Прокинулись вже ось і після виборів. Спонукали: "Думай!" От і пішли від зворотнього - подумали. І вибір багатьох українців приголомшив. За даними ЦВК, 30,41% голосів українців отримує Володимир Зеленський. Натомість чинний глава держави Петро Порошенко – 16,03%, Юлія Тимошенко – 13,24%.

Та проаналізуймо ситуацію. Хіба те, що є, що ми отримали, не є закономірним? Народ у зневірі до всіх і вся й у повсякденній життєвій депресії прагне нових облич. Коли б не відмовився був Вакарчук, переконана, що проголосували б за нього. Була, щоправда, ще одна потенційна кандидатка Надія Савченко... Проте поспішила, заявивши про президентські амбіції досить зарано. І за прямоту, довгий і гострий язик, невміння одягати в потрібний момент потрібні маски й жити за правилами й понятіями, її,  білу ворону посеред цілого парламенту своїх і бувалих, просто закрили, ізолювали, щоб не каркала, чого не треба.

І от виставились як на парад на вибори усі бувалі й навіть перебувалі, дарма, що з довгими шлейфами й не зовсім гарними скелетами у шафах. Щоправда, було серед того довгого списку кілька мудрих, мислячих інтелектуалів, котрі б і справді могли щось змінити в країні. Проте, так вже повелося, що народ в масі своїй рідко обирає інтелектуалів. Він ставить ставку на  простих і не витіюватих, тих, хто йому ближчий, з ким не треба «заморочуватися», у кого, зрештою, як виміряли журналісти одного з телеканалів, паркан поки ще відкритий і за тим парканом хоч щось можна побачити.

Програм, на жаль, народ не читає. А гасла... Гасла, навіть найправильніші, так і залишаються гаслами. Гаслам у нашій країні давно перестали вірити, як і тим, хто їх виголошує. Бо слово і діло – це речі неспівмірні. Народ давно це зрозумів. Тому народ прагне нової матриці, нових правил гри, от тому й поставив на того, хто назвав себе «слугою народу», навіть довго не роздумуючи. Бо Зе принаймні нестандартний. Інший. І гасла у нього нестандартні. Сам серед інших кандидатів не формат, як кажуть у вокальному мистецтві. Могли б бути в цьому ряду кращі? Могли б. Але їх не було. Не всі мають 2 мільйони. Не всі мають таку рішучість і впевненість в собі.

А щодо деяких небезпечних висловлювань Зеленського в 95 Кварталі, то хіба про це всерйоз хто задумувався? Та й мова в електорату Зе – не на першому місці. Це ж не електорат Кошулинського. А ще визнаймо, панове, таке. Ті, котрі звуть себе елітою, з цим народом просто недопрацювали. Вони з ним лукавили. Вони ним маніпулювали. Незважаючи на війну в країні, вони оминали відвертий з ним діалог. Недобрацювали і такі вагомі гуманітарні міністерства, як мінкультури, міносвіти та мінінформації.

Зате за останні роки той народ достатньо відчув себе ошуканим, пригніченим, що його нагнули й навіть поставили на коліна. Який підйом був після Майдану! Паркани на мостах у національні кольори повикрашували. А потім народ довго чекав, але так і не дочекався покарання убивць з Майдану, як і розправи над корупціонерами. Народ не забув розстріляних на «зеленому коридорі» під Іловайськом і не простить непокараних за це. Народ ніколи не пробачить мародерства і торгівлі на війні, як не простить зневажливого ставлення до кращих синів нації – добровольців, які в шльопанцях на босу ногу пішли у 2014-му на війну, не думаючи ні про пільги, ні про якісь інші блага. Пішли, аби стати в перші ряди під кулі. Це таки кращі сини своєї країни. Сіль землі нашої. І народ це розуміє. Де вони тепер? Хто в землі лежить, хто і далі стоїть на «передку» до кінця, а хтось у тюрмі чи психіатричній клініці після контузії догниває. Всі блага поза ними для інших. Часто для таких, що пороху й не нюхали.

