Його матір Тамара Ахмедова узяла ту відзнаку та й заплакала:

- Ця відзнака пече мені руки й шматує серце. Краще б мого сина випустили, обстежили та полікували…

Про учасника АТО Святослава Стегнея та його нинішню долю ми повідомляли протягом останнього року неодноразово.

Останні матеріали дивіться тут: https://rvnews.rv.ua/post/view/1532379056-scho-mae-robiti-sud-koli-poterpiliy-viyshov-z-gri-novi-detali-u-spravi-stegneya

https://uanews.org.ua/post/view/1535380436-zavtra-28-go-serpnya-sud-u-spravi-stegneya-chi-bude-scho-bude

Рівнянин Святослав Стегней пішов на війну у 2014-му році з новосформованим батальйоном Нацгвардії генерала Кульчицького прямо з Майдану. У всіх гарячих точках, де воював цей батальйон, він, старший солдат, гранатометник, був у перших рядах. Стегнея шанував і любив як сина сам генерал-майор Сергій Кульчицький. Його загибель Слава переживав як втрату найближчих людей. Святослав Стегней має й інші нагороди й відзнаки.

Святослав Стегней. Фото з сімейного архіву

Фото автора

Проте досі 33-річний гранатометник, контужений у 2016-му році під Попасною, продовжує перебувати в жорсткій неволі. Ще після передостаннього липневого судового засідання 2018-го року,  на якому потерпілий у справі К-ко (якого Стегней буцімто намірявся убити  – суд нічого не довів) відмовився вважати себе потерпілим і повідомив письмово, що ніяких претензій до обвинувачуваного не має, – після перекваліфікування злочину із зумисного вбивства на хуліганство, рівненського добровольця мали б випустити із Украї́нської психіатричної лікарні з суворим наглядом в Дніпрі, де він необгрунтовано перебуває з листопада 2017-го року в одній палаті в товаристві біля десятка неадекватних осіб, які скоїли тяжкі та особливо тяжкі злочини і є небезпечними для суспільства.

Минув 2018-й рік. Вже минає четвертий місяць 2019-го. Матір Святослава Тамара Ахмедова, що є його законним представником у суді, подала апеляційну скаргу в Рівненський обласний апеляційний суд, проте і тут суди знову тягнуться від місяця до місяця через ту ж саму банальну причину – ніхто не може розшукати потерпілого та доставити його на суд.

Тому Герой АТО Святослав Стегней і досі сидить. Та ще де, в якому страшному гетто він утримується? У звичайній тюрмі йому було б набагато краще. Незважаючи на те, що офіційно Наказом МОЗ цей заклад – Украї́нська психіатрична лікарня з суворим наглядом в Дніпрі розформована, контингент етапували в інші заклади такого типу, лиш поближче до місця проживання.

Залишилися на місці лиш такі невизначені, як Стегней, яких туди спрямували невідомо за що й чого - без документів і без доведення злочину. Діагноз також під сумнівом. Матір, яка з сином спілкується по телефону та читає його листи, цьому діагнозу не вірить. Галюцинації, які з'явилися після контузії, вже давно б могли вилікувати, коли б лікували належним чином лікарі-професіонали.

А коли під диктовку рівненських "слідоків" поставили хронічну шизофренію - то це вирок назавжди. Молодий розумний перспективний чоловік, бо завжди був відмінником, в передніх рядах на Майдані, в передніх - три роки на передовій. І от доборовся: за те тепер має "нагороду" - втрачене життя. В цьому випадку президентська відзнака, яка прийшла чомусь перед президентськими виборами, не гріє душу, не розпирає гордістю, а лиш боляче обпікає материнське серце.

Пацієнтам Дніпровської психіатрички, які ще залишилися на місці, за словами матері С. Стегнея, обмежили харчування і життя перетворилося в напівголодне існування.

 - Славко постійно просить їсти. І я щомісяця відсилаю йому посилку, як тільки отримаю пенсію... На більше в мене нема коштів, - розповідає пані Тамара.

Зате живуть ті нещасні щодня із конвоїрами, штурханами та незмінною дозою галоперідолу, з психотропними препаратами, які потроху руйнують особистість. Стегнея не обстежують і не лікують. Його здоров’я з кожним днем гіршає. Молодий чоловік втрачає зір і слух, потребує лікування хворе серце, а головне - втрачає віру в те, що взагалі колись побачить матір і малого сина.

- Що я скажу йому про цей суд? Він так чекав цього дня... - розводить руками пані Тамара, бо суд 23 квітня знову не відбувся все через ту ж саму причину - відсутність потерпілого - і перенесений знову на місяць.

Пані Тамара з тривогою розповідає, що син все гірше себе почуває. Злий, роздратований, бо живе під пресингом, в товаристві злочинців із хворою психікою й уявою, перебуває в постійній напрузі та все чекає й не дочекається остаточного рішення суду. 

Минуле літо завершилося тим, що син із матір'ю після остаточної крапки Рівненського міського суду прийняли рішення боротися до кінця. Бо яка різниця, з якої психіатрички ти вийдеш у суспільство з "жовтим білетом", діагнозом, який стане тобі довічним тавром, з яким тебе ніде не приймуть  ні на навчання, ні на роботу?

Минула після того довга осінь, ще довша зима, минає вже й весна 2019-го. Нічого не змінилося. Ніхто не покараний з тих слідчих, які вибивали зі Слави Стегнея дізнання, хоч усі докази побиття суду представлені. І син Тамари Ахмедової, справді герой, якщо подивитися на всі його відзнаки й ордени, - нині вже на грані зриву. 

А матір тримається лиш одним своїм материнським духом. Вона лиш один воїн у всьому полі. З мізерною мінімальною пенсією. Про її Славка поволі забувають. І помочі чекати нема звідки.

Вона не голосувала за президента Порошенка. Бо нема в неї до нього віри. 

Навіть той солдат, що і справді оступився, не заслужив такої зневаги. А що коли сидить невинний, скалічений війною, на яку міг не піти, як це зробили інші, а він покинув удома малого сина і пішов добровольцем у перших рядах?

Відзнаки ж приходять додому й марно стукають у давно замкнені двері сільської хати, яка давно потребує вправних чоловічих рук. Матір Стегнея через пресинг на неї за те, що подала апеляційну скаргу, вдома (с. Курозвани Гощанського району, що на Рівненщині) не живе, тож і відзнаку Президента для її сина їй передали із сільської ради.