Питання шанобливого ставлення до захисників, які повернулись з фронту у цивільне життя, сьогодні є вкрай актуальним. При цьому процес швидкої адаптації воїна певною мірою залежить і від готовності до цього суспільства.

Нещодавно радник голови Рівненської ОДА Сергій Татаренко поспілкувався на цю тему із військовим психологом Максимом Чубиком - офіцером, учасником бойових дій, психологом із 20-ти річним досвідом. До слова, Максим Чубик отримав відзнаку від начальника Рівненської ОВА Олександра Коваля за активну громадянську позицію та психологічну допомогу ветеранам.

- Опишіть загальний портрет ветерана. Якою людина повертається у цивільне життя після війни?

- Портрети будуть різні. Але загалом можна виділити, що це буде людина, яка дуже стомлена фізично та морально. Людина, якій доведеться заново повертатися в суспільство, до сім'ї. В неї буде ресоціалізація, реадаптація. Знову вчитися жити, знову влаштовуватися на роботу чи повертатися до роботи. Це буде людина, в якої можуть бути якісь порушення, наприклад сну, тривога. Також військові – це люди дуже схильні до відчуття справедливості. І коли людина повернеться, для неї все буде трохи інакше. Тому ветеран – це людина, якій потрібно буде заново вчитися жити у суспільстві.

- Як багато людей з числа ветеранів мають посттравматичний стресовий розлад?

- Офіційної статистики в Україні наразі немає. Посттравматичний стресовий розлад – це психіатричний діагноз. За моїм прогнозом, думаю, що діагноз буде у кожного третього-п'ятого. Поки точно це невідомо. Але якісь розлади чи особливості, я думаю, будуть у багатьох. Тобто, жодна людина, яка була на війні, де б вона там не була – не прийде такою, якою була до війни. Тому, я не говорив би про сам ПТСР. Просто усі вони прийдуть іншими. 

- От ви вжили слово таке «особливості», напевно, воно найбільш таке коректне в цій історії. 

- Так. Посттравматичний розлад включає дуже багато складових. Наприклад, поганий сон, кошмари, тривога, пильність, відсутність сенсу життя, складнощі у відносинах, підвищена агресивність. Може не бути ПТСР, але будуть якісь окремі складові, окремі елементи.

- Перейдемо до основної частини нашої розмови. Як спілкуватися з ветеранами? Чи якісь табуйовані теми, фрази? Порадьте цивільним людям 

- Моя перша рекомендація: не треба особливо думати, як з ними говорити. Якщо ви почнете думати – що говорити, що не говорити, це буде відчуватися. Ви ніколи не вгадаєте, чим можете тригернути військового і ветерана. Тому перше, просто говоріть з ними. Друге, звісно, є якісь табуйовані теми. До прикладу, не потрібно розпитувати про війну, що там було. Якщо він був поранений – особливості поранення. Найжахливіше, що ви можете спитати: чи вбивав він, де був. Тобто, те, що стосується фактів, не треба питати. Так, іноді військові можуть самі про це розказати, проте це вже інша історія. Але не розпитуйте, не потрібно ретравматизувати.

- Щодо ветеранів з інвалідністю: наскільки доречно акцентувати на цьому? До прикладу, пропустити в черзі, допомогти на пішохідному переході. Як правильно в таких історіях поводитись? 

- Я часто працюю з ветеранами з інвалідністю. І скажу, як вважаю та роблю особисто. В таких ситуаціях завжди пропоную людині: «Проходьте переді мною» або навіть «Пропустіть, будь ласка, ветерана». Інша ситуація: людина піднімається на кріслі колісному – я бачу, що їй важко. Підходжу і запитую: «Давайте я Вам допоможу». Далі можливо декілька реакцій. Реакція перша: «Окей» - тоді ви допомагаєте. Реакція друга: «Дякую, я сам» або ж «Ні, не треба». В такому випадку краще просто відійти. 

Військовим і ветеранам дуже важливо знати, що вони абсолютно повноцінні. І, я скажу чесно, вони часто сильніші за нас з вами. Їхнє бажання та жага жити і те, що вони роблять, в рази більше за наші.

- Як реагують ветерани на те, що їм кажуть, піди до психолога? Адже наше суспільство не дуже налаштоване на походи до психологів. Чомусь часто у людей психолог дорівнює психіатр. Як взагалі ветеранів залучити, щоб вони зверталися до психолога, адже очевидно, що це потрібно? 