Народ, зрештою, зойкнув перед цінами й тарифами й обімлів, бо зрозумів, що він в розряді бідних і навіть дуже бідних. Усі ті, хто з вищими освітами – учителі, журналісти, бібліотекарі, інженери, лікарі опинившись серед найбіднішої верстви населення, в одну мить стали пролетаріатом, якому, як колись учили нас в радянських школах, – втрачати нічого. Тож аби не простягти ноги, добра частина того пролетаріату подалася в закордонні найми. А діток своїх, подібно до того, як у радянські 1960-70-ті роки, теж стали батьки виштовхувати з дому й батьківщини подалі. Йди мовляв, дитино, їдь у світ, то будеш там людиною, чогось досягнеш, а то вилами гній копирсатимеш, бідуватимеш, як твої батьки. Кого не спитай, у кожного другого діти в Польщі вчаться, мову польську та англійську вчать заздалегідь, на кожному стовпі є оголошення відповідні. Нате вам, українці, ще безвіз, і їдьте, панове голото, заробляйте, аби до влади діла не мали.

От тому цей пролетаріат на цих виборах і втратив частково голову й проголосував як каже молодь – «обезбашено», хай будь-що буде, але за нового – не такого як оті за високими парканами та у авто із затемненими вікнами, з не такими апетитами й підходами. Голоті, яка втрачає грунт під ногами, треба бодай за щось ухопитися. Коли вона не вірить жодному іншому обличчю, вона хапається за нове, яке змінить, або ж просто дочиста зруйнує ту матрицю, яка існувала дотепер. (Пригадайте, чим колись Лєнін купив пролетаріат: «весь мир насилья мы разрушим до основанья. А затем мы наш, мы новый мир построим: кто был ничем, тот станет всем!»).

Кожна людина прагне самореалізації, самовираження, живе, щоб кимось бути і стати, тож коли рідна держава не дає для цього належного підгрунтя чи основи, тоді всі талановиті й амбітні шукають місця для самореалізації в інших країнах. Або ж, коли залишаються, то вчиняють бунт і руйнують попередню матрицю, щоб збудувати нову.

Так, ризик в України після цих виборів і справді великий. Але світ визнає, що вони демократичні, в цілому пройшли без особливих порушень. А ми, українці, за останні роки від Майдану таки до чогось доросли, дійшли. Москва не хотіла, але «помогла». Вона змінила свідомість й підвищила національну самосвідомість та не хотівши українізувала навіть ті області, де до цього українською вже майже не говорили. І навряд чи пан Зеленський, як стане президентом, спроможний змінити наш європейський вибір. Навряд чи поведе нас до Росії. Не зможе. Бо ми вже не такі. Не дамо. Сам він українською заговорити змушений. Тим паче, Закон про мови прийнятий і зобов’яже. (Гадаєте, що всі інші, котрі там, нагорі, вдома чи у своєму колі україномовні? Та таких на пальцях порахувати можна!)

І не забуваймо, що є ще й парламент. Попереду парламентські вибори, далі місцеві. У нас є шанс обрати туди якісний склад. Принаймні кращий за попередній. Не забуваймо, що влада належить народові, це записано в нашій Конституції, тож не маліймо, не будьмо душеубогими, як писав Шевченко. Пам’ятаймо, що кермуємо ми, якщо тільки не будемо в консервативній і сплячій позиції. Президентові  треба не у вічки зазирати і падати перед ним ниць, а контролювати його дії, уперто лобіювати інтереси громадськості, зрештою – тиснути, а не мовчати й ковтати сльози по кухнях сидячи.

Тож питання, чи варто у другому турі голосувати за менше зло, як на мене, не стоїть. Вибір українського народу треба поважати, яким би він не був. А хто не готовий голосувати в другому турі ні за одного, ні за другого, таке право теж має. І громадянство ми своє не поздаємо, як дехто вже у Фейсбуці згарячу пише, не поміняємо його зопалу на інше. І в хатах своїх не позачиняємося. І всі разом нікуди зі своєї землі не виїдемо. Будемо жити в нашому суспільстві й якщо воно буде керуватися демократичними принципами, то засобів впливу на будь-якого гаранта у нас предостатньо. От тільки з круговою порукою та схемами, де свій тягне свого і свій своєму щось відщипує, таки треба щось робити. Але це теж розпочинається знизу. Не забуваймо про це, кладучи пару сотень до кишені чиновнику чи судді.