Життєпис цієї жінки вартий уваги пера романіста: кожне сюжетне відгалуження  може претендувати на цікавий самобутній твір. Узагалі доля змережила її життєві шляхи-доріженьки такими випробуваннями, які,здавалося, не під силу витерпіти людині. Однак жінка, наперекір викликам і випробуванням, мужньо здолала частокіл перепон і потрясінь, зберегла в своєму серці оптимізм і з надією вглядається у завтрашній день.

Ганна Бардан - донька Микити Микитовича Волянюка з Ярославич і Ольги Купріянівни Гаврилюк із Надчиць, - з’явилася на світ у вересні тривожного 1944-го. Гітлерівських зайд уже вигнали з наших країв, тож Червона Армія добивала ворога в країнах Європи. Серед визволителів народів європейських країн був і Микита Волянюк, якому не судилося пережити перші миттєвості появи на світ Божий донечки.

Бравий вояка повернувся до родини 1946 року – після переможних залпів травня 1945 року ще рік служив у війську. А вдома фронтовика чекала дружина і дворічна Ганнуся: цей життєвий набуток значно більше важив, ніж медалі чи «благодарность» від Маршала Радянського Союзу Рокосовського, з якими переступив поріг рідної хати.

Хоча «рідна хата» в контексті Микити Волянюка – поняття відносне. Як часто трапляється в багатьох родинах, теща не сприймала зятя, а свекруха – невістку, тож подружжю Волянюків не вдалося прилаштуватися у батьківських оселях і вони розпочали власний благоустрій із… землянки. У тому тимчасовому пристанищі в Надчицях минула дещиця дитинства крихітки Ганнусі.

Утім, згодом у сільській раді, де працювали родичі,  змилостивилися і надали хату: із того помешкання Ганя проклала стежину в перший клас. Але чуже – не своє, відтак  1955 року Микита Волянюк разом з іншими односельцями поїхав на заробітки в Херсонську область. Заробив 8 центнерів збіжжя, 2 центнери борошна. На виручені від цього товару кошти  придбав будівельні матеріали і звів хату. А 1957 року лелека приніс подружжю Волянюків синочка Микиту, отож у Надчицях з’явився другий Микита Микитович Волянюк….

Заміж за однокласника

Після Надчинської семирічки Ганя разом із подругою навчалася кравецькому ремеслу неподалік рідного села в так званій колонії Вигода. Щоправда, не довелося їй шити модні й супермодні плаття та костюми, бо три роки заробляла на гріш в лісогосподарській бригаді місцевого лісництва. Мама хворіла, тож було не до мод і фасонів.

У 1964-65 роках надчанка завідувала місцевим клубом і за сумісництвом працювала санітаркою на фельдшерсько-акушерському пункті. Згодом навчалася на 6-місячних курсах продавців, однак  жодного дня не стояла за прилавком: торговельні наміри не вдалося реалізувати, бо народила синочка – первістка Олежика.

У життєписі Ганни Микитівни також робота обліковцем на тваринницькій фермі. А потім вона потрапила в полон однокласника Володимира Бардана! Звісно, полон цей - образне порівняння. Так часто буває: у класі чубляться-миряться, а після школи розвиднюється на душевному горизонті одному чи обом відразу – і в шаленому вирі зав’язується новий виток почуттів. Власне, так сталося у Володимира Бардана і Ганни Волянюк.

У шлюбі з однокласником Ганна дала життя синам Володі, Саші, Едуарду, Ігорю і донечці Еллі. Нині у них свої сім’ї, дехто з них вже дочекався онуків…

Гілочка свяченої верби відвела біду

А в середині вісімдесятих років минулого сторіччя Ганну Микитівну випробував… Афганістан. Річ у тім, що у травні 1985 року на строкову службу призвали найстаршого Олега. Після шестимісячного перебування в навчальному підрозділі Олег Бардан потрапив до складу так званого обмеженого контингенту радянських військ в ДРА – Демократичній республіці Афганістан. І як не намагався син заспокоїти материнське серце, але не вдалося. «Із-за річки» Олег надіслав лист, в якому повідомляв, що в нього все добре і служба минає нормально. При цьому писав, що служить у… Ташкенті. Тут син зробив промах, бо на той час мама вже три роки працювала листоношею і добре знала: листи з відміткою «польова пошта» - з-за кордону. Відтак Ганна Микитівна вирахувала, що Олег – в Афганістані.

Крім цього, ще однією підказкою стали закреслення військової цензури. Як не намагалася матуся розшифрувати заретушовані рядки, але не вдалося.

Слава Богу, півтора року під чужим сонцем минули щасливо: живий і здоровий Олег повернувся до рідних. Хтозна: може саме заступництво Всевишнього у далекій гірській країні і пристрасні молитви мами оберігали його на небезпечних віражах війни в Афганістані. А, може, гілочка свяченої верби, яку неня вручила сину і яку воїн у найскрутніші миті солдатських буднів носив у військовому квитку, відвела біду. Хтозна…

Смуга фізичного і душевного болю

Повиростали діти, а клопоти множилися в геометричній прогресії. Власні і дитячі, бо між ними турботлива мама завжди ставила знак рівності. А потім розпочалася смуга життєвих втрат і прикрощів. 2007 року не стало чоловіка Володимира . За два роки стався інсульт у сина  Володі: він став інвалідом, але з Рівного, де мешкає, приїздить самотужки. І при нагоді навіть намагається допомогти неньці.

