Як розповідала мені тітка Марія Іванівна Грицюк, на початку 20-х років XX сторіччя, коли наші терени перебували під окупацією Польщі,  у Муравиці поселилася родина донського козака  з двома дітками. Цікаво, що мама тих діток була німкенею – із тих німців, що мешкали в Росії між Волгою і Доном. Прибульці придбали хатину в селі і мешкали там до приходу в 1939 році так званих «перших совєтів». Ось що розповіла мені  тітка, яку в селі називали не інакше, як Мариська.

Під час громадянської війни козак у складі однієї з «білих армій» воював проти більшовиків.  Якось під час бою для координації  дій військових частин він одержав завдання передати наказ в інший бойовий підрозділ. Виконувати завдання взявся самотужки, надіючись на свій бойовий вишкіл і досвід, а також на вірного друга-коня породи відомих донських скакунів. Перебуваючи цілу ніч у дорозі, під ранок дав перепочинок собі і коневі. Віднайшов у степу придатне місце для привалу,  прив’язав гривастого пастися до одинокого дерева, а сам приліг  неподалік.

Невдовзі козака підняло на ноги іржання лошака. Вмить зірвавшись на ноги, вгледів зо два десятки кіннотників-червоноармійнів, які оточували місце перепочинку. Допоки вояка відв’язував і сідлав скакуна, опинився в більшовицькому кільці. Кінь з козаком гарцював по колу, а вершник намагався вирахувати командира.

Враз той командир і сам, так би мовити, зголосився, давши наказ:

– Не стріляти! Взяти живим!

Мабуть, командир не встиг втямити, що таким чином підписав собі смертний вирок, бо козак розігнав коня по колу і на швидкості скерував його на більшовицького командира, шаблею відтявши йому голову. А за мить вже мчався степом, обхопивши свого прудконогого рятівника за шию.

Тих кілька секунд паніки ворогів вистачило для втечі. Бо коли вони оговталися, почали стріляти і  переслідувати козака,  то він уже був за кілька сот метрів. А згодом заховався в яру і зник з поля зору переслідувачів. Невдовзі вже ліс надійно захистив втікачів. Можна вважати дивом, що козак і його скакун врятувалися від погоні: у коня виявилося прострелене вухо, а в козака - продірявленими кулями штани галіфе…

До 1939 року козак із сімейством господарював у Муравиці, обробляв 3 гектари землі, купленої в місцевої пані, яка розпродувала свої статки, бо збанкрутіла. У вересні «визвольного» 1939 року із родиною донський козак подався на захід, бо добре знав совєтів. Тим паче, що в селі майже всі  знали  про його подвиги в громадянську війну.

До речі, перед від’їздом із Муравиці на захід, коли  «визволителі» зі сходу вже перебували в Дубно, ось яку характеристику дав їм козак:

– Это идет московская орда! 

Згодом у будинку козака вселилася родина відомого на всю округу фотографа Бабченка. У сімейному   архіві Грицюків, як, до речі, і в багатьох односельців і мешканців хутора Куца (мікрорайон Муравиці),  чимало знімків цього фотомайстра. На жаль, немає світлин із донським козаком і його родиною,  бо з фотолітописцем нашого краю Бабченком розминулися в часі і просторі…