати будь-де на широких луках довкола замку, аби тільки погода сприяла.

Ще кілька слів про те, як добиратися в Меджибіж громадським транспортом. Оскільки селище всього за 30 км від Хмельницького, а рівняни та жителі області, впевнена, ще й досі пам’ятають дев’яності-двохтисячні роки, холи хмельницький базар теж нагадував місце паломництва торговців і тих, хто прагнув зекономити, то добратися в сусідній обласний центр буде нескладно. А вже звідти добрі люди підкажуть, як потрапити в Меджибіж. Нам, наприклад, такі добрі люди спланували цікаве повернення додому через Старокостянтинівський замок та палац у Самчиках. Але про це трохи згодом.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   250