Спочатку були Липки – тепер Верхів

Верхівчани розповідають, що колись село було розташоване уздовж теперішньої траси на Острог. І звалося воно Липками. Коли на це поселення стали нападати татари, люди вирішили ховатися по лісах – на пагорбах. Тож пращурі жителів Верхова покинули свої домівки, а все майно, котре змогли нести, забирали із собою. Поселилися люди на горбистій місцевості, на «верхах». Від того, мовляв, й назвали село Верховом. Багато верхівчан каже, що це всього-навсього легенда. Однак на користь цієї версії говорять знахідки, котрі були віднайдені при будівництві траси на Острог. Було відкопане місце колишнього поселення та окреслилася територія кладовища – знайдено багато захоронень. Та й тепер, коли навесні переорюють поля, тут постійно «пасуться» чорні археологи, нарікають верхівчани.

Є ще одна легенда про храм, котрий був розташований іще у прадавніх Липках. За переказами, церква ця стояла при в’їзді у нинішній Верхів. Зараз тут великий красивий ставок. А раніше була заболочена місцевість, а церква, як не дивно, стояла на твердині. Коли на Липки напали татари, а люди втекли і заснували Верхів, церква, кажуть старійшини, «не хотіла» здатися на поталу бусурманам і… «пішла» за людьми. І «переходила» вона по болоту. Дійсно, донедавна на цьому місці серед купини був невеликий острівець, а від нього до Верхова вела добротна ґрунтова дорога. Людей досі дивує, що в такому місці був твердий ґрунт.

Верхів. Фото авторки

Місцева громадська активістка Мирослава Люліч розповідає, що її дідусь Іван Поліщук, котрий був церковним старостою, брав маленьку онучку за руку, водив гуляти і показував на цей острівець та дорогу: «Ото дивись, доню, сюдою церква йшла». Вигадка, скажете ви? Ніхто з нас не був свідком тих подій. А людям так хочеться вірити в диво… Та й хто сказав, що церква справді не «перейшла» до Верхова? Люди забирали із собою усе щонайцінніше і несли його в ліси. Можливо, вони розібрали і перевезли в своє нове поселення й свій храм. До кінця ХІХ століття церква тут була дерев’яна, нині на місці колишнього престолу стоїть пам’ятний знак. А селяни, розібравши панські будинки, звели нову цегляну церкву.

Один із перших священиків місцевої Вознесенської церкви. Фото з архіву Мирослави Люліч

Лейчина хата

Цікава і трагічна історія й у приміщення Верхівської сільської ради, до якої відносяться ще й сусідні населені пункти Шлях та Лебеді, розповідає спеціаліст сільської ради Надія Чумак. Це була хата заможної єврейки Лейки. Мала вона одного сина Юрка. Жінка тримала млин. Жила родина безтурботно, аж поки не прийшла війна. Боячись розправи німців, жінка віддала свого сина бабусі Надії Чумак. Майно ж своє роздала бідним та багатодітним родинам. Бідолашна немов передчувала швидку смерть. Переховувалася жінка в лісах. До господи бабусі пані Надії часто приходили вояки УПА. Родина підтримувала їх – давала із собою якусь їжу. А одного разу в хату прийшли радянські солдати. Юрко й каже: «Тітко, а чого одні солдати гарно пахнуть, а ці смердять?» Солдат зразу схопився: «І де ж ти бачив тих «пахучих» вояків?» Бабуся зразу заступилася: «То ваші хлопці вчора заходили. Взяли води, помилися, попрали собі»… Лейка більше не захотіла наражати на небезпеку чужих людей, забрала хлопчика і подалася у ліси. Потім сліди жінки обірвалися. Селяни не знають, де поділася сама Лейка та куди зник Юрко. Дехто казав, що їх забрали німці.

 
Верхівська Золотоволоска

Побутує тут ще одна легенда, корені якої сягають, вочевидь, середньовіччя. Таких історій у світі безліч. Люди завжди любили такі оповідки – про принцесу, яку закрили у вежі, Золотоволоску, Рапунсель. Усі вони були надзвичайно вродливими і чистими душею. За них воювали лицарі і лиходії… Така князівна була й у Верхові. Мабуть, ви чули історії про те, як провалювалися під землю храми, коли на селян нападали татари? Так вони немов «втікали» від руйнації й наруги. Так от, такі події, згідно з переказами, трапилися й у Верхові. На одному з найвищих пагорбів був замок князя. Його збудували так, що жодна ворожа сила не змогла підступити до нього. І справді, татарам довго не вдавалося взяти стіни, які були надійною обороною для мешканців замку. Та після кількаденної облоги вони таки увірвались до маєтку. Молода князівна впала навколішки перед образами та благала святих, аби татари не взяли її в полон. Красуня сказала: «Нехай краще цей замок провалиться крізь землю!» Тієї ж миті володіння князя пішли під землю разом із донькою і, як вважають селяни, з усіма багатствами можновладця.

Легенди легендами, а замок тут таки був

 Уперше село згадується в описі Луцького замку 1545 року – в історичних документах є згадка про Верхів і його замок. Колись поселення належало до володінь князів Острозьких. У 1617 році воно було знищене татарами.
Тут було 133 доми і 683 жителі. Село при старому тракті, так званому житомирському, лежало в місцевості «підгірській» і дуже врожайній. Церква була дерев’яна, Вознесенська 1785 року. Колись була власністю князів Острозьких і згідно з поборовим реєстром належала до князівського замку в Степані. Пізніше перейшла до
Т. Чацького. В 1831 році була конфіскована царським урядом до «удільних фундушів». У середині ХІХ ст. дерев’яна церква згоріла, а на її місці 1875 р. була побудована кам’яна церква з дзвінницею.