- Ви абсолютно правильно підмітили. Є декілька причин, чому чоловіки, в тому числі і ветерани, не звертаються до психологів. Перша: плутанина – психолог-психіатр. Відповідно, психіатр – це лікар, це вже діагнози. Відповідно: «Я не хворий на голову». Друге, в нашій державі немає культури звернення до психологів. Це ще спадщина з Радянського Союзу, коли не було психологів й люди не зверталися. Наступне: «Я не слабак», «Я сам розберуся». 

Я багато консультую як групи військових, так і індивідуально. І часто діючі військові командири кажуть: «Ну, бажано, щоб ніхто там не знав, що я звертаюся, тому що якось не зрозуміють, подумають, що я слабак». Тому, якщо ми говоримо про звернення до психологів, я бачу два варіанти – індивідуальна терапія, тобто один на один. А є групова терапія. 

Як туди попадають ветерани? Перший шлях – це хтось із родичів, частіше дружина чи матір, приводять. Другий шлях – ветеран, який вже раз прийшов та побачив ефективність, розповідає іншим ветеранам. Вплив побратима часто сильніший, ніж дружини, матері і так далі. Третій спосіб – це різні установи, державні, недержавні. Вони це пропагують, розповідають і люди так само долучаються.

Мені більш подобається групова робота. Завжди в групі є хтось, хто впорався зі своїми проблемами. Якщо це проблеми із випивкою, чи є негаразди в сім'ї, не має роботи, не хоче жити – завжди в групі буде 2-3 людини, хто з цим стикався і вже впорався. І ця підтримка шалена. 

- Ви – колишній військовий, то вам, напевно, легше працювати з ветеранами. Чи мають шанси цивільні психологи розкрити ветерана, якось знайти з ним спільну мову?

- Шанси є завжди. Але є шанси 90%, є шанси 10%. Знаю психологів, які працюють з військовими при тому, що не були на війні. Проте у форматі рівний-рівному (коли психолог має досвід бойових дій), це набагато легше. 

- Можливо тоді давати можливість ветеранам отримати освіту психолога?

- Є такий підхід. Зараз дуже багато ветеранів пішли вчитися саме на психолога. Тобто вони кардинально змінюють своє життя. І я скажу, що цей шлях, мабуть, навіть буде більш ефективнішим. Тому що якісь там фундаментальні теоретичні знання, це, звісно, класно, але я думаю, тут в допомозі потрібен більше власний досвід. Це дійсно гарний шлях. Я знаю таких людей, які ніколи не були пов'язані з психологією, після звільнення зі служби навчались на психолога і зараз працюють з групами.

- Які ще є альтернативні шляхи адаптації, соціалізації для ветеранів, для людей, які повернулися з війни? Куди людину направити, щоб вона швидше адаптувалася в суспільство?

- Перше - це через спорт. Це дуже дає сили жити. У Рівненській області це дуже розвинено, є багато програм. І вони дійсно дієві.

Далі, зараз достатньо багато на рівні держави є різних підрозділів, які працюють з ветеранами. Відповідно, звертатися до них. Також, недержавні установи, є дуже багато різних просторів. Якщо брати місто Рівне – це Простір Інтеграції, Будинок ветеранів. Дуже ефективно, який такий простір створений ветераном, там є щось із спорту, є психологи, або просто можна чай-каву попити і поговорити. Цей, до речі, спосіб один із найефективніших.

Далі, ми говоримо про сім'ю. Одна із найбільших ролей в цій історії – це сім'ї. І, відповідно, тоді треба всій родині готуватися до цих особливостей. Їх вплив, я думаю, найбільший.

Окрім психолога, комусь треба піти і до психіатра. Наприклад, якщо людина зовсім не спить, у неї панічні атаки. Іноді без медикаментозного лікування реально неможливо.

Далі, хтось може піти до церкви. Церква для мене – це той самий в принципі психолог. Комусь більше підходить психолог, а хтось піде в церкву.

Також дуже сильно впливає на ветерана, як відносяться роботодавці. Від керівника дуже багато залежить. Адже людина приходить на роботу, вона відчуває багато тривоги.

Дуже потужний інструмент, як і спорт, це навчання. Зараз дуже багато програм через центри зайнятості, вища освіта і багато курсів – достатньо доступні. Коли людина навчається, вона в той момент ні про що особливо не думає. Вона тут і зараз. Тому це досить дієвий інструмент, який займає її час та надихає щось робити далі.

- Якщо в загальних рисах, то важливо не залишати ветерана наодинці з собою? Тобто, щоб він був зайнятий спортом, навчанням, десь на роботу пішов. 

- 100%. Тобто, основна ідея – не залишити його самим. І щоб всі, хто може максимально допомагали, впливали на цю людину і не залишали його або її одним або одною.

Пресслужба РівнеОДА