журналіст, миcткиня, rvnews.rv.ua

Чорне сонце Гостомеля

04.04.2022 15:14 Джерело: RvNews
Автор : Олена Медведєва

Спортивний танцюрист Іван Сівак укотре здобуває високі нагороди

Гостомель бомбили нещадно, безупинно. Наш будинок розташований за півтора кілометра від аеропорту, тож хатній підвал, у якому переховувалося сімнадцять чоловік, здригався від кожного вибуху. Ми не просто чули вибухи, а відчували їх у буквальному розумінні цього слова кожною клітинкою тіла і душі. Діти плакали, кричали, боялися. Тут, у підвалі, ми спали і готували їсти. Не мали можливості навіть вийти на вулицю. Чоловіки наші, звісно, виходили, бо потрібно було води принести чи ще чогось із дому. По дворі під кулями пересувалися. А потім прийшли вони…

Першого дня війни ми не вірили власним очам – спершу над нашою вулицею пролетіло понад тридцять гелікоптерів. І летіли вони так низько, що можна було розгледіти у кабінах військових - їхні обличчя, автомати, одяг. Я схопила онуку за руку і кинулася до підвалу. Потім до нас прибігли й сусіди.

Це був початок жахіття, у яке ніхто не міг повірити і до якого ніхто не був готовий.

Із кожним днем ставало все гірше і гірше. Другого чи то третього дня на нашій вулиці з’явилися їхні танки. Вони зруйнували мій паркан біля будинку. Стріляли, їхали і знову стріляли. Згодом ми втратили відлік часу - не знали ні дня, ні числа.

Перший російський десант у Гостомелі (висадилося їх 2000, а живих лишилося 50) прийшов до нашого дому. Це був такий жах! Просто нестерпний. ,,Спасатєлі" силою повиштовхували нас із підвалу. Чоловіків одразу почали роздягати. Вони стояли перед окупантами лише у спідній білизні. На вулиці було мінус шість. Почали перевіряти телефони, шукати sim-картки. Коли дуло автомата вперлося у мою спину, я попросила:

- Не розстрілюйте нас. Ми ж цивільні.

- Ми прішлі с міром. Нам нужен только ваш прєзідєнт Зєлєнский. Трі дня - ми возьмьом Кієв, і всьо будет харашо, – відповів мені солдат.

Але з кожним днем російські військові ставали жорстокіші та жорстокіші. Вони просто сатаніли. Їхня армія зазнала великих втрат, а вони цього не очікували. Перший раз дуже довго обшукували будинок, усе перевертали. Забирали, що хотіли. Через день-два прийшла інша бригада. Якщо попередня поводилася з нами ще більш-менш, можна сказати, терпимо. Бо то були молоді хлопці-строковики, яких, за їхніми словами, відправили на навчання (часом навіть плакали та просили у нас вибачення). То друга була досить жорстокою. А третя і четверта – поготів. Людей у нашому підвалі ставало все менше і менше. Одна жінка померла. Поховали ми її на городі під час бомбардування. Іншу не змогли поховати – вона так і залишилася лежати в сараї в целофановому пакеті. Бо ми вже не мали можливості вийти через безперервні обстріли.

На той час ми лишилися вже без води, світла й опалення. Але в підвалі у мене була їжа, консервація. Харчувалися спеченими в сусідській грубі коржами. Якось прийшов російський військовий і сказав, що йому потрібна хазяйка. Я якраз робила чоловікові уколи. Вийшла на вулицю. Він завів мене під дулом автомата в наш порожній темний будинок і примусив знайти йому труси, зубну пасту і щітку. Я шукала їх по полицях, віддавала, а він клав до кишень. Потім каже до мене:

- Тьотка, садісь, мнє надо с тобой пагаваріть.

Я дуже злякалася, бо біля мене не було нікого. Усі ж у підвалі. Він потримав мене там кілька хвилин і відпустив, порадивши:

- Вам надо отсюда уєзжать.

- Я життя тут прожила… Ми будувалися… Старалися все для сім’ї. Куди їхати? Це мій дім!

На той час він був напівзруйнований. У сусідський будинок потрапив снаряд і його повністю зрівняло з землею. Цією хвилею з нашого знесло дах, вибило вікна.

- Куди їхати? – запитую.

- У рассію. Ви что, нє знаєтє? Хотя у нас люді нє живут так, как у вас. Намного скромнєє.

Солдатня постійно просила алкоголь. Досить часто «освободітєлі» були п‘яні.

- Дайте что-нібудь випіть.

