Про ліквідаторів аварії на ЧАЕС суспільство сьогодні стало забувати

А вони ще живуть серед нас. Й дуже потребують уваги й підтримки від влади, а від нас – бодай вдячності

15.12.2018 19:00   Джерело: RvNews
Опубліковано : Людмила Марчук

Вчора, 14 грудня, в Україні у День ліквідатора аварії на ЧАЕС згадали про тих, хто був задіяний до робіт з ліквідації аварії на ЧАЕС.

Варто згадати, що ця пам'ятна дата була встановлена в 2006 році на честь 20-ї річниці завершення будівництва саркофага на Чорнобильській атомній станції. У багатьох населених пунктах діють громадські організації ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Саме їх члени традиційно збираються біля пам’ятників та пам’ятних місць, щоб згадати поіменно та вшанувати пам’ять тих, кого вже немає серед живих.

У Здолбунові громадська організація ліквідаторів аварії на ЧАЕС має промовисту емоційну назву «Ми ще живі». Адже більшості з цих людей вже немає серед живих. А ті, котрі живуть, тяжко хворіють. Ліки подорожчали і взагалі здорожчало життя, а їм майже вдвічі зменшили соцвиплати на лікування, непросто домогтися путівки на санаторно-курортне оздоровлення та й аби лягти на звичайне щорічне лікування в лікарню, потрібні кошти. Не  всі їх мають. Тож організація пише всілякі листи до влади з проханням про поміч.

"Міряли дозиметром радіацію біля тих котлів, то не вистачало поділок на шкалі..."

Зустрівшись із головою Здолбунівської районної громадська організація ліквідаторів аварії на ЧАЕС «Ми ще живі» Ольгою Білецькою, я попросила її розповісти, як вона опинилася в Чорнобильській зоні.

null
Ольга Білецька. Фото з відкритих джерел

- Мені було 27 років, я була матір’ю двох малолітніх дітей, але ніхто в той час на те не зважав. Та ми й самі не думали про наслідки. Не знали тоді ми того, про що довідалися потім. Мене відправили в Чорнобиль в серпні 1986 року як працівницю сфери харчування. Коли отримала повідомлення з чіткою вказівкою їхати на два тижні в Чорнобильську зону, часу на роздуми я не мала. Як подзвонили з відділу кадрів та повідомили, що треба швиденько збиратися, взяли вже виписані відрядження і поїхали: треба – значить треба. Семеро жінок із нашого комбінату поїхали. У Києві посадили нас на автобус та й повезли в зону ЧАЕС. Були з нами дівчата з Дубно, Сарн, Луцька. Керівник громадського з харчування в Києві повідомив, що нас розділять на три групи: одна була розташована в колишньому будинку відпочинку, друга в якійсь їдальні, а третя - в польових умовах. В дорозі я думала, що добре було б мені потрапити в приміщення, однак мені не пощастило. Я потрапила саме в ту бригаду, котрій довелося працювати в польових умовах. Ми готували їжу та харчували будівельників, котрі будували дорогу. Багато їх було – біля шести сотень.

– Чи забезпечили вас якимись засобами захисту? Адже працювали на забрудненій території в польових умовах?

- Практично ні. Видали нам респіратори, але як готувати їсти в респіраторі? Ми їх і не одягали.

- Звідки привозили продукти, де брали воду?

null
Харчування в польових умовах під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Фото з відкритих джерел

– Продукти привозили з Ірпіня, а вода була підведена до місця пункту харчування. В нашому розпорядженні були величезні армійські котли, палили дровами, які заготовляли в лісі неподалік. Я тушила м’ясо. Міряли дозиметром радіацію біля тих котлів, то не вистачало поділок на шкалі. Ще пам’ятаю, як хлопці-будівельники назбирають грибів та приносять нам, а ми їх і в руки боялися брати.

- Де вас розселили жити?

- Ночували ми на кораблях, які стояли на воді. Холодно було, ані де помитися, нічого. Пізно приходили з роботи, а вранці ледь світає, вже й на ногах, бо треба було готувати сніданок.

– Коли Ви відчули, погіршення самопочуття?

