Віталій Тарасюк

Віталій Тарасюк

журналіст, репортер з Млинова

Постаті: як Іван Носальський з Млинівщини дільничного міліціонера «відшив»

15.02.2019 23:32   Джерело: RvNews
Автор : Віталій Тарасюк

Серед нас зустрічаються постаті, які без дипломів про вищу освіту, університетів та академій, посад і звань, а від природи, батьків та Всевишнього наділені скарбами життєвої мудрості, знань,  до яких мимоволі тягнуться люди.

Саме такі потужні інтелектуальні джерела нуртують в душі мешканця Пугачівки Івана Григоровича Носальського. Так сталося, що нещодавно і я скупався в тих джерелах , а заодно причастився його людяністю і простотою. Спілкуючись з Іваном Григоровичем, збагачувався його міркуваннями про реалії днів нинішніх, насолоджувався чистою і світлою палітрою душі цього незвичайного чоловіка. Зрозуміло, що саме тоді визріло бажання розповісти краянам і країні про цього велета селянського духу…

Дитинство хлопчини, народженого в Червінцях Томашувського району на Хомщині, було захмарене Другою світовою війною. Стосунки українців і поляків на Холмщині були не просто добросусідські, а братні. Війна і геббельсівська пропаганда вбила кривавий клин у ті стосунки: невідь звідки в поляків з’явився лозунг: «Бічь українца до колискі». Не забарилася і відповідь українців: «Смерть, смерть ляхам!». У тому воєнному конфлікті українцям Холмщини загрожувала небезпека, тому кожен рятувався і виплутувався з пасток реалій як міг. Скажімо, Григорій Носальський - дядько пана Івана, за порадою кума-поляка, почав  вчитися на ксьондза: унія, за словами Івана Григоровича, в ті роки була сполучною ланкою між українцями і поляками – конфесійно підлегла Риму, але богослужіння відправлялися українською мовою.

У 1944-1945 роках стосунки між поляками і українцями загострилися до краю: палали хати, проливалася кров, панував страх і  відчай.  Не обминуло тривожні дні і ночі родину Носальських. Колись ще парубком  глава сім’ї служив у поляків, налагодив із ними тісні приятельські стосунки. До того ж, вони неабияк поважали українця. Річ у тім, що під час відступу в 1944 році гітлерівські загарбники примусили місцеве населення здавати для вермахту продукти. Однак дві польки, чоловіки яких перебували в Армії Крайовій, відмовилися виконувати наказ ворогів. Нацисти не стали з’ясовувати мотиви відмови і без вагань розстріляли обох жінок. А Носальських, в тому числі і 8-річного Іванка, та ще  кількох сусідів забрали в заручники. Коли хлопчина підбіг бо тата, то один із німців пустив сльозу і щось бовкнув. Наскільки вдалося його зрозуміти, він сказав, що в нього також є «кіндер».

Хлопчика окупанти відпустили відразу, а згодом – і дорослих, щоправда, зобов’язали їх за добу зібрати і доправити в обумовлене місце відповідну кількість  продуктів.

Коли старший Носальський повернувся додому, то вночі поховав тіла двох полячок, які добу лежали просто неба: викопав могилу, обклав снопами, а зверху закрив дерном. Один поляк таємно спостерігав за тим похоронним обрядом і не забарився поінформувати про це бойовиків Армії Крайової, що це «вшистко зробіл Носальські». Згодом поляки розкопали могилу і пересвідчилися, що українець поховав їхніх співвітчизниць з дотриманням християнського благочестя. І тоді один із них виніс наголосив:

- Нє буй шє. Чєбє нікт нє зачепі! Ми чєбє гварантуєми!

Після цього Носальські нікуди не тікали з села, аж допоки не прибули поляки - виселені з теренів Волині і Галичини, які називали себе «дисервентами», тобто вигнанцями. Із ними порозумітися не вдавалося. Тоді ті, хто раніше гарантував сім’ї Носальських безпеку, залишаючи терени Холмщини, порадили главі родини:

  • Учєкай!