Ми їм кажемо, що у нас хліба нема, не те щоб випити. А вони:

- Хлєба і нас нєт. А вот випіть єсть у всєх. Как ето у вас нєту? Ми тут по домам прошвирнулісь, тут такоє пют, что в рассії даже не відєлі.

Не бойтєсь, ми вас нє убйом. Ми тут у кого-то в домє даже хомяка покормілі.

І п’яні - страшне. Солдати, офіцери – усі пили. У такому стані вони забули в нас пакети з усіма телефонами, які відібрали були у сусідів. То ми їх швиденько пороздавали людям. Із пультів до телевізора навіть батарейки виймали.

Дійшло до того, що вони почали виганяти із будинків господарів і там оселялися. Пішли до сусіда. Його будинок їм видався придатним для снайперів. Сказали, щоб він забирав сім’ю і виїжджав. Їм не можна було перечити, бо ж наслідки могли бути непередбачувані. Сусіди накрили машину білим простирадлом, проїхали лише три метри, і росіяни їх розстріляли. Помер чоловік. Від жінки не залишилося нічого. Нічого, щоб нагадувало людину. Лише вухо. Живими залишилися лише невістка з дитиною, бо пригнулися в машині, і син, котрого поранили.

В інших наших сусідів нещодавно народилася дівчинка. Їй на той час виповнилося лише 14 днів. То ми назбирали молодій мамі кілька банок згущеного молока і занесли, щоб у неї не припинялася лактація. Так рятували немовля. І ще одну молоду сім’ю врятували, яка їхала в сусіднє село. Пара зараз у безпеці. Дісталися Вінницької області…

Нам дали три дні «зеленого коридору». Але ми боялися їхати. Бо перед цим наші люди, замотані в білі простирадла, повиходили на місце збору. Із дітьми, старшими людьми. Але транспорт для евакуації не приїхав. Гостомельчан кільцем оточили солдати з автоматами, дали їм дві години, аби ті самотужки вибралися з міста. То люди втікали, як могли.

Наступного дня за жителями нашого міста мало приїхати 28 автобусів, а прибуло лише 8. Ви би бачили цю картину! Перелякані жінки з дітьми, старші люди, з бажанням врятуватися, штовхалися, наввипередки заходячи в транспорт. Коли колона автобусів рушила, їх всіх розстріляли… російські військові не шкодували нікого.

Минуло 16 днів війни. Ми зрозуміли, що все… Якщо не поїдемо з міста, загинемо всі. Сіли в машини і поїхали. Не мали можливості ні перевдягнутися, ні перевзутися, ні щось взяти із собою з дому. Немиті, небриті… Коли я зняла шапку, то жменя волосся лишилася в руці. І це вже був не поспіх, а останній порятунок.

Дорогою надивилися на таке, що навіть не присниться у жодному найжахливішому сні. Обабіч траси лежали мертві люди. Багато мертвих. Просто одні на одних. Імовірно, що вони втікали, а їх розстрілювали. Мами з обвугленими дітками на руках. Валялися дитячі візочки, речі, іграшки. Багато візочків. На це неможливо було дивитися. З візочків стирчали чорні ручки, голови… А який жахливий запах стояв! Вам не описати словами.

Ми не знали спершу, куди рухатися, адже всі вказівники були зруйновані. Трохи блукали. Зупиняли нас на кожному російському блокпосту. Причому, на кожному із них лежали гори мертвих людей. Їх навмисне не прибирали, щоб «добити» українців морально. Тіла дітей… Як їх було багато! Яке це жахіття! Вилучали телефони у всіх, у кого ще не забрали. Ми не знали тоді, чи залишимося живими… Згодом утворилася колона з машин, яка розділилася на дві. Одна попрямувала в напрямку до Вінницької області, інша – до Рівненської. Дорогою вдалося врятувати чиюсь залишену собаку таксу.

Оселилися ми в одному з міст Рівненщини. Спасибі цьому затишному і гостинному містечку, його добрим мешканцям (зокрема Шидловській Тетяні Володимирівні) за прийом, одяг, їжу, турботу. Тут нам досить добре, але хочеться якомога швидше повернутися до Гостомеля, у рідний дім. Навіть якщо він зруйнований, навіть якщо від нього залишився лише фундамент. Ми відбудуємо нашу оселю для своєї родини.

Наші внучки на Рівненщині знайомляться з ровесниками, спілкуються, малюють. Тільки малюють переважно темними кольорами. Сьогодні сонце у них ще чорне…

Дякую Віті Левчук, Людмилі Герус, Неонілі Диб‘як, Ірині Марач за підтримку та допомогу.