Віталій Тарасюк

Віталій Тарасюк

журналіст, репортер з Млинова

Як восьмирічний Павлик заледве не став десятирічною Дарусею…

Дитячий спомин про далекі 1940-ві млинівчанина Павла Грицюка

22.01.2019 22:31   Джерело: RvNews
Автор : Віталій Тарасюк

 Нещодавно вдруге – майже через 10 років після цілинного прочитання – перечитав драму на три життя Марії Матіос «Солодка Даруся». Особливо вкарбувався в  душевні глибини епізод, коли офіцер НКВС півником-льодяником на довгій паличці заманив 10-річну Дарусю і випитав у неї все, що його цікавило, зокрема, про вуйків, які заходили до них посеред ночі.

Цей епізод викликає хвилю емоцій тому, що і зі мною трапилася така ж історія. Різниця в тому, що мені тоді було 8,5 років, а Дарусі – 10. Щоправда, мій сюжет «не пробився» на сторінки жодної повісті чи роману.

null

Того пізнього суботнього  вечора кінця червня-початку липня 1946 року на Торговицькому шляху, за 250-300 метрів від нашої хутірської хати, вбили начальника Млинівського райвідділу НКВС товариша Лупіна. Того вечора ми довго не лягали спати. Враз на шляху зчинилася стрілянина, голосні крики розтинали темінь. Хвилин через п’ять стрілянина відновилася – цього разу з освітлювальними ракетами. Весь той світло-стрільний гармидер швидко рухався в бік Добрятина. Коли все стихло, ми «повилазили» з-під лавки, куди нас спровадив тато, бо вікна нашої хати «дивилися» на південь – на Торговицький тракт, де щойно  строчила зброя.

 Наступного недільного ранку  тато погнав корову на пасовисько, то я мав змогу досхочу виспатися: у будні я до схід сонця вставав і приступав до обов’язків пастуха. Хто знає, як дитині цього віку вставати ранньої пори, той оцінить мій стан.

У неділю після обіду я зібрався до товариша дитинства Арсена Романюка, але тато, який пригнав худобу з випасу, заборонив іти на Торговицький шлях межею біля  нашого поля, а наказав змінити маршрут:  іти межею - біля баби Параски.  Я спочатку рушив межею біля нашого поля, а згодом звернув на межу між нашим полем і  полем Марчуків із Добрятина і вийшов на Торговицький шлях за метрів 15-20 від місця, де лежав убитий кінь енкаведиста Лупіна. 

Вийшовши на шлях,  висунув голову з жита, аби подивитися, що роблять два незнайомці біля трупа коня. Один із них, у білому халаті, над кінською головою виконував якісь маніпуляції, а другий у  військовій формі із круглим кашкетом на голові стояв поруч і спостерігав за діями свого колеги. Саме він вгледів мене і підкликав до себе. Коли я підійшов, він дістав із сумки шоколадку на кшталт нинішньої «Ромашки» і вручив мені. У повоєнні роки така солодка розкіш дітям  хіба що снилася,  а тут дають куштувати.   Отой щедрий дядько почав розпитувати:

– Де ти живеш?

Я рукою вказав на нашу хату.

– Чув, як уночі стріляли?

– Чув, - відповідаю.  

– А що ви робили?

– Під лавкою сиділи.

– А чому під лавкою? – продовжує розпитувати військовий.

– Бо батько нас туди загнав, – зізнаюся.

– А батько також під лавкою сидів?  

– Всі сиділи: тато, мама, сестра Ніна і я, – перелічую всіх хатніх.

–  А пізніше до вас ніхто не заходив? – не відстає від мене співрозмовник.

– Ніхто не приходив, – щиро стверджую.

Отака відбулася розмова з офіцером НКВС. Мабуть, шоколадка – випробуваний енкаведистами метод добувати потрібну інформацію з дитячих вуст. Адже чому вони замість патронів, гранат у сумках носили цукерки?

Погравшись з Арсеном, у зворотному напрямку разом із другом поверталися межею біля баби Параски Саворони: саме так тато наказував мені  йти до Арсена. 

Хтозна, чи не повторилася б історія із «Солодкою Дарусею»  у Муравиці і я не «віддячив» би офіцеру НКВС потрібною інформацією, якби нею володів. Можу лишень припустити, скільки людських доль у післявоєння перемололи жорна каральної машини пріснопам’ятного СРСР через «солодку» спокусу для діток …                              


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews
Загрузка...