Комуністична влада її переслідувала, та для поляків вона стала іконою "Солідарності". Іконою, що вела Польщу до свободи. Після падіння комуністичного режиму, на відміну від багатьох, вона не стала політиком, хоча ніколи не цуралася критикувати тих, хто, як здавалося, перебували на непохитних позиціях. Вона загинула в 2010 році у Смоленській катастрофі, будучи членом польської делегації на чолі з президентом Лехом Качинським.

І лише після її смерті широкому загалу стало відомо, що в середині 1990-х вона знайшла свою українську сім'ю та останні 14 років свого життя майже щороку приїздила на свою малу Батьківщину - в Україну. Її ім'я - Анна Валентинович.

Існують дві версії походження та раннього дитинства Анни Валентинович. Згідно з першою, що вважалася офіційною протягом усього її життя, вона народилася у 1929 році в Рівному в католицький родині Яна та Александри Любчиків. Її батько Ян Любчик помер у перші дні війни, а згодом не стало і мами, котра не витримала смерті чоловіка. Єдиного брата Анни комуністи вивезли в Сибір і відтоді вона його не бачила, залишилася сама…

Друга версія з'явилася в українських ЗМІ в квітні 2010 року - уже після Смоленської катастрофи. Згідно з нею, Анна Любчик народилася в тому ж 1929 році, але не в Рівному, а у селі Сінне (нині - Садове, Гощанського району Рівненської області) у селянській протестантській родині Назара та Пріськи Любчик. Сім'я була великою - окрім Анни було ще п'ятеро дітей. В 1937 році мати Анни загинула, а за три роки, у 1940-му, батько одружився вдруге. Тоді ж, після приходу радянської влади, у сім'ї почався важкий період. Назар Любчик був "розкуркулений", нова влада забрала у нього землю та все майно. Сім'я Любчиків, яка і доти не була багатою, почала бідувати.

В скрутній ситуації допоміг поляк Едмунд Телешницький, котрий закуповував буряки у селян та працював на цукровому заводі в селі Бабин неподалік від Сінного. Згодом Телешницький переїхав до сусіднього села Пустомити, де зайняв залишене іншою польською сім'єю господарство. Він був знайомий з новою дружиною Назара Любчика, котра колись у нього працювала, та запропонував роботу прислужниці комусь із дівчат з сім'ї Любчиків. Спочатку на роботу пішла старша сестра Анни - Ольга Любчик, та, не витримавши важких умов, за два місяці повернулася додому. Тоді піти працювати погодилася 12-річна Анна. Працювала не за гроші, лише за їжу, а роботи на великому господарстві Телешницького було дуже багато. В 1943 році сім'я Телешницького виїхала до Польщі й вирішила забрати працьовиту Анну з собою. При цьому Анні сказали, що її рідне село було спалене нацистами, а сім'я загинула. Коли ж її батько прийшов по доньку, йому відповіли просто - "десь пішла".

Саме ця, друга, історія виявилася правдивою. Згодом Анна Валентинович знайшла своїх братів і сестер, та вирішила не поширювати цю інформацію, залишивши своє приватне життя приватним. Та це буде далеко згодом.

Переїхавши з Телешницькими до Польщі, спочатку в передмістя Варшави, а згодом - в Ґданськ, Анна весь час важко працювала на них. Телешницькі не були добрими до Анни - били за найменший огріх, не підпускали до родинного столу, а про те, щоб трактувати її як члена родини, годі й казати. Ось як згадує той період Анна Валентинович в автобіографії "Тінь майбутнього": "Мені тоді дуже не вистачало батьків, як я мріяла про теплий дотик маминої долоні… Найважче було переносити свята: Паска, Різдво. В домі запах тістечок, м'яса, святкова, сімейна атмосфера. Накриваю на стіл та зникаю з кухні, за хвилину Пані приносить мені на тарілці шматочок тістечка. З ким можу ним поділитися? Біжу до стайні, до моїх єдиних друзів, коней. Пам'ятаю зі свого раннього дитинства, що на Святвечір тварини можуть говорити. А навіть якщо ні - напевно зможуть мене зрозуміти."