– Вже через кілька днів і відчула, що недобре мені. Відраза до їжі наступила. Абсолютно нічого не могла їсти.

– Скільки часу тривала ваша вахта?

– Понад два тижні. 15 діб я там відпрацювала. Як приїхала додому, познімала з себе весь одяг і повикидала все. Та це вже не допомогло. Через кілька місяців, взимку 1987-го, я вже була важко хвора. Ходити не могла. Ноги порозпухали так, що не можна було ні в що взутися. Не володіла руками, ложки до рота не могла донести. Окрім цього, зразу ж після приїзду закровоточили ясна і стали випадати зуби. У мене немає ні одного власного зуба. А тоді, у віці  28 років було дуже страшно відчути, що ти каліка, а тут двоє дітей, які потребують твоєї уваги й турботи. Щоправда відправили мене в санаторій до Бердянська, там ванни, грязі. Тож я трохи відійшла, але з того часу й дотепер лікуватися потрібно постійно. Хвороби вилазять щороку інші: то щитовидка, то серце, то суглоби, то щось по-жіночому.

– Коли ви усвідомили, в якій небезпечній зоні ви перебували ті 15 діб?

– Ви знаєте, я їздила на екскурсію недавно. Були на тому місці, де стояла наша польова кухня. Нам показували ті котли, інші залізні предмети. Там, де залізо, і досі дозиметр зашкалює. Тоді тільки я зрозуміла, якими небезпечними були умови, в яких ми готували їжу. Та й сама їжа хіба могла бути безпечною?

"Як стало в горлі шкребти, то я светр свій натягнув на рота й носа..."

До речі, щодо безпечності їжі, якою в польових умовах годували сотні людей. Ліквідатор аварії на ЧАЕС Петро Бондарчук зі Здовбиці Здолбунівського району розповів, що був залучений до вивозу худоби із зони ЧАЕС, неподалік від реактора. Чоловік не бачив, куди потім відправили ту худобу, але вочевидь на бійню й на переробку. І споживав усю ту продукцію український народ.

А в зону аварії на ЧАЕС тридцятирічного Петра Бондарчука, батька двох дітей, також відправили оперативно, за принципом: "Партія сказала - "Надо!" - Комсомол отвєтіл: "Да!".

– Я працював у Здовбиці в «Сільгосптехніці». Мене забрали в перші дні після аварії. Весна була. Якраз садили картоплю. Ніхто нам нічого не повідомив. Дали команду їхати і все. Кинув, що міг у торбу та й поїхав. Був там всього три дні - з 2-го по 4-те травня вивозили ми худобу.

- Чи далеко Ви були від реактора?

- Зовсім близько. Метрів за сто біля нього проїздили.

- Що там бачили?

- Нічого не було видно, що там щось горіло. Адже пожежу вже потушили. А радіація, про яку говорили, вона ж невидима. Тільки дуже швидко всі стали скаржитися, що в горлі шкребе. Хоч нам ніхто нічого не казав. Ніхто з нас, кого туди привезли, тоді не знав, що то небезпечно і як нам себе захистити, не знали. А стояло багато автобусів, вивозили людей і тварин.

- Невже не видали вам ніяких засобів захисту?

- Ніяких. Були з нами «даїшники», то їм видали якісь таблетки, то один з нами теж поділився. Ми по таблетці прийняли. І все. Жодних засобів захисту. Як стало в горлі шкребти, то я светр свій натягнув на рота й носа. Як приїхав, то все спалив. Але вже те мені не допомогло.

Розповідь цих людей цих людей, мимоволі наводить на думку, що про людей, їх життя й безпеку в радянській державі не дбали як у роки війни, так і у подальші роки. Сталінський вислів «Людей у нас хватит» побутував завжди. Й тоді, під час аварії на ЧАЕС  у 1986-му році це було особливо помітно. Тисячі людей брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Хтось захопив радіації більше, хтось менше. Але дозу опромінення отримали всі.

Ольга Білецька скаржиться на те, що ніколи не було так тяжко матеріально, як тепер. Ліки подорожчали, а гроші здешевіли, соціальні виплати їм, ліквідаторам аварії на ЧАЕС зменшили.