Верхів. Фото авторки

Історія Верхівської школи

Перший навчальний заклад у селі відкрило у 1873 році Удільне відомство. Було це спочатку однокласне народне училище. Пізніше воно стало двокласним і перейшло у більше приміщення, у якому проживав управитель маєтку графа Іллінського Григорій Добринський. У цьому двоповерховому приміщенні школа функціонує і сьогодні.
Слід зазначити, що вчителі школи брали активну участь у діяльності тодішньої «Просвіти». Активним організатором просвітянської діяльності була Юлія Плісак. Із Верхівською просвітянською організацією співпрацював і Улас Самчук. Він приходив сюди із сусіднього Дерманя. 
Нині місцевим навчально-виховним комплексом «Верхівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад (ясла-садок)» керує директор Ірина Рончковська. Попри невелику кількість учнів, школа, як кажуть верхівчани, занепадати не збирається. Тутешні педагоги роблять усе задля різностороннього розвитку учнівської молоді. Ірина Вікторівна вважає, що школа повинна давати не лише знання (учні неодноразово ставали переможцями олімпіад), а й розвивати їх творчо. Діти малюють, вишивають, працюють із бісером, майструють із дерева, вивчають фольклор, співають народних пісень, влаштовують аматорські театральні постановки. Цікавляться й історією рідного села – у школі створений чудовий куточок-музей. Тут представлений і старовинний одяг, і рушники та інші предмети побуту. А найголовніше, чим пишаються педагоги й учні, – це два шкільні гуртки «Юні лісівники» та «Умілі ручки».

Директор школи Ірина Рончковська біля шкільного куточка  історії села

На заняттях для майбутніх лісівників учнів навчають, як розмножувати та висаджувати різноманітні сорти декоративних рослин та фруктових дерев і кущів. Діти вправляються в ландшафтному дизайні – про це красномовно свідчить шкільне подвір’я. Учні школи також беруть участь у закладенні екологічної стежки, котра знаходиться в «Острозькому лісовому господарстві» на території Верхівського лісництва. Ця стежка закладена з метою еколого-пізнавального ознайомлення з унікальністю і мальовничістю ландшафтів, багатства рослинного та тваринного світу. 

«І де поділися ті лебеді?»

Цим питанням найбільше турбувався герой роману Уласа Самчука «Куди тече та річка?» Володько (себто Улас Самчук). Він дуже любив  село Лебеді за його назву – вона була йому чудовою та поетичною. Хлопець думав, що на тамтешній  річці жило багато лебедів, однак їх там не знайшов.  Від діда Лук’янчука хлопець дізнався про історію села Лебеді, яка надзвичайно схвилювала: «Його цікавить, чому це дійсно немає тих лебедів. І де ж вони ділися? І чого зміліла річка?» Найбільше Володько став боятися того, що так може і річка пропасти: «Усе тягне й тягне та вода.

Таким Улас Самчук вочевидь бував не раз на Лебедях. Фото з відкритих джерел

Хочеться надивитися, бо хто знає, чи не втече вона одного разу зовсім у безвість». Роман романом, а з Лебедями доля пов’язала не лише самого Уласа Самчука, а й його нащадків. Та про це згодом. А спочатку ми з’ясуємо,  звідки взялася оця «пташина»  назва села. 
А постала вона від залишків старих боярських, волинських і польських родів, які часто також називаються на Поліссі Буслами (Боцянами), тому що на документах мали печатки зі знаком птиці. В 1583 році село належало до  Острога, князь Василь-Костянтин Острозький  платив від Лебедів за 4 дими, 3 городи і одного підсудка. В 1601 році князь Януш Острозький передає це село до ординації Острозької, останнім ординатом був Януш Сангушко. Від Януша Острозького село перейшло в 1753 році до канцлера Малаховського. Після конфіскації в 1795 році Лебеді отримав російський царський генерал німецького походження – Ферстен, а від нього відкупив в 1802 році сенатор граф Юзеф  Ільїнський. 
Село це із древньою та цікавою історією.

Найстарша жителька Лебедів Ганна Войтюк. Фото авторки

 – Колись було воно заможне, – розповідає 88-річна Ганна Войтюк, найстарша жителька Лебедів. – А тепер можна сказати –  вимираюче. Молоді мало. Всі подалися до міста. Одні старі залишилися. Як ми живемо, питаєте? А отак. Пенсія мала. Нічого за неї не купиш. Та й купити нема де. В селі жодного магазину.  Зрідка машиною сюди хліб привозять. Поштарка якісь крупи на продаж приносить. Та й по всьому. З медициною взагалі біда. Раз на кілька тижнів у наше село приходить фельдшерка, котра приймає людей на хатах. І їй важко, і чим вона нам старим у таких умовах зарадить? Поїхали б ми до лікарні, та в наше село автобуси не ходять. Сільська рада готувала звернення до району. Відмовили, мовляв, у нас міст аварійний…

Познайомилися ми також із родиною Галини та Петра Шпаків. Виявилося, що їхня дочка Надія одружилася з онуком Уласа Самчука Володимиром Самчуком.

– Ось така рідня ми з великим українським письменником, – жартують старенькі.

"Свати" Уласа Самчука  – Галина та Петро Шпаки

 Питаю, а де міг гуляти Улас Самчук в юності? Адже кажуть, що він дуже любив Лебеді.

 – А, то вам треба аж на хутір Лебедщину йти, – відказали мені, – тільки ж навіщо вам туди йти, то ж далеко? – здивувалися старенькі.

Та я все ж пішла. Хотілося пройтися тими ж стежками, що й наш видатний земляк. Думається, що у далекій Канаді він не раз згадував про свій рідний край, який так часто оспівував у своїх безсмертних творах, і про Лебеді теж.