«НА ЗАПАДНІЙ» ГОЛОДУ НЕМАЄ

Стало зрозуміло, що «дисервенти» можуть вчинити «людобуйство», тобто вбивство. Відтак Носальських разом з іншими червінцями взимку 1944-1945 років поїздом відправили в Дніпропетровську область, де переселенці осіли в селі Покровському Нікопольського району в помешканні дідуся Пироговського. Люди буди добрі і гостинні, але невдовзі розпочався голод. Фронтовики, які повернулися з війни, розповідали, що «на западній» голоду немає, тому переселенці вирішили добиратися туди. Відтак старші Носальські продали зерно, яке привезли з Холмщини, в місцевого лісничого купили коня, воза, організували своєрідний «циганський табір» і весною 1946 року відправилися на захід.  На Млинівщину прибули восени. Григорій Носальський на Червоній Горі знайшов помешкання.

НАЙГІРША ШКОЛА - ГОЛОД

 Взимку Іванко пішов у школу. Навчався разом із ровесниками із заможних чеських родин. І хоч батьки старалися, але зрівнятися в добробуті з ними не могли. Школярик оцінив це по тому, з якими продуктовими наборами чехи-однолітки приходили в школу: з бухтами, білим хлібом, ковбасою та іншими наїдками, якими зазвичай пригощали Іванка. Відтоді  хлопчина закарбував у серці таку мудрість:

Найгірша школа – голод!

У ХАТІ ШИРЦА

Навесні 1947 року розпочалася депортація чехів. В одну із хат, залишених ними на хуторі Коліно, за порадою колишнього сусіда з Холмщини, який поділився частиною добротного помешкання, перебралися  Носальські і жили там 10 років. Іванко зайнявся кролівництвом: чехи значну кількість кроленям випустили, тож хлопчина помістив їх у клітки і доглядав. Заможній чех Ширц залишив п’ять гектарів землі, у словаків придбали коня і так поволі Носальські господарювали...

ВОНИ БУЛИ ЗІ СМЕРТЮ НА «ТИ»

Побував уродженець Червінців і на Донбасі, де проходив так званий виробничий вишкіл у ФЗО. І сьогодні констатує: на Донбасі не було української влади  – була коміністична ідея, а духовного виховання не було. Хуліганство, пияцтво, відчайдушність шахтарів, які зі смертю були на «ти», з роками використали антиукраїнські сили і хитро скерували той аморальний набір проти України.  

«СВІЙ ХЛОПЕЦЬ – ВЕЛИКЕ ДІЛО!»

Усі віхи трудової біограції Івана Носальського пов'язані з місцевим колгоспом і сільгосппідприємством. Розпочинав трактористом, згодом працював  помічником бригадира тракторної бригади, а також очолював цей виробничий підрозділ, ще 5 років - інженером, а також водієм. Науку, яку пугачівець засвоїв в армійському строю, мали б узяти на озброєння нинішнє покоління керівників різного рангу:

- Щоб стати хорошим командиром, слід самому бути зразковим!

Не диво, що на всіх посадах, які Іван Григорович обіймав, він не поспішав карати підлеглих, тим паче тих,  хто усвідомлював свої промахи: на таких  пан Іван впливав вдасним прикладом і добрим словом.  Зрозуміло, що високе начальство подекуди не сприймало таких виховних методів:  очевидно, вважали себе безгрішними  - такими собі місцевими « апостолами правди». Але ж люди знають, хто чого вартий, бо оцінюють будь-кого не за посадами і кріслами, а за справами та інтелектом. .

ДУХОВНО НАЛАШТОВАНА ЛЮДИНА – ЖИВЕ І МІЦНІЄ

Ще одне одкровення пугачівця. Погано, коли в країні немає єдності. Чому в Україні її немає? Схід – за Росію, захід перебував і під мадярами, і поляками, і румунами, і чехами, тож тепер всіх  безболісно об'єднати, так би мовити, під один державний знаменник – непросто. Важливо і навіть визначально, що маємо свою автокефальну помісну  Православну церкву України. Правильно, що відбудували і розбудували Збройні Сил України. Армія і національна церква – два крила, на яких стоїть держава, це її м'язи і дух. Якщо людина духовно налаштована на об'єднання, то вона живе і міцніє. Якщо ж із неї витравлений дух і духовність, то зачасти людина не розуміє, для чого прийшла у цей світ.  Тому й не дивно, що для частини нашого люду релігія – гроші, пиятика, розбрат, спокуси і т.д. Хоча розуміємо: це – не релігія, а сатана взяла гору і перед кончиною компонує ось такі аморальні комбінації.

