На одному із цегельних заводів Млинівщини у 70-80- ті роки минулого сторіччя,  а таких підприємств на території району було кілька, проводили своєрідний експеримент. Щоправда, під час цього нововведення на підприємстві  не йшлося ні про виробничі технології, ні про організацію праці  і навіть не про так зване соціалістичне змагання. Річ у тім, що на заводі працював чоловік, який щозміни, а то й кілька разів упродовж зміни, у мішку носив додому  … цеглу. На жаль, дослідники цього факту не рахували, скільки того будівельного добра  за одну ходку міг звалити на плечі роботящий дядько, але упродовж тривалого часу він за індивідуальним графіком носив і носив продукцію заводу.

На підприємстві, як кажуть, старе і мале знало про хазяйську пристрасть чоловіка. Знала про це і дирекція заводу, але жодних профілактичних заходів із трудівником  не проводила і не застерігала  від розкрадання соціалістичної власності. Навпаки: колектив, в тому числі і керівництво заводу, з цікавістю і майже науковим захопленням спостерігало за невиробничою пристрастю цегляра. До того ж дійшло навіть до дискусій і спорів з приводу того, коли чоловік зірве спину і звернеться до лікарів. Зрозуміло, що такий полемічний підтекст викликав до цього експерименту додатковий інтерес.

Та минав місяць, другий, але  з чоловіком нічого не відбувалося. Минув рік – і знову жодних змін у його стані здоров’я, хоча зі зрозумілих причин ніхто часових рамок «піддослідному об’єкту» не встановлював.  Відтак зацікавленість у результатах заводського дослідження поволі згасала. І хтозна, скільки б тривав цей експеримент, якби не розруха і господарська невизначеність у дев’яностих рокам минулого сторіччя, яка спочатку загальмувала виробництво цегли, азгодом узагалі  поставила крапку у діяльності підприємства.

«А чим же завершився експеримент?» – запитає читач. Фінал цього дослідження логічний: «піддослідний» завдяки експерименту, про який сам ні сном, ні духом не відав, збудував добротного хліва і гарну та модерну літню кухню. У той же час чимало спостерігачів за тим незвичним випробуванням, як кажуть, залишилися ні з чим. Згодом дехто із них припускав, чи, бува, дядько якимсь чином не спровокував колег по роботі і дирекцію заводу, аби  з таким «науковим прикриттям» спокійно і без зайвих нервових потрясінь запасатися цеглою? До речі, за таких розкладів язик не повертається назвати це крадіжкою.

А щодо дядькової спини і стану його здоров’я, то зазначу: вік цегляра під небом рідно краю був довгим. І хоч його душа вже поза земними обріями, він пішов із життя не через проблеми зі спиною. І нині ця сторінка життєпису трударя – докір тим, хто мимоволі бажав йому болячки, а сам залишилися без хліва і льохи, без хати і льоху. Для них єдиний позитив із цієї історії – можливість через кілька десятків років розповісти про несподіваний експеримент, а заодно проаналізувати власні промахи…