З часом Анна вирішила піти від родини Телешницьких. Після них були ще кілька родин, де Анна працювала прислужницею. В автобіографії вона відзначала родину лікаря Гладковського, в якій Анна наглядала за трирічною дитиною та врешті потрапила в атмосферу де, як вона писала, "ніхто на мене не кричав та не дорікав дахом над головою (…) тоді - уже дорослою дівчиною, я повірила, що я людина, як й інші навколо".

В 1950 році двадцятирічна Анна Любчик після коротких періодів роботи у сільському господарстві, пекарні та на фабриці масла влаштувалася на роботу зварювальником на Ґданську корабельню. Цю роботу Анна сприйняла з великим ентузіазмом, про що вона писала: "На наступний день побігла на корабельню. В голові у мене шуміло море та чула слова з плакатів: "Молодь будує кораблі". В корабельні мала великий вибір роботи, та найбільше мені імпонувала робота зварювача, серед блиску вогнів та іскор (…) 7 листопада 1950 року радісна бігаю по корабельні та вирішую формальності. Відчувала радість та страх: чи зможу? Присягала собі, що віддам усі сили і що ніхто ніколи не буде мати приводу, щоб звільнити мене".

Самовідданість та наполеглива праця дуже швидко принесли свої плоди - Анна стала передовиком, про неї писали статті, вона набула авторитету на корабельні та стала прикладом, як у соціалістичній Польщі проста сирота може завдяки праці досягти успіху.

Але, звісно, в житті все було не так просто. В 1951 році Анна Любчик як член ZMP (Związek Młodzieży Polskiej - польський аналог комсомолу) була запрошена до складу делегації на з'їзд соціалістичної молоді в Берліні. Перед виїздом за кордон з молоддю проводили двотижневе "навчання" про те, як гідно презентувати польську молодь та уникати контактів з "ворогами" (Берлінська стіна була збудована лише через 10 років, а тоді жителі західного та східного Берліна контактували більш-менш вільно). "Молодого шахтаря, котрий наївно зізнався, що не знає, як зреагував би на спробу іноземного агента нав'язати контакт, змусили відмовитися від подорожі. Натомість високий блондин з Ольштина, який все знав якнайкраще і мав бути для нас прикладом, попросив в Берліні політичного притулку, - пише Анна Валентинович. - Я не могла більше перебувати в організації, гасла якої настільки відрізняються від реальності".

Після повернення з Берліна Анна залишила ZMP. Тоді ж вона активно стала брати участь у громадській діяльності. "Бачила людей нещасливих, окрадених, людей, що потребують допомоги. Я знала вартість простягнутої руки, приязної усмішки іншої людини". Скоро Анна Любчик стала членом, а згодом і головою соціально-побутової секції "Ліги Жінок" - однієї з нечисленних у ті роки організацій, що захищала права жінок.

В 1952 році в Анни народився син Януш, утім, з його батьком стосунки не склалися. Тоді ж через підірване здоров'я Анна мусила змінити роботу зварювача на роботу кранівниці на тій же Ґданській корабельні. Вийшла заміж Анна Любчик в 1964 році за колегу Казімежа Валентиновича, котрого доти знала вже десять років. Шлюб був щасливим, але, на жаль, нетривалим. Казімеж Валентинович помер у 1971 році.

Попри сумлінну працю, у 1968 році все ж сталася перша спроба звільнення Анни Валентинович з Ґданської корабельні. Коли Анна дізналася про те, що один з керівників корабельні привласнив 3000 злотих та програв їх у лото, вона порушила питання на різних рівнях про його покарання і повернення державних грошей. Вона зверталася до керівництва корабельні, говорила про це на засіданнях "Ліги Жінок" та зборах колективу. "За тиждень я була викликана до Дому партії. Там якийсь старший товариш почав на мене кричати:

- Забороняю! Категорично забороняю вам про це говорити та писати! Як ви смієте висилати такі скарги?

(…) Відлунням того скандалу стала спроба звільнення мене з роботи в 1968 році. Актив несподівано вирішив, що я заважаю праці колективу. І тоді відбувся, напевно, перший протест у корабельні. 65 працівників корабельні підписали листа на мою підтримку", - пише Анна Валентинович. Завдяки такій реакції працівників керівництво не наважилося звільняти занадто активну кранівницю.

