Коли самоосягнення переростає свої конкретні обриси, відкривається світ простих людських істин. Це не сакраментальне, але сокровенне знання, яке стає твоїм надбанням лише тоді, коли бачиш себе з криниці літ.

Проте сягнути вглиб себе самого так, щоби не впасти в епічну залежність, у нашій літературі вдавалось небагатьом. Тонкий проникливий ліризм і густа, мов вистояний мед, філософія визначають стильове обличчя книжки Михайла Сидоржевського “Візерунки на пергаменті часу”.

Це особливий текст. Не для легкого читання, але для полегшення і просвітлення опісля прочитання.

Це сугестивна проза, напрочуд лірична проза. Чи, може, як зазначено в анотації – медитативна поезія в прозі.

 

“Візерунки на пергаменті часу” не мають подієвого сюжету у класичному варіанті. Натомість письменник дає змогу читачеві пережити через свого героя ті межові стани, в яких визріває катарсис. Бо лише переживання цього стану дає очищення й обдаровує здатністю  бачити візерунки і творити їх, не розчиняючись у їхньому позачассі.

Час відіграє особливу роль у розумінні авторської ідеї. У внутрішніх монологах оповідач часто апелює до часу як засобу оприявнити те, що причаїлося в минулому: “…чому саме нині пам’ять так невідступно переслідує мене? мені чомусь здається, що це так важливо – пригадати все, що було зі мною в цьому житті, все, що відбулося і чого не повернути…”(с.33).

Саме тому ми не маємо чітко окреслених сюжетних ліній – є лише сюрреалістичний авторський начерк, філігранний образок на життєвому полотні. Це своєрідний потік свідомості ліричного героя, потічок, що вийшов із ріки Коденки і вертає до неї, аби замкнути коло й досягти гармонії… Знайти себе. Бути. Як природно й водночас як вишукано передає стан свого героя письменник: “…і я кажу як перед Богом: у перших пагонах, і в розкішному буйноцвітті садів щороку наприкінці квітня, і в шаленстві трав у високості літа, і в самотньому осінньому листочкові на мінорному тлі сірого неба, і у великому мовчанні покритої білим саваном снігу землі, вагітної першими проталинами, першими весняними сонцями і першими пагонами – буду…”(с.36).

Сюжет тут внутрішній і його можна прочитати через поетику помежів’я світу сучасного, в якім сьогодні живе герой Михайла Сидоржевського, і світу, який він переживає, – того світу, якого вже давно немає ні для кого, крім нього. Це світ пам’яті, оприявнений класичними архетипними образами хати, дороги, криниці, дерева, матері… У цьому світі крізь обитель власного сьогодення, яке в книзі подано як “кімнату з єдиним вікном на захід сонця”, крізь скриню із затертим малюнком, крізь пам’ять тіла, крізь споглядання Коденки – до героя приходять і бабуня Мокрина, і баба Марта, і Різдво, і пташка на Теплого Олекси у дворі…

Перед читачем постають дивовижні рефлексії, помережані болючими штрихами: хата-сирота, могила-сирота, колодязь-журавель, якого давно немає, спогад про кошенятко, яке тонуло, яблунька, що остерігається сокири…. До речі, багатство асоціацій, породжених згадкою про дерево, яке ховається від смерті, просто колосальне. Це і, передусім, притчевий мотив світового дерева, і майстерно осмислена біблійна алюзія, і вірш Тараса Шевченка “У Бога за дверима лежала сокира”…

Через ці настроєві й пронизані фольклорним символізмом образи ліричний герой виходить у всесвіти своєї пам’яті. І це сходження до самого себе наштовхує читача на міркування щодо синдрому відкладеного “на потім” життя, щодо скороминущості наших буднів та їхньої непроминальності у наших спогадах.

Авторські пасажі перенасичені асоціативністю й потужною енергетикою. Ось один із них: “…невже кожен, хто приходить у цей світ, і хто живе на цій землі, долає той же шлях – як квітка навесні, сповнена щемкої радості й надії, щосили, дужа й молода, тягнеться до сонця, спрагло вбираючи його щедрі цілющі промені і нестримно всотуючи животворящі земні соки, щоб потім, набравшись буйноцвіття в час благодаті розкішного, розімлілого літнього полудня, в час, коли старезні сосни умиротворено німують над непорушним сонним плесом тихої ріки і застигає в знемозі підвішений до найвищого сонця на розжарених гвіздках швидкоплинний день — раптом відчути покату стелю неба над головою, пізнати межу хмільної радості у високості літа, у найсолодшу мить нестримного блаженства цвіту; відчути і пізнати – пелюстками, листячком,  стеблинками: усе, що буде відтепер – лиш відгомін часів, зворотній шлях, і небеса щодалі ставатимуть вищими й яснішими, і простір буде танути як марево, і крізь його невидиму сутність, на небесному пергаменті, читатимеш манускрипти забутих історій, котрі відбувалися з тобою в теперішнім твоїм пришесті…” (с. 76).

Перевага рухливо-емоційної внутрішньої сюжетності над подієвою дає змогу читачеві в усіх трьох частинах “Візерунків…” упізнати себе. Бо ця книжка має колосальний людинознавчий потенціал і здатна дати імпульс до самоосягнення, адже у  кожного з нас є своя річка Коденка, і своя бабуня Мокрина, і своя яблунька, яку не можна рубати, і батьківська хата – тобто те, що живе тільки в твоїй пам’яті, і явно недоступне для інших. А може, тільки тому ще незотліле й живе, бо має шанс на життя – існує у спогадах останнього, хто бачив ту хату і людей, які в ній жили.

У всіх трьох частинах ліричний герой постає як особистість із потужною здатністю до синестезії. Однак у його візіях не лише органічно поєднуються кольори, звуки і запахи, а й своєю амальгамою провокують героя до мандрівки в часі й просторі: він чує пахощі трав – і згадує Зелені Свята в дитинстві, чує пісню – і згадує голоси рідних.

Це спогади про спогади, це пошук себе колишнього у світі, який нині живий лише у пам’яті оповідача. Не можу втриматись, щоб не процитувати Михайла Сидоржевського: “Передчуття осені чомусь завжди народжується одного серпневого ранку, на Маковея, коли шалено пахне васильками і м’ятою, а сільські церковні дзвони у розлитім блаженнім просторі над вільхами, і над вербами, і над видолинками, і аж ген вздовж полів смиренно благовістять настання часу для покори і нагадування про швидкоплинність земної марноти”(с.67).

Саме через сюрреалістичні видива простягається вісь Всесвіту, довкола якої, ніби ДНК, звивається спіраллю пам’ять роду. Пам’ять роду має безмежну глибину. Можливо, на її скрижалях вісь Всесвіту креслить свої власні візерунки рукою Майстра? Це про книгу Михайла Сидоржевського, яка своєю до драматизму емоційною відвертістю зачіпає за живе і в якийсь момент перестає бути сповіддю
автора, а стає твоєю власною молитвою.

“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021

 

(Сидоржевський М. Візерунки на пергаменті часу / Михайло Сидоржевський. – Київ: Прометей, 2021. – 84с.)