У селі Довгалівка Радивилівського району є саме така святиня. Вона нерукотворна, бо хрест не поставили для згадки нащадкам люди, як головний герой новели Василя Стефаника. За твердженнями очевидців, хрест... виріс сам.

Виорав хреста

Ця історія почалася давно. У 1860 році житель села Жабокрики (колишня назва Довгалівки) Антон Бондарчук орав своє поле та зачепив плугом за великий  камінь. Здавалося, камінь сидить дуже глибоко, тож господар просто обминав його під час роботи у полі.  Через деякий час моноліт набув обрисів хреста, однак ніхто особливо до нього не приглядався і байдуже обходив. Та згодом він повністю вийшов на поверхню і вже серйозно став заважати оранці. Люди думали, що це сталося через  дощі, які  розмили землю. Однак, як виявилося пізніше, він просто... ріс.

– Хрест цей був на межі між городами мого прадіда Антона Бондарчука та його сусіда, – розповідає нам правнучка Софія Бондарчук, котра нині доглядає за святинею. – Сусіду було важко обробляти город, тож він попросив дружину викопати камінь. Тільки-но вона вирішила піти по лопату, як прибігли родичі і повідомили, що її маленька дитина втопилася у балії з водою. 
Тієї ж ночі Антон Бондарчук побачив віщий сон, у якому чийсь голос йому сказав, що  камінь зачіпати не можна, бо це святиня. Наступного ранку Антон розповів родичам про свій сон та застеріг, щоб хрест не чіпали.

Зустріч з душпастирем Іоаном Кронштадським 

Через декілька років після цієї події Антон важко захворів. Місцевий лікар не міг нічим  допомогти. Черниця, що мандрувала селом, зайшла на обійстя Антона Бондарчука і, дізнавшись про хворобу господаря, сказала, що той хрест чудотворний, і якщо Антон накриє його від дощу та снігу, то одужає. Вислухавши загадкову гостю,  селянин вирішив будь-що збудувати над хрестом каплицю, але місцевий священик за дозвіл на будівництво вимагав три корови. Не маючи змоги дати відкупне, але твердо повіривши в слова монахині, Антон здійснив подорож до Києва. Він пройшов пішки 450 км до Києво-Печерської Лаври, щоб отримати там благословення. У Лаврі в той час перебував Іоан Кронштадський, котрого після смерті церква зачислила до лику святих. Чоловік звернувся до душпастиря, й Іоан сказав, що знає, чому той до нього прийшов. Він звелів селянину вертатися додому і будувати каплицю, а також додав, що через багато років її зруйнують, а на тому місці збудують два великі будинки, та невдовзі там знову буде церква. 
Так і сталося. Коли Антон Бондарчук повернувся додому, виявилося, що в їхній церкві служить вже інший священик. Тож перешкод вірянин більше не мав, тим паче, що вже  раніше він заробив у пана ліс. Отож будматеріалу в чоловіка було предостатньо, і він невдовзі здійснив задумане – над  нерукотворним хрестом зависочіла каплиця. 
Як і пророкувала монашка, чоловік після цього справді одужав, прожив ще 55 років і відійшов у вічність  у глибокій старості. Поховали Антона Бондарчука біля його ж каплиці у 1917 році. На цьому ж місці невдовзі поховали дванадцятьох солдатів, котрі померли від тифу під час Першої світової війни. 
Селяни розповідають, що біля хреста відбувалися чудесні зцілення важкохворих людей. Наприклад, згадують, як у 20-ті роки минулого століття тут прозрів сліпий син коваля зі села Радиховщина. Сталося це після того, як його батько перекрив каплицю новою покрівлею. А в 50-х роках прозріла жінка, яка на знак подяки Богові подарувала для каплиці ікону. Пам’ятають місцеві, як також заговорив німий хлопчик, одужала дівчинка, хвора на цукровий діабет, та ще сталося чимало інших майже неймовірних випадків.