Того ж року Ганні Микитівні довелося витримати ще один несподіваний удар долі: передчасно відійшов у засвіти син Олександр,  залишивши по собі вічний біль і смуток. Розрада - онуки Віталик і Дмитро як родинна естафета від Олександра.

А 2011 року настала черга випробувань для самої Ганни Микитівни. Цукровий діабет підступно зробив свою чорну справу і  в грудні 2011 року млинівські хірурги ампутували жінці чотири пальці лівої ноги. Тоді більш як півроку перебувала Ганна Микитівна в хірургічному відділені Млинівської центральної районної лікарні, хоча за все життя – жодного разу в лікувальний заклад не потрапляла. Звісно, не рахуючи пологового відділення. Здавалося, що з пастки підступного діабету вдасться викарабкатися…

Однак не так сталося, як мріялося: у травні 2012 року довелося ампутувати ліву ногу, а за рік – і праву. Причому мужня жінка не впала у розпач: певною мірою сама пришвидшувала гіркі миттєвості. І нині пані Ганна з теплотою сердечною згадує завідуючого хірургічним відділенням Григорія Хоронжака, який годинами просиджував біля неї. Відверто кажучи, жінка навіть дивувалася: на перший день Великодня Григорій Теодозійович - у відділенні біля хворих. На 1 Травня – у відділенні! На 9 Травня – у відділенні!А скільки зусиль докладав, щоб зберегти ноги! На жаль, не склалося.

Поклін Ганна Микитівна передає і хірургам Ананію Баденику та Ярославу Данильчуку, всьому персоналу хірургічного відділення, де провела чимало часу. Для неї фахівці цього лікувального підрозділу – зразок людяності, фахової толерантності і людської щирості: цей душевний інструментарій інколи краще зцілює, ніж  нові технології і супермедпрепарати.

Візок – віконечко у світ

Після лікарні знесилену жінку забрав до своєї оселі брат. І хоч у брата затишно, комфортно, та й братиха Віра опікувалася братовою, як найціннішим скарбом, але… Але Ганні хотілося у свою хату: не таку заможну, але найдорожчу за купу скарбів, бо тут минули роки і десятиріччя  власної долі. Тут кожен куточок і клаптик відлунює голосочками любих діток. А голоси ті – у серці довіку.

 Фото автора

Зрозуміло, що налагоджувати будні в інвалідному візку непросто, однак поруч сини Олег, Едик, Ігор, брат Микита з братихою. Після піврічного запустіння довели оселю до пуття. Інвалідний візок, якого для матері привіз син Ігор, став для Ганни Микитівни своєрідним віконечком у світ. Неподалік сусіди Михайло Кудрик і кума Галя тримають у полі власного зору побут сусідки, заходять і допомагають. І Володя з Рівного навідується. Та найчастіше мопедом навідується брат Микита.

А ще Ганна Микитівна щедро виголошує слова вдячності голові Ярославицької об’єднаної територіальної громади Леоніду Пруднікову,  старості Новоукраїнського старостинського округу Анатолію Фоміну, які по-синівськи оточили її увагою та опікою, навідуються до її оселі. І не просто візити ввічливості роблять, а допомагають словом і ділом. Згладжує складні будні і проганяє хмарки тривог на життєвому небосхилі пані Ганни Тетяна Зінчук: жінка не пригадує, яку посаду обіймає ця приємна молода людина в Ярославицькій ОТГ, бо найперше оцінила сердечність і душевне багатство Тетяни Миколаївни.

Ганна Микитівна вистояла у перші складні післяопераційні місяці, тож нині, так би мовити, призвичаїлася до викликів долі й дає собі раду. У вільний час любить читати – налягає на періодику. Улюблені видання – газета «Експрес», «Вісник і К», «Скандал-кримінал» і, звісно, районка «Гомін і К». А ще телевізор – незмінний співрозмовник жінки.

Крім того, не полишає господарських справ. І хоча жодної живності не тримає, але, скажімо,  консервації торік заготовила 60 слоїків: вишні, варення з черешні, аличі, яблук та інше. Мабуть, знайдуться і повносправні господині, які «не дотягнуть» до цього показника.

Оптимізму – на сімох здорових

Останні два роки на низку клопотів зі здоров’ям Ганни Микитівни наклалася ще одна тривога: наймолодший Ігор перебуває в зоні Операції об’єднаних сил. Третій рік син захищає державний суверенітет  і територіальну  цілісність України на сході країни. Власне, можна стверджувати, що тривога мами і сина взаємна: він хвилюється за неньку, надсилає їй кошти, а вона молить Бога, щоб рідна кровиночка вціліла на війні, щоб усі сини - українські звитяжці живими і неушкодженими повернулися до батьківських порогів. Важкі думи-переживання, постійний стрес підточують нервові сили, але не зменшують ліміту оптимізму, надії у завтрашній день, якої у Ганни Микитівни вистачає на сімох здорових…