Віталій Тарасюк

Віталій Тарасюк

журналіст, репортер з Млинова

Як млинівчанин Микола Чміль дисидента з Москви – поета Сєнчина «лікував»

23.01.2019 22:30   Джерело: RvNews
Автор : Віталій Тарасюк

У кожного з нас бувають миті, коли занурюємося до джерел власної совісті і намагаємося ревізувати свої вчинки, дії, важливі життєві кроки. Якось така філософська струна забриніла в душі млинівчанина Миколи Васильовича Чміля – відомого на Рівненщині і за їх межами лікаря-нарколога, колишнього лікаря-ординатора судово-експертного чоловічого відділення Волинської обласної психіатричної лікарні №1. Цей лікувальний заклад розташовувався в Олиці на території замку князя Радзівілла: замкові приміщення відбудував, добудував, трансформував у лікувальний заклад на 900 ліжкомісць відомий лікар і відмінний господарник Ярослав Миколайович Бутринський.

Отож Микола Васильович, ревізуючи миті і роки свого життя, спробував дати відповідь на запитання, яке поставив власному сумлінню: «Що в житті  доброго я зробив? Чим допоміг людям?»

Мандруючи сторінками власного життєпису, млинівчанин «відкопав» цікавий спогад, який, не сумніваюся, хотіла б записати у свій життєвий актив кожна совісна людина…

Після московської «зубодробилки»

У 1976 році, у розпал брежнєвщини, у Волинську психіатричну лікарню №1 направили чотирьох дисидентів із Москви з так званої групи Сахарова. Як згодом з’ясувалося, всіх, хто виступав проти радянської влади, мав власну думку на ті чи інші політичні процеси в Країні Рад та які не збігалися з офіційною радянською ідеологією і потрапили в поле зору чекістів,  оперативні кадебісти розіслали по всьому СРСР. 

null
Микола Васильович Чміль

Отже, завідуючий відділенням психлікарні викликав Миколу Чміля і провів інструктаж:

– Миколо Васильовичу, справа серйозна, я буду «вести» двох дисидентів, одного – завідуючий другим  відділенням, а поетом Сєнчиним опікуватиметеся ви.

До речі, тоді один із психіатрів лікувального закладу  якимсь чином відкараскався від такої довіри.

Одним словом, у психіатричному відділенні мали визначити: потрапить людина на лаву підсудних чи ні. Микола Чміль ознайомився з історією хвороби свого московського пацієнта. Попередній діагноз – шизофренія. Щоправда, амбулаторно визначений діагноз треба було  підтвердити чи спростувати в ході лікування і спостережень за хворим. Лікування призначається лише тоді, якщо з допомогою клініко-психологічної методології встановлять діагноз.

І ось перед Миколою Чмілем – високий, інтелігентного вигляду і спортивної статури пацієнт. Лікар відразу зауважив: хворий без зубів: мабуть, наслідки «зубодробилки» ревних оперативників спецслужби. Очі в москвича сині,  «як волошки в житі». Після тижневого перебування в лікувальному закладі він уже володів інформацією про лікаря – люди ж освічені і досить скоро зорієнтувалися, хто чим дихає.

Лікар почав обстежувати підопічного і визначати рівень його інтелекту  з допомогою тестів, психіатричних атласів. Цікаво, що лікар може мати нижчий інтелект від свого пацієнта, але фахівець знає, як визначається рівень IQ.

Діалог із дисидентом

Після двох тижнів лікування дисидент Сєнчин викликав лікаря на відверту розмову. Ось діалог, який млинівчанин і досі зберігає в пам’яті.

– Миколо Васильовичу, у мене шизофренія?

– Ні, – відповідає лікар.

– А мені сказали, що є.

– Де і хто  вам сказав?

– У Москві. Лікар-психіатр у поліклініці виставив мені попередній діагноз «шизофренія». Невже у вас немає документів із Москви?

– У вас немає шизофренії, товаришу Сєнчин, – впевнено підсумував розмову Микола Чміль, хоча «московський документальний супровід» був на столі психіатра.

– Будете мати неприємності, – зреагував на цю відповідь пацієнт. – Миколо Васильовичу, ви – молодий психіатр, поставте мені шизофренію і ведіть на ЛКК ( лікувально-лікарська комісія). На вас уже тиснуть?

– Тиснуть, але я маю право на об’єктивне лікування, спостерігати за вами до місяця і лише на підставі цього можу визначитися з остаточним діагнозом.

– І не будете ставити шизофренію?

– Ні, не буду.

– А який діагноз поставите?

– Поставлю невроз. Соматогенний чи психогенний. Але то невроз, а не психоз.