– Торік виділили нам 2,5 тис на лікування, а нині лише 1,5 тис. Грошей на ліки дуже не вистачає, а ми ж без них ні дня не живемо. Наша лікар Людмила Семенівна Добровольська так вже ретельно на нас ці препарати ділить. Чимало з нас в останні роки якось так швидко й раптово пішли з життя. От Віктор Смірнов – наш колега, такий веселий, життєрадісний був чоловік. Телефоную йому, що ми їдемо до Києва страйкувати, то чи він не долучиться, а він мені каже, що він їде до столиці, але з іншого приводу: в нього діагностували рак легень. Через кілька місяців ми його похоронили.

– Що Вам найбільше дошкуляє, окрім хвороб?

– Те, що суспільство потроху стало забувати про нас. Приниження терпимо. Деякі з нас мусять через суди підтверджувати та доводити, що вони є ліквідаторами аварії на ЧАЕС, мусять шукати свідків, які б підтвердили, що вони там були.

Водії на маршрутках не раз висаджують, не дозволяють проїхати безкоштовно, за посвідченням.

Мало виділяють путівок на санаторно-курортне лікування. Раніше виділяли путівки всім, а тепер дуже скупо: на Здолбунівщині нас усіх ліквідаторів є 45 осіб, а путівок цього року виділили лише  десять. А потім не всі ці путівки цілком безкоштовні, треба доплачувати.

– Хто вас підтримує? Є такі?

– Я хочу висловити вдячність нашій владі: головам районної адміністрації та районної ради Сергієві Кондрачуку та Олегові Дацюку. На всі мої прохання було зреаговано і нам не відмовили. Просила кошти на лікування в стаціонарі – виділили. Іноді треба ліки, також виділяють кошти на ліки.

Ольга Мефодіївна зізналася, що мешкає на квартирі. Так прожила життя, не за своєю волею втратила здоров'я, а житла власного не заробила. Пенсія у жінки така маленька, що доводиться працювати, що при її здоров’ї дуже нелегко.

З кожним роком їм, чорнобильцям, стає жити все тяжче. Ряди їхні все рідшають. Ольга Білецька розповідає, що на Здолбунівщині вже більшість ліквідаторів пішли з життя. Проте ті сорок п'ять, які ще живуть, щороку зустрічаються біля пам'ятного знака двічі. А спорудження його самі ж і виклопотали, самі знайшли благодійників, котрі виділили кошти. 

"Він нам дуже подобається. І всі  ми знаємо: два рази в рік - 14-го грудня і 26 квітня о 14-й годині дня ми тут зустрічаємося..." - розповідає вона.

null
Здолбунівські ліквідатори під час однієї з квітневих зустрічей біля пам'ятного знака. Фото з відкритих джерел

Натомість Марія Мунько з Дубровиці, прочитавши на нашому сайті інформацію про вшанування у Рівному учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, написала нам на пошту такого листа:

 «Ви пишете що в Рівному вшанували ліквідаторів  – це дуже добре, що не забувають цих людей, але на превеликий жаль в нашій Дубровиці навіть не згадують про ліквідаторів, наче їх взагалі не існує. Як було 30 років Чорнобильській трагедії, тоді згадали - і все. А мій чоловік був на ліквідації в 1986 році близько 3-х місяців, мили машини, які йшли з Чорнобиля. Отака дяка».

Жінка не написала нічого більше про свого чоловіка, чи він взагалі живий, однак сьогодні страшно нашим поколінням навіть уявити, як це було тримати людей на вахті в зоні ЧАЕС цілих три місяці. Навіть при дотриманні умов захисту, миючи три місяці радіаційний транспорт, навряд чи могли вони залишитися не ураженими. 

Пам’ятаймо про цих людей. Пом’янімо тих, кого вже нема з нами. А про живих дбаймо за їх життя. Допомагаймо, чим можемо. Бо вони теж солдати, які були кинуті в саме пекло дії невидимого ворога. Вони разом його здолали. Ціною свого здоров’я й життя.

 

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   303
Загрузка...