СІМДЕСЯТІ РОКИ БУЛИ СТАБІЛЬНІ. БІЛЬШ-МЕНШ

Цікаву думку озвучив Іван Григорович щодо децентралізації: він вважає її малоперспективною. Навів такий приклад. Колись колгосп у Пугачівці імені Котовського, у Московщині – імені Готвальда, Новини – імені 70-річчя Сталіна, Боярка – імені Чапаєва і Красна Гора – імені Дмитрієва укрупнили: об’єднали всі 5 господарств, але краще не стало. Більш-менш стабільно було до сімдесятих років минулого сторіччя, допоки в колгоспах та інших ділянках сільськогосподарського виробництва «заправляло» покоління фронтовиків, яке не тільки знало біду, а й відчуло її фібрами своєї душі. Молоде покоління, яке прийшло їм на зміну, яке виросло в комфортних умовах миру, зовсім по-іншому сприймало життєві реалії . Іван Григорович навіть скористався цитатою із Біблії:

-Горе вам, трусливым-боязливым  в те времена, когда придут пацаны управлять вами.

Ще Іван Григорович надає ваги приватній власності, бо за своє людина готова гори зрушити . Хтось погоджується з такими міркуваннями, хтось заперечує, але кожного його трактування спонукає мислити…

ЯК ПАН ІВАН «ВІДШИВ» ПРАВООХОРОНЦЯ

У кімнаті Івана Носальського – стоси газет, книг. І всі, так би мовити, в робочому стані, бо любить пенсіонер читати і прочитане перемелювати у свої мізках. Цікаво, що він навіть пам'ятає вихід першого номера «Переможця» - районної газети, яку Григорій Носальський пішки ходив передплачувати в райцентр.  Узагалі потяг до знань – родинна традиція, яку заклав прадід - навчав своїх дітей разом із панськими. Відтак дідусь Івана Григоровича той дар передав сину Григорію, а той, відповідно, своєму синові Івану.

Аби багато не тлумачити, наголошу, що тракторист пугачівського господарства передплачував газети «Переможець», «Червоний правпор», «Радянська Україна», «Правда»,  «Известия». А коли працював бригадиром тракторої бригади, то на періодику витрачав  одну зарплату, в тому числі на журнали «Україна», «Всесвіт», «Человек и закон», «Перець». Причому, передплачував не для макулатури, а «штудіював» весь інформаційний блок. І знання ставали в пригоді. Якось Іван Григорович,  пославшись на публікацію в журналі «Человек и закон»,  «відшив» дільничного інспектора міліції, голову сільської ради та ще одного чиновника, які прийшли шукати самогонку в обійсті Носальских. Цікаво, що якраз під час цієї правової дискусії в хаті пугачівця  капав міцнющий первак…

РАДІСНЕ ЖИТТЯ БУДО, ЯК ДІТИ БУЛИ МАЛЕНЬКІ

Нині Іван Григорович вдівець – кілька років тому дружина Марія Іванівна відійшла за позаземні обрії. Разом із нею виховали трьох донечок красунь і розумницт: Аллу, Тамару і Таню.

- Радісне життя було тоді, коли діти були маленькі! – щиро і з нотками чоловічої печалі зізнається пенсіонер.

Алла Іванівна закінчила факультет романо-германських мов Ужгородського державного  університету, тривалий час викладала в одному з вишів Красноярська . Тамара Іванівна – медпрацівник, Тетяна Іванівна – виховує дошкільнят – обоє мешкають і працюють в Луцьку.

Велика втіха для дідуся – внуки, а старший син Тані та зятя Павла виріс поряд із дідусем - нині Сергій Павлович Демидюк очолює Млинівський районний сектор ДСНЗ України в Рівненській області.

Про що мріє шанований чоловік?

 - Може, дасть Бог, буде стабільність. І підкріплює своє бажання пророцтвом Нострадамуса про те, що центр відродження православної віри і добра  буде в Україні. Зрозуміло, що Україна закодована під іншою назвою. Дав би Бог, щоб так і сталося. За це і молиться мудрець із Пугачівки…

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews
Загрузка...