Ще наприкінці 1980-х років на шпальтах рівненських газет стали публікувати статті про жахливу правду розстрілу ув’язнених у Дубенській тюрмі в червні 1941 року. Комуністична влада, яка доживала на Україні свої останні роки, ще намагалася виправдати цей злочин, який замовчувався майже 50 років. Стрілки вини переводились на німців, які 25 червня саме вступали у Дубно. Та немає нічого таємного, що б не стало явним. У багатьох родинах мешканців Рівненщини всі ці роки ятрилася рана від втрати близьких людей і жорстокої несправедливості до тих, хто у ті страшні червневі дні дивом вижив.

Дубно, 1941 р. Жінки шукають серед убитих своїх рідних. Фото з мережі Інтернет

У листопаді 1989 року Рівненська обласна прокуратура порушила кримінальну справу по факту розстрілу ув’язнених у тюрмі м. Дубно в перші дні як тоді називали – Великої вітчизняної війни. Пригадую зустрічі із безпосередніми свідками розстрілу у Дубенській в’язниці, яким тоді пощастило вижити, а згодом пройти через жорстокі тортури сталінських таборів і ще довго чекати реабілітації… Окремі ж так і пішли на той світ із незаслуженим тавром «ворога народу»…

З розповіді Олексія Савича Матвійчука, 1921 року народження, жителя с. Рачин Дубенського району, записаної у липні 1992 року:

- Мене арештували восени 1940 року. Помістили в тюрму м. Дубно, камера № 42 на другому поверсі. Нас у камері було п’ять чоловік. Мене допитував слідчий старший лейтенант державної безпеки Вінокур. Руки зв’язали дротом, вибиваючи зізнання, били ногами…

Щоночі вивозили в’язнів у Тараканівський форт. Казали, що там їх кидали у колодязі. З клаптиків газет ми дізнались, що буде війна. Лампочки в камерах замазали для маскування в синій колір.

Перед четвергом нам не дали їсти. На вечір принесли по повній мисці каші. Голодна людина після їжі міцно спить. Серед ночі почули одиночні постріли на другому поверсі. Чуємо, що підходять вже ближче до нашої камери. Я взяв простирадло і почепив на віконні грати, сподіваючись за ним сховатися. Однак камера маленька, одиночка, сховатись ніде. Чуємо, що вже підійшли до сусідньої камери, возяться з ключами і раптом голоси: «Хлопцы, немцы!»… Стихло…

Ми відриваємо від стіни батарею і починаємо нею грюкати у двері. Хтось відкрив камеру. Вискочили ми звідти і стали зазирати у сусідні камери. У жіночій камері побачили жахливу картину – стіни, залиті кров’ю і мертві тіла. Пам’ятаю дядька з Тростянця мертвого, лице закрите рушником. В усіх одиночках люди були мертві.

Зібралось нас у дворі тюрми чоловік зо тридцять. Коли знову почулися постріли. Все це відбувалося вночі. Ми удвох з товаришем знайшли на господарському дворі воза, підтягли його до бані, дишло підставили до грат, пробиваючись до вишки охоронців (там нікого вже не було). І вже звідти я плигнув як кіт, трохи руку поранив, але йшло на життя.

Подались ми на село. Між лісом і залізничною колією йшло чоловік зо двадцять енкаведистів, прочісуючи місцевість. Цілий день нам довелось пробиратись, ховаючись від них. Надвечір, коли вже прийшов у село, почув шум машин. На мотоциклах з кулеметами їхали німці. Це було 27 червня…