Невдовзі завідуючий відділенням поцікавився, коли лікар представить Сєнчина на ЛКК.  Микола Васильович поінформував, що має час, хоча колеги дружньо виставили діагноз  «шизофренія» трьом дисидентам-москвичам, а це означало призначення відповідного лікування. Якщо здорову людину «лікувати» такими препаратами як трихтазін і галаперидол, фазежін і феналол, то ними і здорову людину «заганяють» у шизофренію.

Утім, після двох тижнів Микола Васильович доповів головному лікарю, що готовий представити пацієнта на ЛКК.

– Що ти йому поставив? – відразу запитання.

– Невростенія, гіперстенічна форма, – спокійно відповів лікар.

Головний покрутив головою, а тоді в глибокій задумі видавив із себе:

– Ну, дивися…

Психіатр страху не відчував

 Кожен із п’яти членів ЛКК – відмінний і визнаний фахівець у галузі психіатрії, налаштувався вислуховувати аргументи Миколи Чміля. До речі, пан Микола не тільки переймався діагнозом московського дисидента, а й домовився з місцевим стоматологом, аби той поремонтував пацієнту зуби. Згодом стоматолог із болем розповідав, як «опікуни» позбиткувалися над поетом: йому навіть кутні зуби вибили.

Микола Чміль доповів комісії про стан свого підопічного. На цю мить зайшов головний лікар. Вмостився на кріслі і запитав:

– Ваш діагноз?

– Неврастенія, - коротка відповідь. Секретар комісії добросовісно занотовує розмову…

Ніхто нічого не заперечив та й жодного слова не вимовив. У супроводі двох дужих і напівп’яних санітарів лікар зі своїм пацієнтом залишили засідання ЛКК.

По дорозі в палату дисидент не втримався і народив таку репліку:

– Ой, Миколо Васильовичу, «коптити» вам рядовим психіатром ще довго і довго. Та й хто знає, чим завершиться ваша історія зі мною.

Москвич надто переймався долею свого лікаря, водночас сам психіатр жодного страху не відчував, бо роботу виконав якісно і професійно…

«Ты что творишь, Чмель?»

Наступного дня Миколу Чміля викликали в кабінет головного лікаря. Той навіть не запропонував присісти, а відразу кудись зателефонував.

– Я його викликав, – доповів комусь у слухавку. Мабуть, на іншому кінці попросили передати слухавку психіатру, що головний лікар майже миттєво  зробив.

– Вы доктор Чмиль Николай Васильевич? – почулося в слухавці.

– Із ким маю честь розмовляти? – у свою чергу поцікавився Микола Васильович.

– Майор комитета госбезопасности, – і співрозмовник назвав своє прізвище, яке з роками стерлося зі скрижалів пам’яті лікаря.

– Почему вы больному Сенчину не ставите диагноз «шизофрения»?

– Тому, товаришу майоре, що в нього немає шизофренії, – пояснює лікар.

– Ты что творишь, Чмель! – гаркнуло в слухавці.

Не встиг психіатр пояснити, що саме він «творить», як надійшов наказ:

– Отдай трубку главврачу.

Із подальшого діалогу вдалося з’ясувати, що кадебіст цікавився, чи психіатр – член КПРС.

– Нет, нет, – заперечив головний лікар.

А коли розмова завершилася, звернувся до підлеглого:

– Миколо, що ти наробив?

– Я творю, – відповів йому Чміль, послуговуючись шойно почутою фразою майора КДБ.

В Олику дисидентів більше не направляли

Зрештою, головний лікар наказав передати поета Сєнчина на лікування завідуючому відділенням, який успішно виставив діагноз «шизофренія» двом своїм пацієнтам-дисидентам. Не оминув такий діагноз і поета Сєнчина.

Згодом москвичів забрали з Волинської психіатричної лікарні № 1, а куди відвезли – Микола Васильович і досі не знає. Може, у спецпсихлікарню в Дніпро, де були значно жорсткіші умови утримання і лікування і де у свій час колами пекла ходив генерал Григоренко. Але це лише припущення лікаря.

До речі, більше дисидентів у Волинську психлікарню не направляли…

Уже в роки горбачовської відлиги Миколі Васильовичу розповідали, що в Олику приїжджало четверо високих інтелігентних мужчин і цікавилися, де працює «молодой врач Николай Чмель». Колишній колега млинівчанина скерували їх у Волинський наркодиспансер, який  колись мав очолити Микола Чміль, але згодом від цієї посади відмовився. Незнайомці побували і там, але лікаря Чміля не знайшли, бо на той час він працював у Млинові. На жаль, його колеги випустили з пам’яті цей факт.

Утім, якщо це були колишні дисиденти, то Микола Васильович потішився, що вони вижили в лабіринтах совєтської психлікарні…


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   413
Загрузка...