Фото - Анна Легка

Каплицю – на дрова

На початку 60-х років  каплицю зруйнували місцеві комуністи, і хрест залишився під відкритим небом. Мама Софії Федорівни Бондарчук – Марія Петрівна – встигла позабирати давні писані ікони, і щоб їх не знищили, передала до церкви. Згодом клуб, в якому опалювали дошками з каплиці, був зруйнований самими ж селянами. Землю, що належала родині Бондарчуків, місцева влада реквізувала, і на цій ділянці збудували школу і виробничий корпус. Так от і справдилися слова святого Іоана Кронштадського, що були сказані Антону Бондарчуку.
У радянські часи біля хреста розташувалося футбольне поле, однак школярі остерігалися хоч якось зачепити святиню, пам’ятаючи, вочевидь, перекази про чоловіка, котрий хотів викопати камінь. І лише директор школи ігнорував усі застереження щодо нешанобливого ставлення до хреста. Він прив’язав до дерева біля хреста коня, але невдовзі тварина здохла. Сказати, що люди були шоковані подіями, – нічого не сказати. І хоч вважалося, що радянська людина не повинна вірити в Бога, однак багато хто потайки продовжував ходити до церкви і таємно, з трепетом та страхом Божим, ставився до реліквії посеред поля. 

Відновлення святині

І лише на початку 90-х правнуки Антона Бондарчука задумалися над тим, що варто було б відновити капличку. Тож сестра Софії Федорівни Галина бере банківську позику і закуповує будматеріали.  Вона, власне, й взялася до справи тому, що їй, як і колись прадіду, приснився сон, у якому чийсь голос наказав їй накрити хреста. Так, у 1995 році жінка отримала від монаха Почаївської Лаври отця Димитрія благословення на спорудження каплиці. Він, щоправда, попередив, що Бондарчукам доведеться зіткнутися з багатьма труднощами.

– І справді, так і сталося, – розповідає Софія Бондарчук. – Було стільки перепон та супротиву недоброзичливців, що навіть опускалися руки. Однак  з молитвою ми продовжували свою справу. Спершу сільрада затягувала питання щодо надання згоди на будівництво, потім тодішній директор школи перегородив дорогу до місця будівництва парканом. Він також перешкоджав підвезенню будівельних матеріалів.

Втім, незважаючи на все це, Галині Бондарчук вдалось знайти майстрів та заручитись допомогою небайдужих людей. Допомагав вірянам і тодішній  голова колгоспу Володимир Боратинський.
Усі роботи завершилися  у вересні  1997 року,  і 27 числа, на свято Воздвиження Хреста Господнього, споруда була освячена. Тепер  щороку в день святого Георгія Побідоносця та на це свято в каплиці відбувається літургія та освячення води. 
Опікуватися каплицею продовжує родина Бондарчуків. А Софія Федорівна, хоч і не живе в селі постійно, часто приїжджає, аби доглядати за нею. Ось нещодавно  тут проводилися невеличкі ремонтні роботи. У цьому родині допомагають небайдужі жителі села і нова дирекція місцевої школи. 
Та попри те, що справа життя її прадіда  не забута  та збережена для нащадків, жінка нині дуже переймається станом  братської могили солдатів Першої світової. Адже свого часу її теж зруйнували, забравши весь камінь, яким  вона була обкладена. Тож, аби хоч позначити місце захоронення, Софія Федорівна поставила тут звичайного металевого хреста. Хотілося б, каже жінка, аби  влада чи небайдужі  люди звернули  увагу на проблему та допомогли з опорядженням місця останнього спочинку наших воїнів. Адже фінансово для пенсіонерів  – це непідйомна сума. 

 P.S. Перебуваючи біля каплиці з хрестом, не могла не звернути увагу на те, що майже впритул  до  її дверей і фактично «в головах»  солдатської могили стоїть водонапірна башта.  Я здивувалася, адже за санітарними нормами  біля кладовища криницю (тим більше таку от башту) облаштовувати не можна. Крім того, солдати ж були хворі на тиф! Софія Федорівна  розповіла, що саме так перешкоджали будівництву каплиці. Хоча, де тут здоровий  глузд, незрозуміло, адже цією  водою користуються всі селяни.