За два роки про Ґданську корабельню дізналися по всьому світі. Саме там був центр протестів проти підвищення цін на продукти, який призвів до відкритої конфронтації з владою, що вдалася до застосування сили проти робітників. Внаслідок зіткнень 45 чоловік загинуло, тисячі було поранено, день зіткнень увійшов в історію Польщі як "Чорний четвер". Голова ЦК Польської робітничої партії Владислав Гомулка був зміщений з керівної посади, а новим головою став Едвард Ґерек. Анна Валентинович допомагала тим, що готувала та розвозила їжу протестувальникам. "Відчувала, діється щось велике, і що я маю в цьому взяти участь, отже, намагалася бути там, де можу бути найбільш корисною. Почистити картоплю, приготувати суп, розвезти її протестувальникам. Те уміла", - пише Анна Валентинович.

Після усунення Гомулки та призначення Ґерека Анна Валентинович була обрана до складу делегації на переговори з новою владою. Тоді владі та протестувальникам вдалося досягти порозуміння і не допустити подальшого кровопролиття, втім, чужість комуністичної влади польському суспільству була очевидною.

Анна Валентинович продовжувала брати активну участь у громадській діяльності і в 1978 році зблизилася з ґданськими опозиціонерами, серед яких були Лех Валенса, Лех Качинський та інші. Тоді ж вийшла її перша стаття в нелегальній газеті Robotnik Wybrzeża (Робочий Примор'я). Водночас тоді Анна Валентинович була одним з найавторитетніших працівників корабельні. Її стаж сягав майже тридцяти років, вона була прикладом для молодих працівників, тому така її позиція була дуже невигідна владі, про що її не раз в тій чи іншій формі попереджали.

Врешті у 1980 році її звільнили. Після тридцяти років роботи на корабельні та за п'ять місяців до пенсії за абсурдною статтею 52 - "саботаж, пияцтво, крадіжка". Уже за кілька днів робітниками корабельні був складений лист із закликом підтримати несправедливо репресовану Анну Валентинович та кілька тисяч працівників вийшли на великий страйк на захист Анни. Їй одразу запропонували очолити страйковий комітет, та вона відмовилася і, вважаючи, що адміністрація корабельні в ролі переговірника краще сприйматиме чоловіка, підтримала кандидатуру Леха Валенси.

Першою вимогою страйкарів було відновлення на роботі Анни Валентинович. Згодом кількість вимог збільшилася, а страйковий комітет виріс у першу в комуністичному світі незалежну профспілку "Солідарність".

Це стало початком кінця комунізму в Польщі. Ще були дуже важких десять років - з 1980-го по 1990-ий, за які Анна пережила арешт, познайомилась з Іваном Павлом ІІ, ініціювала голодування після вбивства священика Єжи Попелушко…

Після падіння Радянського Союзу Анну почав активно шукати її батько Назар Любчик. І врешті знайшов її. Та до зустрічі з донькою не дожив - він помер у 1995 році, а наступного року Анна Валентинович уперше за 54 роки зустрілася зі своєю старшою сестрою Ольгою Любчик. Відтоді вона щороку приїздила до своєї української родини, про що свідчать фотографії та розповіді онука Анни Валентинович Пьотра.

Востаннє вона дзвонила в Україну 9 квітня 2010 року, за день до польоту в Смоленськ на президентському літаку.

P.S. В нинішні нелегкі для польсько-українських відносин часи, ми не маємо права забувати про людей, які є символом польсько-українського поєднання та дружби. Анна Валентинович - це гордість не тільки Польщі, а й України і всього світу. Ми сподіваємося, що ідея будівництва в місті Гоща музею Анни Валентинович, про яку писав співробітник польського Інституту Національної Пам'яті Ігор Галайда, посилаючись на розмову з представником Гощанської районної адміністрації, не залишиться на папері, а Анна Валентинович буде вшанована на своїй малій Вітчизні та жителі Рівненщини дізнаються про свою велику землячку.

P.P.S. "Коли зустрілася в 1999 році з нунцієм Ковальчиком у Варшаві, він мене запитав:

- Чим ви займаєтесь?

- Борюся зі злом.

- Костел це робить уже дві тисячі років, - сказав він мені

- Ну то ми допомагаємо Костелу, - відповіла я.

Це моя коротка характеристика" (Анна Валентинович).